«Маутхаузен»: Меморіал фабрики смерті в Австрії застерігає…
Попри пандемію коронавірусу, Україна вшанувала жертв концтабору
На вершині пагорба стоїть щось схоже на середньовічний замок з темно-сірим кам’яним муром. Навколо зелені долини й ліски, десь далеко видніються ошатні будиночки. Схоже на чергову туристичну принаду Австрії місце, утім, не є таким. Навіть навпаки. Уся краса пейзажу відразу тьмяніє, коли дізнаєшся, що «замок» – не замок. Це – місце, яке у багатьох асоціюється з пеклом на землі. «Маутхаузен» («Маутгаузен»)…
«ПОКИНЬ УСІ НАДІЇ»
«Хто входить тут, покинь усі надії», – ці відомі слова Данте написано на воротах колишньої «фабрики смерті». Там, за стінами та поблизу них у муках пішли з життя тисячі людей.
Місце під створення концентраційного табору в 1938 році майже одразу після аншлюсу Австрії Третім Рейхом, було обрано не випадково. Вирішальну роль при заснуванні «Маутхаузена» (як і створеного двома роками пізніше поруч «дочірнього» табору «Ґузен») відіграв розташований біля містечка Маутхаузен та села Ґузен гранітний кар’єр. А також те, що за 20 км знаходився Лінц, який Гітлер хотів перетворити на одне з «міст фюрера», а для монументальних об’єктів потребувалося багато граніту. Спочатку для рабської праці на кар’єрі використовували політичних та ідейних ворогів Рейху, з початком війни – військовополонених, у т.ч. з СРСР. Крім того, в’язнів стали використовувати активніше на підприємствах воєнної промисловості, будівництва підземних цехів та штолень. «Маутхаузен» розростався, створювалися численні «зовнішні» табори.
Фактично з другої половини війни основний табір «Маутхаухен» став функціонувати як центр управління, з якого новоприбулі в’язні розподілялися по його 52-х філіях. Водночас у «Маутхаузен» повертали хворих та непрацездатних в’язнів із «зовнішніх таборів» і які фактично були приречені там на смерть.
«Маутхаузен» був єдиним концтабором на території Рейху, який за нацистською класифікацією належав до «категорії ІІІ». Ця категорія означала – «знищення через працю». Умови утримання в таборі були найтяжчими в системі нацистських концтаборів. За час існування концтабору через його систему пройшло близько 200 тис. в'язнів 40 національностей, зокрема 8,5 тис. жінок. Серед арештантів були також діти й підлітки. Загалом у концтаборі «Маутхаузен» та його філіях з 1938 року і по 5 травня 1945-го, коли табір звільнили американські війська, загинуло понад 120 тис. осіб.
В’язнів розстрілювали, катували та били до смерті, убивали з допомогою смертельних ін’єкцій, або ж просто залишали помирати від голоду, холоду чи браку лікарської допомоги. Понад 10 тис. осіб було задушено отруйним газом у газовій камері основного табору, а також у Ґузені та в машині-душогубці, яка курсувала між Маутхаузеном та Ґузеном…
«ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ»
На місці колишнього концтабору «Маутхаузен», перетвореного нині в меморіальний комплекс, я вже вдруге. Перший раз був рівно рік тому. Тоді на місці «табору смерті» проходив меморіальний захід, присвяченій 74-й річниці визволення в’язнів.
Богослужіння в пам’ять про безневинно закатованих жертв нацистів, покладання вінків делегаціями до численних пам’ятників та меморіальних дошок, виступи та промови, канцлер Курц і дипломати різних країн, гучна «Белла Чао» як гімн італійських борців з нацизмом, хода «Сходами смерті» з каменоломні та клятва в’язнів «Маутхаузена» різними мовами… Близько 9 тисяч осіб, включаючи понад 100 іноземних делегацій, у т.ч. з України, зібралися тоді, щоб ушанувати пам’ять десятків тисяч жертв націонал-соціалізму.
Цьогоріч через коронакризу на території колишнього концтабору не так гамірно. Точніше, зовсім тихо. І здається, така атмосфера навіть більше пасує дню вшанування пам’яті загиблих.
На місці колишніх бараків СС нині стоять національні пам’ятники – держави створили окремі місця для вшанування пам’яті своїх співвітчизників. Окремий меморіал є і для загиблих українців – військовополонених, українських євреїв, націоналістів. Витесана з граніту жінка-янгол схилила голову, в руках тримає калину. Унизу гранітні блоки, на них «терновий вінок» з металу й написи українською та німецькою мовами: «Вічна пам’ять синам і донькам України».
«УКРАЇНЦІ В МАУТХАУЗЕНІ»
«Сьогодні, 5 травня – день звільнення концтабору «Маутхаузен». Щороку тут збираються політична еліта країни та дипломатичний корпус. Цього року через пандемію урочистості скасовано, але для нас, працівників посольства, важливо тут бути. Вшанувати загиблих, своїх мучеників – наш обов’язок», – зазначає посол України в Австрії Олександр Щерба.
Скільки саме українців загинуло в таборі «Маутхаузен», досі невідомо. Виправити ситуацію покликане ініційоване посольством історичне дослідження «Українці в Маутгаузені», яке охоплює спогади, архівні записи, старі фотографії та інтерв’ю живих бранців концтабору.
«Книга вже готова, – каже посол. – Це дослідження людських доль тих, хто тут вижив або знайшов свою смерть. Книга вже написана, ідеться лише про її видання. Сподіваюся, що в Українського інституту національної пам’яті знайдуться кошти для цього. Це – данина шани нашим мученикам».
Українська дипломатична делегація сьогодні невелика – не більше 10 осіб, як це передбачають нові австрійські карантинні вимоги. Також при покладанні квітів дотримується необхідна дистанція в 1 метр.
На самій території меморіального комплексу людей майже немає. Деякі поодинокі відвідувачі та кілька дипломатів з Хорватії, Литви, Латвії.
Як і майже немає вінків та квітів. Лише від політичного керівництва Австрійської Республіки. А тепер – і від Української держави. Українці поклали вінки як до свого національного пам’ятника, так і до меморіалів і пам’ятних дощок низки інших держав.
Окремий вінок – на місце «Блоку смерті».
Блок №20 розміщався в карантинній (сьогодні це звучить іще більш моторошно) частині табору, обнесеній кам’яною стіною. Від самого початку сюди поселяли немічних та хворих в’язнів, де вони доживали віку, а на початку 1944 року барак обнесли кам’яною стіною, і туди почали переводити в’язнів, засуджених на смерть за порушення режиму (переважно радянських офіцерів за втечу з таборів військовополонених або диверсії на виробництві). В’язні 20-го блоку утримувалися на т.з. «штрафному режимі» – отримували половинне харчування, спали на підлозі, не мали верхнього одягу. Вони піддавалися щоденним тортурам та побиттям, а також використовувалися для тренувань під час підготовки співробітників СС із загону «Мертва голова». Шляхом щоденних методичних екзекуцій, голоду та антисанітарних умов з весни 1944 року до лютого 1945-го в цьому блоці було вбито понад 5 тис. в'язнів. По кілька десятків людей щодня.
Блок №20 відомий не лише тими жахіттями, які в ньому творилися, а й героїчної втечею його в’язнів: у ніч з 2 на 3 лютого 1945 року близько 400-500 полонених атакували вартових на вежах за допомогою вогнегасників, каменів та дерев’яних колодок для взуття і під зливою куль прорвалися за межі табору. Унаслідок облави, яку в СС назвуть «Мюльфіртельське полювання на зайців», майже всіх утікачів пізніше уб’ють. Виживе лише 11 в’язнів, серед яких п’ятеро родом з України. Останній учасник втечі з «Блоку смерті» киянин Михайло Рибчинський помер 2008 року.
Сама будівля бараку не збереглася, як немає і багатьох інших оригінальних споруд колишнього концентраційного табору.
«СХОДИ СМЕРТІ» І «СТІНА ПАРАШУТИСТІВ»
Одразу після визволення «Маутхаузена» 5 квітня 1945 року він перебував під управлінням американської адміністрації, а з літа 1945-го був переданий радянському військовому командуванню, яке певний час використовувало табір для розміщення своїх солдатів. У червні 1947 року радянська влада передала колишній концтабір Австрійській Республіці із зобов’язанням створити тут меморіальний комплекс. На той час велика частина табору – більшість бараків, де утримувалися в’язні, та бараків СС, як і виробничі будівлі в каменоломні, – уже були демонтовані.
Щодо каменоломні – вона була розташована на краю табору, неподалік зони, де зараз встановлено національні меморіали. Сюди вели так звані «Сходи смерті».
Ще одне пекельне місце «Маутхаузену» – тут же. «Стіна парашутистів»… З високого урвища солдати СС скидали в копальню в’язнів, яких називали «парашутистами». Якщо хтось із наглядачів вважав, що дехто з в’язнів ніс із каменоломні занадто малий камінь, то наглядачі могли скинути його з урвища. Інколи це робилося й просто заради забави…
«Щороку я їду сюди й дивлюся на містечко Маутхаузен – тут абсолютно нормальні люди. Мало чим від нас відрізняються. Ті, що населяли концтабір, теж мало чим від нас відрізнялися. Але ж які жахи одні спричиняли іншим! Це, мабуть, тому, що в кожній людині є й абсолютне добро, й абсолютне зло, – переконаний Щерба. – Вибір людина робить сама. І тому важливо пам’ятати про те, що трапилося, і говорити та діяти так, щоб це ніколи більше не повторилося. Щоб нацизм ніколи й ніде не проріс. Насильства та людської нетерпимості не повинно бути в нашому житті. І особливо це слід пам’ятати тим, хто інколи говорить про те, що «можем повторить».
Василь Короткий, Маутхаузен–Відень
Фото автора