Кривавий Путін: за що отримали «Пулітцера» журналісти The New York Times

Високе журі оцінило серію викривальних статей про злодіяння Кремля

Цього тижня журі Пулітцерівської премії присудило нагороду в категорії «Міжнародний репортаж» творчому колективу видання The New York Times за серію викривальних статей і відео про криваву зовнішню політику Росії періоду Володимира Путіна. У матеріалах, що розповідають про події в Африці, Європі та Північній Америці, приділяється увага й Україні, на території якої злочинна сутність чинного російського правлячого режиму чи не найбільш помітна.

ХТО ТАКИЙ ПУЛІТЦЕР 

Пулітцерівська премія була заснована американським медійним магнатом Джозефом Пулітцером у 1917 році. Більш як сотня тимчасових та постійних членів журі щороку вручають нагороди його імені у галузі літератури, журналістики, музики й театру. Хоча за оригінальним задумом Джозефа Пулітцера, номінацій мало бути 17, нині їх – 21. Кожен переможець отримує чек на 15 тисяч доларів і славу, яку неможливо виміряти монетарно, адже за більш як століття існування премія перетворилася в найпрестижнішу журналістську нагороду, якою відзначаються справді видатні твори публіцистичного жанру. І хоча за тривалу історію премії її номінантами ставали й доволі сумнівні особи (приміром сумнозвісний Волтер Дюранті, автор упереджених репортажів про Голодомор), абсолютна більшість нагород присуджується цілком заслужено.

На відміну від «Оскара» чи «Золотого глобуса» церемонія вручення премії Пулітцера проходить значно скромніше й завжди в одній локації – Колумбійському університеті у Нью-Йорку. Утім, цьогоріч через пандемію COVID-19 церемонію оголошення переможців було перенесено з квітня на початок травня, аби дати членам журі, заклопотаним висвітленням глобальної кризи охорони здоров’я, більше часу на ознайомлення з роботами-претендентами.

Урешті 4 травня адміністратор наглядової ради Пулітцерівської премії Дана Канеді під час онлайн трансляції зі своєї квартири оголосила переможців, серед яких – і співробітники The New York Times «за набір захопливих історій, які написані з великим ризиком, викриваючи хижаків режиму Володимира Путіна». Творчий колектив американського видання було відзначено за шість розлогих статей і два відео, опубліковані між березнем та груднем минулого року.

ЩО ВИЯВИЛИ ЖУРНАЛІСТИ NYT

У першому матеріалі під назвою «Росія наказала вчинити вбивство, у якому не було сенсу. Після цього кілер заговорив» ідеться про історію підступного вбивства українського військового Івана Мамчура на замовлення ФСБ РФ. Вбивцею виявився завербований російською розвідкою громадянин України Олег Смородінов, який відверто розповів журналістам NYT про винятково матеріальні мотиви свого вчинку та показав «убивчий список» із п’яти інших жителів України, ліквідацію яких планували російські силовики.

Убивця врешті справедливо опинився за ґратами, а ця історія показала іноземній авдиторії справжнє лице російського режиму й наочно продемонструвала, що Москва не гребує жодними методами для досягнення своїх цілей. Згодом журналісти NYT нададуть цьому ще більше підтверджень.

За кілька місяців The New York Times публікує статтю «Надсекретний російський підрозділ намагається дестабілізувати Європу, стверджують силовики», у якій ретельно дошукується правди про таємничий підрозділ ГРУ, що наполегливо працює над розхитуванням європейських держав. Відстежуючи підозрілі події останніх років у кількох європейських державах та посилаючись на свідчення багатьох поінформованих джерел, NYT зводить усі нитки розслідування до таємничого «підрозділу 29155» Головного розвідувального управління Міноборони РФ. Цей підрозділ є настільки засекреченим, що про його існування до останнього часу не підозрювали навіть більшість працівників самого ГРУ, не те що західних контррозвідувальних служб. Чорногорія, Болгарія, Великобританія – у цих державах уже виявлено «відбитки» російської розвідки. За словами співрозмовників NYT із безпекових органів, «існує імовірність, що інші, більш успішні російські операції, ще належить ідентифікувати».

ПОЛІТИЧНЕ ВТРУЧАННЯ І «КРИВАВІ ДІАМАНТИ»

Не оминула уваги журналістів NYT і присутність Росії у Центральноафриканській Республіці, де московські посіпаки сіють хаос, всупереч зобов’язанню сприяти порядку. У статті «Коштовне каміння, воєначальники та найманці: російський сценарій у Центральноафриканській Республіці» постає прихований світ видобутку під російським протекторатом діамантів у одній із найбідніших держав світу. Виявляється, російська військова допомога ЦАР, що надається нібито зі згоди місцевої влади та з дотриманням усіх міжнародних норм, насправді передбачає тортури, корупцію, експлуатацію та жорстокі вбивства, лише сприяючи стражданням місцевого населення.

Хоч як дивно, але російські щупальця «русского міра» дісталися навіть такої віддаленої та, здавалося б, несприятливої для цієї ідеології держави, як Мадагаскар. За даними NYT, російські оперативники тут добряче попрацювали під час минулорічних президентських виборів, активно підтримуючи спершу одного кандидата, а потім, коли його неспроможність здобути перемогу стала очевидною, – іншого. При цьому в методах роботи російські «консультанти», звісно, не обмежували себе. У хід ішли й компромат, і підкуп, і злам, і погрози – стандартний набір російського «будівника демократії».

У номінованих на Пулітцера статтях NYT ішлося й про те, як Росія роздмухує горнило війни в Лівії, нехтуючи життями мешканців країни та розповідалося про провальну операцію з отруєння агентами Кремля болгарського торговця зброєю. Також два відео, що вибороли нагороду, наочно показують навмисне знищення російською авіацією медичних закладів на території Сирії та бомбардування безневинних цивільних. Загалом, редакція дуже професійно намагається показати читачам, що Росії за жодних умов не можна довіряти, адже її допомога завжди має під собою глибинний користолюбний мотив і не принесе інших наслідків, окрім руйнування, крові та сліз. На жаль, українці вже давно засвоїли це на своєму власному гіркому досвіді.

РОСІЯ ВІДКИДАЄ ВСІ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Певно, нікого не здивувало, що Москва негайно розкритикувала NYT нібито за «демонізацію Росії» та поширення неправдивих даних. «Розглядаємо цю серію статей The New York Times про Росію, як прекрасний збірник нерозбавлених русофобських роздумів, які можна вивчати в посібнику по створенню помилкових фактів», – ідеться в повідомленні на Фейсбук-сторінці посольства РФ у США. Схоже, Москва вирішила вперто слідувати своїм раніше обраним шляхом заперечення очевидних фактів, однак уважне журі Пулітцерівської премії на це не купилося.

Слід, утім, згадати, що негайно після оголошення лауреатів цьогорічного Пулітцера, головний редактор видання «Проєкт» Роман Баданін запідозрив журналістів NYT у плагіаті. На його переконання, два матеріали, які здобули перемогу, «у більшості фактів» повторюють кілька публікацій його видання, що побачили світ трохи раніше. «Лауреати не надали жодного посилання на англомовні версії наших статей», – стверджує Баданін.

Російська служба ВВС отримала офіційну відповідь The New York Times на ці закиди. У редакції американського видання стверджують, що їхні журналісти не використовували матеріали «Проєкта», послуговувалися лише власними джерелами інформації та почали працювати над згаданими публікаціям ще до того, як «Проєкт» опублікував власні розслідування.

Із подібними обвинуваченнями в плагіаті від росіян журналісти NYT стикаються вже не вперше. Чотири роки тому творчий працівник російської «Медузи» Данило Туровський написав, що «репортер газети повністю переказав два тексти, що вийшли раніше на «Медузі». У відповідь автор NYT Ендрю Крамер звернув увагу, що послався у своєму матеріалі на взяту з «Медузи» інформацію, але при цьому використовував більшість власних даних. Зазначимо, що критикована стаття Крамера «Як Росія наймала елітних хакерів для своєї кібервійни» свого часу теж отримала Пулітцера.

NYT — ПУЛІТЦЕРІВСЬКИЙ РЕКОРДСМЕН ЖУРНАЛІСТИКИ

Загалом розміщені у The New York Times матеріали вибороли за всю історію видання 130 Пулітцерів, що більше, ніж публікації у будь-якому іншому ЗМІ. Зокрема, NYT має давню історію публікацій викривальних текстів про путінську Росію, отримавши за висвітлення втручання Кремля в американську виборчу кампанію нагороду Пулітцера в 2017 році.

Якщо NYT – світовий рекордсмен з отримання відзнак за якісну журналістику, то Росія – чемпіон з поширення фейків. Кому з них вірити – залишаємо на наш розсуд, але, сподіваємося, що вибір є очевидним.

Максим Наливайко, Оттава