Пшемислав Журавський, професор, радник глави МЗС Польщі

У квітні в історії України та Польщі важлива дата – 100 років підписання міждержавної угоди, яка відкрила шлях до спільної боротьби з більшовицькою Росією. Попри те, що ця боротьба була коротка й завершилася поразкою, угода стала важливим документом, у якому відображено розуміння ролі Росії в сучасному світі.

Про значення документа, підписаного Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським, для сьогодення, паралелі між минулим і сучасним, агресивну сутність Росії, а також можливі зміни на європейській політичній карті внаслідок нинішніх потрясінь ведемо розмову з польським політологом, радником глави МЗС Польщі, професором Пшемиславом Журавським вел Граєвським.

УГОДА МІЖ ПЕТЛЮРОЮ ТА ПІЛСУДСЬКИМ – НАЙСВІТЛІШИЙ ПУНКТ В ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНИ

- Пане професоре, нещодавно виповнилося 100 років з моменту підписання у Варшаві угоди між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським. Як ви оцінюєте цю подію з сьогоднішніх позицій?

- Дуже позитивно. Але у зв’язку з тодішньою складною ситуацією в обох країнах – вона вже спізнилася була щонайменше на рік.

На той час фактично існували дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка, які були у федерації (злуці) з 22 січня 1919 року. Одна з них (ЗУНР) перебувала у стані війни з Польщею, а друга слушно вважала головним ворогом Росію. Щоправда, траплялися зіткнення між Польщею та УНР на Волині, але обидві сторони не мали на це ані бажання, ані сил.

З одного боку, УНР, яка боролася за незалежність з «білою» та «червоною» Росією, а з другого – ЗУНР, яка воювала з Польщею, на південь від Прип’яті разом відділяли поляків від росіян. Натомість, на північ від Прип’яті польське військо боролося з більшовиками. Тому в 1919 році склалася така ситуація: Україна, яка була в стані війни з Росією, боролася з Польщею, яка також воювала з Росією, і вони не могли між собою порозумітися. Унаслідок поразок українських армій у 1920 році (ЗУНР – від польського війська в Галичині, УНР – від «білих» і «червоних» в Наддніпрянщині) єдиним актором, який продовжував контролювати невелику частину території навколо Кам’янця-Подільського, була УНР.

На мою думку, Симон Петлюра у цій ситуації прийняв найбільш оптимальне рішення – укласти союз із Польщею. Уночі з 21 на 22 квітня підписано угоду, у результаті якої було організовано спільний похід польських та українських військ і звільнено Київ. На жаль, на більше забракло сил.

Задум був – розбити угруповання росіян, зайняти центральну Україну до Дніпра й за допомогою польського війська утримувати цей фронт так довго, як би це було потрібно українцям, аби збудувати власну армію, яка взяла б на себе оборону країни. Польська армія була би перекинута на північ – до Білорусі. Там би поляки стримували наступальну операцію більшовицьких військ Тухачевського. Про неї було відомо, оскільки Польща зламала таємні шифри й мала доступ до радянських воєнних планів. Проте поляки не могли втримати фронт по всій лінії, протримавшись у Києві місяць. Потім був відступ, переможна Варшавська битва з більшовиками, але знову повернутися до Києва для відновлення української державності не вдалося. У цих обставинах Польща залишила союзника й підписала Ризький договір 1921 року, який поділив Україну. Тоді вже не було сил вести бойові дії, оскільки війна на цих територіях тривала з 1914 року, а Польська держава тоді теж лише формувалася.

- Який вплив ця подія має на нинішні польсько-українські відносини?

- У польській пам’яті – це найсвітліший пункт у відносинах Польщі та України. Українці були в той час найвагомішим союзником Речі Посполитої. Кульмінаційним моментом польсько-більшовицької війни, яка на той момент тривала вже рік, була битва за незалежність України. Поляки й українці пліч-о-пліч боролися за незалежність своїх країн. Полякам тоді вдалося збудувати свою країну, українцям, на жаль, ні. Були гарні приклади участі українських військ у цій війні, наприклад генерала УНР Марка Безручка в обороні міста Замосць чи генерала Михайла Омеляновича-Павленка в обороні лінії Дністра.

На сьогодні, це той фундамент нашої історії, на який ми могли би спертися й популяризувати його як приклад відповідальної й доброї політики обох народів.

РОСІЯ ВІД ПОЧАТКУ СВОГО ІСНУВАННЯ ЕКСПОРТУЄ СУСІДАМ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЮ

- Відтоді минула ціла епоха, але ворог залишився той самий. Наша країна бореться з ним на сході, Польща підтримує нас у цій боротьбі. Невже ми приречені на віки протистояти російському агресорові?

- Поки Росія не відмовиться від імперських амбіцій, ми змушені будемо з нею боротися. Це стосується не лише України та Польщі, а й інших країн, які межують з Росією. Російський імперіалізм торкнувся всіх – від Центральної Європи до Кавказу й Далекого Сходу.

Ми щодня маємо нові могили в Україні, мали їх у Грузії і можемо мати в будь-якому іншому місці, де Росія вдасться до дестабілізації. Росія від початку свого існування – від Московського князівства – експортує сусідам дестабілізацію. Доки це відбуватиметься, доти найоптимальнішим варіантом буде спільна протидія. Народи нашого регіону зацікавлені в розвалі Російської імперії. Інші можуть вести переговори з Росією, але нам немає про що з нею говорити. Така дискусія зводилася б лише до питання: існувати нам чи ні.

- Нині через пандемію коронавірусу Росія докладає всіх зусиль, аби ЄС послабив чи скасував санкції проти Москви. Наскільки це реально?

- Складно щось передбачити, оскільки настрої сильно змінюються. Добре видно, як Росія використовує зміну настроїв у Італії, фактично вдаючись до демонстративної військової операції. Російські військові – на території члена НАТО. Італійці не погодилися, щоб російські військові разом з італійськими патрулювали тамтешні міста й накладали на людей штрафи, але це показало масштаби амбіцій Росії. Ця ситуація може бути загрозливою, особливо у світлі того, що Євросоюз не продемонстрував свою ефективність у санітарно-епідеміологічній сфері. США нині теж перебувають в епіцентрі епідемії, мають свої проблеми, тому не варто сподіватися на їхню швидку й вагому допомогу Європі. Звичайно, Росія використовуватиме це, підкреслюючи, що союзник залишив Європу. І комусь у ЄС ці аргументи здаватимуться переконливими. Особливо йдеться про країни, розташовані далеко від Росії, які не мають відповідного досвіду відносин із нею.

Я трохи оптимістичніший щодо Іспанії, яка пам’ятає втручання Москви у громадянську війну (1936–1939 роки), а зараз має проблему каталонського сепаратизму. Вона тверезіше дивитися на цю ситуацію, ніж Італія. Але ж ми знаємо, як Росія намагається обслуговувати всіх у Європі: для консерваторів Путін є захисником християнства, який бореться проти «гейропи», для комуністів – спадкоємцем вітчизни світового пролетаріату. Наївні люди можуть сприймати ці наративи, які добираються в залежності від авдиторії. Росія кожному скаже те, що він хоче почути.

Але ми, поляки, українці, балтійці, румуни – добре розуміємо, про що йшлося, коли у березні 2014 року парламент Росії надавав Путіну право на введення військ в Україну. Тоді один із законодавців на риторичне запитання – «А що на це скаже Захід?», відповів: «Пошумят, пошумят и перестанут». Якщо ми підтвердимо цей діагноз і дамо зрозуміти Росії, що агресія й окупація територій одного із сусідів викликає лише тимчасове охолодження її відносин з Європою, то, звичайно, це заохочуватиме Москву до продовження такої політики щодо сусідів.

Тому агресія має дорого коштувати для Росії, аби вона зазнавала великих втрат, аж до припинення таких дій.

УКРАЇНА МАЄ НАЙСИЛЬНІШУ АРМІЮ У СВОЇЙ ІСТОРІЇ

- Росія нині сильно потерпає від різкого падіння цін на нафту. Чи може Кремль, намагаючись відвернути увагу від економічної кризи всередині країни, зробити спробу розв’язати якусь швидку війну?

- На жаль, усе можливо. І це загрожуватиме нам усім. Путін не має ресурсів у зв’язку з кризою на світових ринках нафти, зумовленою програшем у переговорах з ОПЕК та епідемією CO VID-19. У цій ситуації росіяни несуть великі втрати, і Путін змушений буде придумати якийсь «феєрверк», який в умовах падіння рівня життя даватиме росіянам відчуття задоволення від «збирання російських земель». Це досить імовірний сценарій розвитку подій.

- У якому напрямку може бути спрямований цей «феєрверк»?

- Під найбільшою загрозою Білорусь. Україна має найсильнішу армію у своїй історії. Ця армія загартована в кількарічних боях. Тому «феєрверк» під назвою «невелика переможна війна в Україні» обійшовся б Росії надто дорого. Отже, спроба відіграти такий «спектакль» на білоруському напрямку, принаймні в уяві окремих осіб у Кремлі, може бути більш привабливою і коштувати дешевше, адже Білорусь слабша за Україну, має менший потенціал і менш розвинену національну свідомість.

З іншого боку, ми знаємо, що ситуація в Україні теж не є найкращою. Якщо посилиться регіоналізація країни й окремі частини віддалятимуться від центру, то Росія гратиме на цьому. Загроза не минула, українці повинні пам’ятати, що межують з кровожерливою імперією, і не можуть дозволити собі помилки, ціна яких – незалежність.

ЄВРОПІ НЕ ЗАГРОЖУЄ ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ

- Якою, на вашу думку, буде ситуація в ЄС після COVID-19? Чи загрожує Європі дезінтеграція?

- Думаю, що ні. У більшості країн вибори вже відбулися – крім Франції, де вони заплановані на наступний рік. Європарламент торік теж сформовано. Тому, гадаю, не буде змін ані в Європарламенті, ані в Єврокомісії, тобто європейський мейнстрим залишиться таким самим. Напевно, будуть великі суперечки навколо європейського бюджету, зумовлені наслідками COVID-19.

Ця епідемія стала третьою поспіль кризою на південному фланзі ЄС. Спочатку ми мали кризу фінансів Єврозони, що охопила смугу від Греції до Португалії, пізніше – імміграційну кризу, яка вдарила по Греції, Італії, й центром пандемії стали Італія та Іспанія. Важливою галуззю економіки країн півдня Європи є туризм, який нині завмер.

Тому буде спроба перерозподілити потік коштів від Східної Європи в ці країни.

Але не думаю, що до 2024 року, коли відбудуться наступні вибори до Європарламенту, стануться якість істотні зміни. Скоріш за все ЄС намагатиметься законсервувати наявну розстановку сил.

Без сумніву, політична картина на півдні Європи може зазнати змін. Але це не матиме великого впливу на політику Брюсселя.

- Чи не може в якоїсь із країн Півдня ЄС виникнути бажання піти слідами Великої Британії?

- Думаю, що ні. Італія, можливо, постане перед дилемою: залишитися в зоні євро чи вийти з неї. Але питання виходу з ЄС не стоятиме на порядку денному. Ця країна фінансово не витримає такої ситуації.

Юрій Банахевич. Варшава

Фото: Укрінформ та Defence24