Андрій Славуцький, керівник програми з питань охорони здоров'я, харчування та ВІЛ/СНІД ЮНІСЕФ в Україні

Андрій Славуцький – людина, яка присвятила більшу частину свого життя боротьбі з найтяжчими хворобами, з якими зараз стикається людство. Андрій – лікар з досвідом роботи у найбільш небезпечних з епідеміологічної точки зору країнах світу. Нині він – керівник програми з питань охорони здоров'я, харчування та ВІЛ/СНІД Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. В ексклюзивному інтерв'ю для Укрінформу Андрій Славуцький поділився своїм баченням ситуації з пандемією в Україні, а також у країнах Європи. Не менш важливими у розмові з Андрієм були теми, пов'язані з паліативною допомогою в умовах карантину і з проблемою професійного вигорання лікарів.

З МЕДИЧНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ, НАВРЯД ЧИ Є ВИПРАВДАННЯ ТОМУ, ЩОБ НЕ БІГАТИ АБО НЕ ХОДИТИ В ПАРКАХ

- Розкажіть, будь ласка, як ситуація з пандемією і карантином вплинула на вас і на ваш звичний графік?

- Ну, радикально вплинула. Я зазвичай люблю ходити, а зараз не виходить. Але все-таки, я недалеко від роботи живу, я їжджу на роботу, хоча у нас як би всі працюють з дому, але такий як би кістяк команди – 3-4 людини, одна на поверсі, на пів поверху, ми сидимо. Тому що тут умови краще, напевно, ніж деінде, тобто, заразитися неможливо. Діти сидять вдома і, звичайно, там усілякі психологічні проблеми вирішуємо, зате дуже щільно спілкуємося, тому у цьому є позитивний і негативний бік.

- З точки зору медичного працівника, як ви ставитеся до умов українського карантину? Він досить ефективний чи є якісь перегини, з якими ви не згодні?

- Я би сказав, що досить швидко запровадили карантинні заходи. Як на мене, це ефективно для уповільнення поширення інфекції. Інша річ, що я не бачу необхідності носити маски на вулиці. Тобто, з медичної точки зору, навряд чи є виправдання тому, щоб не бігати в парках, не ходити в парках, але, так чи інакше, адміністративних вказівок треба дотримуватися.

Більш ефективно – тримати дистанцію, постійно мити руки і не торкатися обличчя. Відомо, що це інфекція, яка передається крапельним і контактним шляхом. Якщо знаходитися на відстані двох метрів від людини, то при розмові, співі, чханні, кашлі – частинки не долітають до тебе. Однак, треба пам'ятати, що ви можете самі не захворіти, але стати переносником інфекції, брудними руками взятися за дверну ручку, а потім за неї візьметься інша людина – у такий спосіб і відбувається поширення захворювання.

РИЗИКИ ВІД НЕВАКЦИНУВАННЯ ДІТЕЙ В ПЕВНИЙ МОМЕНТ МОЖУТЬ ПЕРЕВИЩИТИ РИЗИКИ ВІД МОЖЛИВОГО ЗАРАЖЕННЯ COVID-19

- Тобто, треба бути максимально свідомим, щоб захищати не лише себе, але й інших людей?

- Так, от зараз якраз той час, коли відповідальність кожного стає захистом для всіх. Я думаю, що ми увійшли в епоху, яка абсолютно змінює наше уявлення про світ. Ми ще не до кінця розуміємо, що це означає і як це вплине на нас, наші плани і роботу. Проте ми, ЮНІСЕФ, вже почали пристосовуватися до нових умов і продовжувати роботу.

Дуже важливо продовжувати планову вакцинацію дітей в умовах пандемії. Наразі практично уся планова вакцинація дітей зупинилася, тому що мами з дітьми сидять вдома, адже зараз як ніколи небезпечно ходити до поліклініки. ЮНІСЕФ хоче створити такі умови, щоб вакцинація продовжилася максимально безпечно. Ризики від невакцинування дітей в певний момент можуть перевищити ризики від можливого зараження COVID-19.

- Які найнебезпечніші дитячі захворювання в Україні на сьогодні?

- Найнебезпечніше – це кір. Починаючи з 2017-го року спостерігалося дуже сильне підвищення захворюваності, і лише на початку 2020-го року все пішло на спад. Упевнений, що це зниження триватиме лише при правильному підході до вакцинації.

ВАКЦИНАЦІЯ – НАЙЕФЕКТИВНІШИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

- Здавалося б, кір – це рудиментарне захворювання, яке мало би піти у минуле. Чому тоді в Україні кілька років тому стався такий сплеск?

- Це було ще у 2008 році. Стався один випадок смерті дитини, яку пов'язували з вакцинацією, ймовірно, помилково. Після цього пішла хвиля контрпропаганди проти вакцинації, багато людей просто припинили вакцинувати своїх дітей, це і призвело до такого сплеску. Ця ситуація є наочним прикладом того, що вакцинація – найефективніший спосіб захисту дітей. Нам треба навчитися робити правильні висновки. Насамперед батькам треба запам'ятати, що для того, щоб захистити дитину, її потрібно вакцинувати за календарем. На жаль, на сьогодні не існує вакцини від коронавірусу, але, сподіваюся, що протягом року її розроблять. Відомо, що COVID-19 найактивніше атакує людей похилого віку, а також дітей, у яких є імунодефіцитні або хронічні захворювання.

ЦЕЙ ВІРУС ВЧИТЬ НАС ТОМУ, ЩО УСІ СУПУТНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ТРЕБА ДІАГНОСТУВАТИ ВЧАСНО

- Наразі не існує певної точки зору щодо впливу коронавірусу на людей з ВІЛ: хтось каже, що він вкрай небезпечний для таких людей, хтось - ні, нібито все залежить від антиретровірусної терапії. Наскільки цей вірус справді небезпечний для людей з ВІЛ?

- У людини з ВІЛ, яка правильно приймає антивірусні препарати, має дуже маленьке вірусне навантаження, шанси захворіти на коронавірус приблизно такі самі, як і у людини без ВІЛ. Однак, якщо вірусне навантаження підвищено, є супутні захворювання: діабет, гіпертонія, відзначається підвищена сприйнятливість до цієї інфекції. Повторюся, цей вірус багато чому нас вчить, а ми маємо робити правильні висновки: усі супутні захворювання треба діагностувати вчасно. Є випадки, коли люди, які знаходилися на антиретровірусній терапії, були менш сприйнятливі до вірусу, але це поки що поодинокі випадки, дослідження тривають. Робити остаточні висновки поки зарано.

- У деяких країнах роблять спроби лікувати COVID-19 антиретровірусною терапією, якою зазвичай лікують ВІЛ.

- Поки важко сказати, дослідження тривають, остаточні висновки ще не зроблені, це все на рівні експерименту. Я би дуже обережно ставився до цього і почекав би більш наукових висновків перед тим, як пропонувати людям лікування.

- У вас досить багато знайомих лікарів з усього світу, з ними ви підтримуєте комунікацію і питаєте про те, як вони борються з COVID-19 у своїх країнах. Скажіть, будь ласка, досвід якої країни вам найбільш симпатичний, як ви ставитеся до шведського сценарію, коли взагалі немає ніякого карантину і обмежень?

- Справді, я багато працював з лікарями з різних країн світу. Багато працював в Африці, там у нас були епідемії холери, кору, ВІЛ та туберкульозу. У мене є прямий контакт з ПАР, там живе мій син, його дружина – лікар-інфекціоніст – працює в лікарні, ми спілкуємося, вона багатьом ділиться. Також у мене колеги, звичайно ж, у Литві, в Естонії, в Бельгії, у Франції. Приміром, в Естонії мені розповідають про те, що у них човникова система чергування, лікар заходить на чергування на два тижні. Лікарю надаються умови для того, щоб він ефективно працював, постійно роблять ПЛР-тести, які здатні визначити ДНК вірусу.

- Тобто, він набагато ефективніше, ніж тест на антитіла?

- Це найбільш точний тест.

ЯКБИ В УКРАЇНІ УСІ ХВОРІ МАЛИ ДОСТУП ДО МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ, ПЕРІОД КАРАНТИНУ БУВ БИ МІНІМАЛЬНИМ

- І все-таки, що ви можете сказати про шведське утримання від карантину?

- Так, справді, на самому початку три країни в Європі: Велика Британія, Нідерланди і Швеція спробували не вводити карантин, покладаючись на свою систему охорони здоров'я. Потім Нідерланди все-таки ввели карантин, тому що крива хворих стрімко поповзла вгору. У Великій Британії теж було багато розмов, і Джонсон вирішив ввести карантин; зрештою, сам захворів. Швеція залишилася єдиною країною, яка не вжила якихось значних карантинних заходів. Тому що, як на мене, шведська система охорони здоров'я найбільш наближена до людини. Шведи розраховували, що при появі перших симптомів людина матиме миттєвий доступ до сімейного лікаря, який одразу ж зможе провести тест і у разі необхідності – ізолювати інфіковану людину. Так можна обрубати ланцюжки передачі вірусу від самого початку, вчасно протестувавши пацієнта, відбувається практично повний контроль пандемії, вона розвивається настільки поволі, що жодні додаткові карантинні заходи не потрібні, а економіка країни не стоїть на місці. У країнах, де добре розвинена система охорони здоров'я, коли вразливі групи населення забезпечені достатньою соціальною та медичною допомогою, віддалені населені пункти не відрізані від цивілізації – ефективна відсіч пандемії можлива. На жаль, в Україні доволі великий відсоток населення живе у сільських районах. Дуже часто це важкі сім'ї, де здоров'я дитини для батьків стоїть далеко не на першому місці, вони ніколи не поведуть таку дитину до лікаря і самі не звернуться за допомогою. Просвіта населення відіграє важливу роль. Якби в Україні була система, коли усі хворі мають доступ до медичної допомоги, період карантину був би мінімальним.

- У Швеції практично у всіх є доступ до медичної допомоги?

- Ще у 1997-му році мене залучили до роботи в одній сільській амбулаторії, яка обслуговувала населення близько шести тисяч осіб. Це одноповерхова будівля, в якій було 12 кабінетів, і до якої ми приїхали о 6 ранку. Там уже сиділи чоловік 50, чекали прийому. В лікарні був один адміністратор, медсестра, лікар – і все. Я думав, що на прийом людей знадобиться весь день, проте вони встигли все зробити за дві години. У лікарні було кілька кабінетів: стоматологічний, офтальмологічний, гінекологічний тощо. Примітно, що усіма цими кабінетами користується один сімейний лікар, який всьому навчений. Дивно, що кожному хворому лікар простягав руку, називаючи на ім'я, тому що на екран виводився портрет людини з коротким описом її хвороби.

- І це справді було у 1997-му році?

- Так, цілих 23 роки тому, розумієте. Маленьке шведське село могло самостійно вирішити до 92 відсотків медичних випадків. Однак для більш складних випадків вже тоді існувала телемедицина та експертна думка. Я думаю, що за 23 роки вони ще краще розвинули свою медицину, не пішли на поводі у ліберальної ринкової демократії, проти якої я нічого не маю, але є моменти, в яких не можна жертвувати соціальним підходом в медицині. Я дуже сподіваюся, що ми серйозно вивчимо ті уроки, яких нас навчить ситуація з коронавірусом.

МОЖНА ЗРОБИТИ ЛЮДСЬКІ УМОВИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ДАТИ СІМ'Ї ГІДНУ МОЖЛИВІСТЬ ПОХОВАТИ БЛИЗЬКИХ

- У Фейсбуці досить активно обговорюють поховання померлих, яке відбувається в Україні, коли людей буквально в мішках кладуть у землю тощо. Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, в чому проблема? Це незнання чи страх? Тобто, справді не існує якогось чіткого медичного обґрунтування для того, що людей, які померли від COVID-9, треба спалювати, вони становлять небезпеку після смерті?

- Так, є, по-моєму, наказ Міністерства охорони здоров'я, а також КМДА. Я думаю, багато обласних адміністрацій, вони повторюють цей наказ, в якому не забороняється родичам бути присутніми під час поховання. Там є певні умови, щоб дотримувалося дистанціювання, щоб була присутня певна кількість осіб. У наказах, які я бачив, є умова про те, що померлих кладуть у закритий мішок, але щоб не пускати родичів на похорон – такого не було. Це прозвучало в інтерв'ю, по-моєму, одного з відомих київських політиків, який казав, "заспокоюючи" населення, про те, що от ми будемо закривати мішки, нікого не допускати, спалювати тощо. У цій заяві були елементи якогось популізму, ймовірно, заснованого на страху людей перед захворюванням. Але знову ж – жодної підстави для того, щоб не дозволяти родичам бути присутніми при похованні, звичайно ж, немає. Коли людина вмирає від цього вірусу, вона вже не може крапельним шляхом передати захворювання: якщо її не торкатися, то і неможливо заразитися. Природно, що там треба поводитися обережно, тіло треба обробити, але жодних причин закривати в мішок, спалювати, я не бачу. Я кажу про те, що можна зробити людські умови для того, щоб попрощатися з рідною людиною. Не просто зашити в мішок і викинути, заспокоюючи громадську думку, а все-таки дати сім'ї гідну можливість попрощатися. І попри все, залишатися людиною.

Щодня ми стежимо за цифрами хворих. Цей страх дуже швидко зводить нанівець людяність щодо інших, якусь цивілізованість. Він може дуже швидко нас відкинути у Середньовіччя, коли ми будемо один на одного дивитися, як на ворогів. Дуже важливо зберігати людяність і не можна перебільшувати (небезпеку). Я спілкувався з моїм сином, він працював на епідемії Ебола у Сьєрра-Леоне кілька років тому. Їм доводилося закривати мішки і не пускати сім'ю, там був інший рівень смертності, до 70%!

НЕ МОЖНА ВІЙСЬКОВО-РЕПРЕСИВНИМ МЕТОДОМ ДОВГО КОНТРОЛЮВАТИ ЕПІДЕМІЮ, ЦЕ НЕЗМІННО ПРИЗВОДИТЬ ДО КОНТРРЕАКЦІЇ

- Ебола відрізняється від COVID-19 тим, що після смерті людина все одно небезпечна, так?

- У принципі, так. У Еболи теж контактний і крапельний шлях передачі, але смертність є значно вищою. Не зі злого умислу вони, лікарі, намагалися знизити ризик інфікування при похованні. Тому що в Африці є традиції: там обов'язково вдові треба поплакати на грудях померлого, кожен має доторкнутися тощо. Тому вони від цього захищали тих, хто приходив на поховання. Коли ми дискутували, то прийшли до висновку, що ці заборони спрямовані на те, щоб зменшити шлях передачі, не дозволити в момент поховання поширюватися інфекції. Ці заходи були ефективні на початку, комплексний підхід до контролю над Еболою призводив до повного паралічу традиційного устрою африканського суспільства. Починаючи з моменту заборон на присутність при похованні, закінчуючи заборонами відвідувань релігійних церемоній. Якоїсь миті це призвело до соціального сплеску і обурення, призвело до смерті медичних працівників, за якими почали полювати.

Не можна військово-репресивним методом довго контролювати епідемію, це незмінно призводить до контрреакції. Це призводить до того, що люди починають обурюватися і реагувати неадекватно. Треба дуже шанобливо ставитися до того, що люди дотримуються своїх традицій, з ними треба розмовляти і пояснювати про ризики. Водночас не треба перебільшувати небезпеку, тому що це може призвести до дуже незбалансованої реакції і подальшого погіршення епідеміологічного стану. Це не тільки людський підхід, але й найважливіший протиепідемічний підхід. Ми пояснюємо людям рівень ризику, обговорюючи разом з ними, як далеко ми можемо зайти. Великдень, проходження великодніх обрядів призведе до миттєвого зараження величезної кількості людей.

- Києво-Печерська лавра – яскравий цьому приклад.

- Так, дуже багато людей перебувають у закритому і тісному приміщенні. Там відбувається перезараження. А про причастя я взагалі мовчу.

Однаково, нам треба шанобливо до цього ставитися і розмовляти зі священнослужителями. Знаходити шляхи для зменшення цих ризиків. Але в жодному разі не забороняти: крім того, що це контрпродуктивно щодо контролю над епідемією, це ще й знелюднює нас. Ми все-таки маємо залишатися в рамках цивілізованості, тому що ця ситуація триватиме дуже довго, і, ймовірно, це не останній вірус, який нам загрожує. Тому ми маємо залишатися людьми, навчитися жити по-людськи в нових умовах.

З'ЯВЛЯТИМУТЬСЯ НОВІ ХВОРІ, АЛЕ ЇХНІЙ ВІРУС ШВИДКО ДІАГНОСТУЮТЬ, ІЗОЛЮЮТЬ І ВИЛІКУЮТЬ

- Ви кажете, що, ймовірно, це триватиме дуже довго. Все-таки, як ви вважаєте, наскільки довго? Складно передбачити, але тим не менш.

- Якщо міркувати про те, як поширюється ця нова інфекція, до якої чутливі практично всі люди, тому що немає природного імунітету, який міг би захистити... Відбудеться інфікування дуже великої кількості людей, і тоді, коли буде досягнутий поріг, скажімо, 70% інфікованих (це ще називається колективний імунітет), тоді вірус безсумнівно піде на спад, і, ймовірно, стане сезонним захворюванням. Однак цей шлях небезпечний тим, що може інфікуватися дуже велика кількість людей з груп ризику, що призведе до великої кількості смертей, а система охорони здоров'я просто не впорається. Від цього шляху відмовилися практично усі.

Інший шлях – це стримування епідемії, коли вводиться жорсткий карантин на певний час, а уряд намагається закупити достатню кількість захисних і діагностичних засобів, саме це зараз відбувається в Україні. Через якийсь час карантинні обмеження будуть ослаблені, за умови, що є достатня кількість тестів, місць для лікування, захищений медичний персонал тощо. Так, з'являтимуться нові хворі, але їхній вірус швидко діагностують, ізолюють і вилікують.

- Україна вже готова до того, щоб трохи послабити цей карантин?

- Як на мене, ще не зовсім, але вона на шляху. Ми чуємо про те, що багато медичних працівників інфікуються, вони не достатньо захищені від інфекції, і над цим треба працювати. Думаю, що у найближчі кілька тижнів надійде достатня кількість тестів. Наразі держава працює над збільшенням потужності лабораторій.

СВОГО ЧАСУ НАЙСТРАШНІШОЮ ХВОРОБОЮ БУЛА ХОЛЕРА, ВОНА КОСИЛА ДУЖЕ БАГАТО ДІТЕЙ І ДОРОСЛИХ

- Ви досить довго працюєте лікарем, були членом організації «Лікарі без кордонів». Скажіть, за час своєї професійної діяльності, – з якими найстрашнішими епідеміями доводилося вам стикатися. Можливо, якісь з цих епідемій були схожі на COVID-19?

- Я працював 22 роки з «Лікарями без кордонів», приблизно до 2012 року, зараз там працює мій син. Свого часу найстрашнішою хворобою була холера, вона косила дуже багато дітей і дорослих. У 1993-му році я допомагав організувати холерний павільйон для дорослих і дітей в Анголі. У воду потрапляв холерний вібріон, запобіжні заходи були схожі, але все-таки при епідемії кору в Африці, на якій я теж був присутній, помирало дуже багато дітей, які були схильні до більшого ризику заразитися: в основному помирали діти.

- Тобто, кір більш небезпечний саме для дітей?

- Так, особливо комбінація холери і кору. Мені розповідав мій син, який працював на епідемії Еболи, про те, що там була зовсім інша смертність, вона була значно вищою. Дуже важливим є так зване сортування: було б катастрофою, якби усі хворі – позитивні або з підозрою – пішли до лікарні, бо там вони б точно заразилися. Тому, якщо у когось з'являються симптоми, схожі на COVID-19, – сухий кашель, нездужання та інші, – в жодному разі не треба бігти до лікарні, бо там ви вже точно можете заразитися.

- Треба зателефонувати у швидку допомогу?

- Треба зателефонувати сімейному лікарю: як на мене, велика кількість населення на сьогодні вже має свого сімейного лікаря; якщо у когось немає, то телефонують у швидку допомогу, вони знають, що з цим робити – залишатися вдома, міряти температуру, пити якомога більше води, якщо некомфортно почуваєтеся – можна прийняти парацетамол, жодних інших ліків приймати не треба. Тобто, треба правильно ізолюватися від інших членів сім'ї, не забути надіти маску. Це ефективні заходи переривання передачі не тільки при COVID-19, а й при будь-якому грипоподібному захворюванні. І якщо раптом у вас з'являються симптоми, пов'язані з дихальною недостатністю, якщо ви відчуваєте, що у вас з'являється задишка, тоді вже справді стає небезпечно і вас треба госпіталізувати, щоб була можливість доступу до кисню.

- Не йти при цьому до лікарні, щоб не наражати на ризик інших людей?

- Так, цього краще не робити, не їхати у громадському транспорті, за вами приїдуть і вас відвезуть.

МИ ВСІ МАЄМО ЗРОЗУМІТИ, ХТО Є ГЕРОЯМИ НАШОГО СУСПІЛЬСТВА: ВЧИТЕЛІ, ЛІКАРІ, ЛЮДИ, ЯКІ ЧЕСНО РОБЛЯТЬ СВОЮ РОБОТУ

- В Україні усі знову різко почали захоплюватися героїзмом лікарів, тому що лікарі справді – герої нашого часу. Скажіть, наскільки важко лікарям боротися з посттравматичним синдромом, які з'являються в умовах роботи під час пандемії?

- По-перше, перед тим як відповісти на запитання, я повернуся до того, що лікарі – герої, але треба не забувати про медсестер та молодший медперсонал. Зараз на всіх, хто працює, покладається просто фантастична відповідальність. Але все-таки – гіркувате відчуття того, що суспільство не цінує цих людей, не цінувало до того. Чому? Чому вони мають отримувати принизливо маленьку зарплату? Чому вони раптом стали героями, але все ще не мають достатньо захисних засобів для того, щоб самим захиститися від цього вірусу? Тобто, це ті уроки, які суспільство має зробити з цієї ситуації. Ми всі маємо зрозуміти, хто є героями нашого суспільства: вчителі, лікарі, люди, які чесно роблять свою роботу, водії транспорту, продавці, які сидять на касі, медсестри – саме вони, як правило, отримують найменшу зарплату.

- На жаль, це так.

- Давайте все-таки переглянемо ті цінності, якими керується наше суспільство. Давайте поважати їх завжди. Щодо того, що ви запитали з приводу стресів, це англійською називається burn out...

- Вигоряння?

- Професійне вигоряння. Проводилися цілі дослідження про те, що рівень самогубств серед лікарів зашкалює. Це момент, який пояснює те, що це професії, які треба захищати, це професії, які треба підтримувати і цінувати. Як на мене, те, що я знаю за європейськими стандартами – у будь-якому медичному колективі є психолог, який стежить за персоналом, до якого можна звернутися будь-якої миті. Цією темою стурбовані багато хто, сподіваюся, що це буде однією з тем для обговорення, коли ми виноситимемо уроки з того, що сталося: захищати медичний персонал від вигорання, цінувати їх, матеріально підтримувати. Дуже хотів би, щоб ми зробили правильні висновки.

- Як ви думаєте, засвоїть Україна урок? Чи готове суспільство, держава?

- Я дуже вірю у фантастичне українське громадянське суспільство, навіть якщо політики почнуть вести кудись убік, воно досить потужне для того, щоб не дозволити це забути, постійно актуалізувати, ставити правильні запитання. Далі люди самі мають зробити висновки на наступних виборах, можливо, обирати інших політиків, які до них прислухатимуться.

В УКРАЇНІ ПОНЯТТЯ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ ЗВУЖЕНЕ ДО ПОНЯТТЯ ДОПОМОГИ ХВОРОМУ, ЯКОМУ ВЖЕ НІЧОГО НЕ ЗМОЖЕ ДОПОМОГТИ

- У своїй діяльності до ЮНІСЕФ ви досить багато уваги приділяли питанням паліативної медицини, і я упевнений, що ви досі слідкуйте за цим питанням. Скажіть, що таке паліативна медицина в сьогоднішній Україні, чи відрізняється вона від паліативної допомоги в європейських країнах?

- Паліативна допомога – це підхід, метою якого є створення комфортних умов для хворого та його сім'ї, коли вони стикаються з захворюванням, яке загрожує життю. Я вам зараз сказав формулювання Всесвітньої Організації охорони Здоров'я, яке передбачає, що це не допомога виключно смертельно хворим людям. У формулюванні звучить, що це допомога людям, які зіткнулися з захворюваннями, що загрожують життю.

- Тобто, є шанс, що ці люди одужають?

- Так, є якийсь шанс, але чомусь в Україні прийнято розглядати паліативну допомогу як допомогу помираючим хворим.

- Щось на зразок госпісів?

- Так. У всьому світі паліативну допомогу, особливо у західних країнах, почали розвивати відносно недавно, років тридцять тому. Але якщо повернутися до України, тут більш широке поняття паліативної допомоги звужене до поняття допомоги хворому, якому вже нічого не зможе допомогти, він невиліковно хворий. І це ось в собі несе елемент такої...

- Приреченості.

- Приреченості, так. Хоча за класичним визначенням паліативна допомога має починатися з моменту діагнозу захворювання, яке загрожує життю. Якщо у вас онкологія, якщо у вас хронічне захворювання – некомпенсований діабет, можлива серцево-легенева недостатність тощо. При будь-якому діагностованому захворюванні паралельно починаються два процеси: процес, спрямований на лікування, і процес паліативний – надання комфортних умов для хворого: знеболювання, соціальна допомога, психологічна підтримка. Вони йдуть одночасно до моменту, поки куративна допомога не стане марною. У цьому випадку починається процес паліативної допомоги до кінця життя. І він ще, за визначенням, продовжується якийсь час після того, як смерть настала, для вбитих горем родичів. Це процес від початку діагнозу захворювання, що загрожує життю, до смерті і допомоги родичам, усе це відноситься до паліативної допомоги. В Україні дуже багато для цього зробила організація «Відродження».

НЕ ЗМУШУВАТИ ЛЮДЕЙ КРУТИТИСЯ НАВКОЛО СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я, ЦЕ СИСТЕМА ЗОБОВ'ЯЗАНА КРУТИТИСЯ НАВКОЛО ЛЮДИНИ

- Це недержавна організація?

- Так, це неурядова організація, вони багато зробили для того, щоб були ухвалені правильні закони, правильні розпорядження. І зараз вже є доступ до знеболюючих, у тому числі препаратів для дітей, зроблена велика робота. Ще дуже слабко розвинена допомога вдома: якщо ви говорите з людьми, які потребують такої допомоги, то більшість хотіла б провести останні моменти життя вдома. На жаль, поки що така амбулаторна модель надання допомоги слабо розвинена, є лише кілька бригад у Києві. Створення нескінченних госпісів не відповідає потребі. Можна відправити людину до госпісу, вона там може пройти стабілізуюче лікування – і знову відправитися на лікування додому. Можна зробити так, щоб наблизити саме ось цю комфортність надання допомоги людям, а не змушувати людей крутитися навколо системи охорони здоров'я, має бути навпаки – система зобов'язана крутиться навколо людини. Поки що цього не відбувається. Я був і у Франції, і в Швейцарії, бачив, як надається така допомога. Там дуже розвинена допомогу вдома, в амбулаторних умовах, є препарати для знеболювання хронічних хворих. Ці люди останні місяці, тижні проводять у колі сім'ї, займаються улюбленою справою, можуть радіти життю, займатися садівництвом. Немає жодної необхідності закривати таких хворих у госпісах – це атавізм, коли навколо інституту, навколо установи або навколо ліжка мають крутитися хворі. А в принципі, тут йдеться про надання послуги, що ця послуга може бути надана там, де людині комфортніше. Найбільш комфортно людині вдома. Мені розповідала одна хвора, що було б дуже комфортно бути в такій ситуації, коли ти як черепаха або як равлик маєш можливість залишатися у себе, тому що тобі погано, хочеш побути наодинці з собою, але у певний момент ти можеш відчинити двері – і ти з усіма спілкуєшся.

- Максимально залучений до нормального життя?

- Так, а потім раптом тобі захотілося побути на самоті, ти вийшов за двері, закрився – і все. Ми свого часу мріяли про ідеальний будинок паліативної допомоги, де (знаходяться) люди, що не мають можливості залишатися вдома (приміром, багатосімейні квартири, у нас же багато таких, хто у хрущовках живе, справді, багато хто не може залишатися вдома), і для таких людей було б дуже важливо навіть архітектурно створювати такі будинки паліативної допомоги (зауважте, я не називаю «госпіс»), в яких була б одна кімната з усіма зручностями, точне відтворення кімнати хворого з портретами, з домашньою обстановкою. Одні двері відчиняються туди, де людина може поспілкуватися з іншими мешканцями будинку, а інші двері відчиняються туди, де є сад, де можна попрацювати. Ось це дійсно те, що спрямовано на хворого, направлено на людину, яка хоче жити повним життям до кінця своїх днів. Ось підходи, які орієнтовані на людину, і до яких треба прагнути, залишатися людиною у будь-якій ситуації. Особливо зараз, під час пандемії, яка триватиме дуже довго, ну вже кілька місяців точно, можливо, довше. У цій ситуації нам точно треба залишатися людьми, треба, щоб ми не купувалися на заклики якихось популістів, які робитимуть вигляд, що вони все роблять для того, щоб побороти цю пандемію, а насправді потихеньку нас знелюднюють. У цій ситуації треба чітко дотримуватися порад експертів – не перебільшувати ризики, не применшувати їх – це дуже важливо для того, щоб боротися з пандемією, але і не давати карти в руки тим людям, які хочуть загнати нас у стадо.

- Як на мене, однаково, паліативною допомогою має займатися держава, а не якісь приватні структури?

- В принципі, ви праві. Ідеально було б, якби держава виділяла кошти (до речі, вона зараз до цього підходить) на паліативну допомогу вдома і у будинках паліативної допомоги. Додатково цим можуть займатися неурядові організації, але основна допомога – дороге обладнання, організація мобільних команд – має бути створена та оплачена державою. Інша річ, що якісь додаткові послуги людина може сама оплачувати, якщо має гроші, але доступ до основних заходів паліативної допомоги має бути у всіх.

ГОЛОВНЕ В НОВИХ УМОВАХ – СОЦІАЛЬНА СОЛІДАРНІСТЬ ЗАМІСТЬ ПРОСТОГО СОЦІАЛЬНОГО ДИСТАНЦІЮВАННЯ

- І наостанок, що ви могли б побажати українцям, які зараз знаходяться на карантині, не завжди до нього серйозно ставляться, часто порушують?

- Я міг би порадити, щоб вони досить серйозно ставилися до ситуації, в якій ми опинилися. Знову ж таки, залишатися людьми, з притаманними українцям розсудливістю і почуттям гумору, в нових умовах знаходити те, що я називаю соціальною солідарністю замість простого соціального дистанціювання.

Це правильно відображає те, чого ми хотіли би досягти – соціальна солідарність, підтримка один одного. Не перебільшувати ризики, вимагати від політиків якихось пояснень, бо якщо люди вимагатимуть, тоді вони базуватимуть свої дії на рекомендаціях експертів, а не на власних уявленнях про те, що треба робити. Любити свою сім'ю, користуватися моментом, щоб виховувати своїх дітей, бути обережними, бо у цих умовах ви перебуваєте в тісному контакті з іншими членами сім'ї. Можуть виникати моменти, коли хтось підвищив голос, підняв руку. Зрозумійте, що ви – в незвичній ситуації: можливо, перед тим, як кричати на когось або фізично впливати, треба просто відійти у бік, подихати глибоко, заспокоїтися – і все-таки залишатися людьми. Тому що тільки в такій ситуації ми разом зможемо подолати цей вірус і розвивати Україну далі.

Олег Давиденко
Фото – Геннадія Мінченка
Ч/б фотографії надані лауреатом Шевченківської премії Олександром Глядєловим.

На фото О. Глядєлова:
● Андрій Славуцький робить тести на туберкульоз безпритульним мешканцям нічліжки "Jimmy Hell", Бірмінгем, Алабама, США, 2000;
● Місто Ош, червень 2010 р., після етнічних сутичок на півдні Киргизстану. Надання першої допомоги охороні міського ринку, яку побив натовп;
● Місто Ош, червень 2010 р., після етнічних сутичок на півдні Киргизстану;
● Березень 2015, схід України. Спільний проєкт WHO (ВООЗ) та українського Червоного Хреста з надання первинної медичної допомоги вимушеним переселенцям.