Мірослав Шуміло, історик Інституту національної пам’яті Польщі

Союз Української Народної Республіки та Другої Речі Посполитої, якому цього року сповнюється 100 років, займає важливе місце в історії відносин між Києвом і Варшавою. Це братерство зброї мало одну мету – подолати спільного ворога, яким тоді були більшовики. Про значення цієї події для сьогодення розмовляємо з польським істориком, професором, працівником Інституту національної пам’яті Польщі Мірославом Шумілом.

БЕЗ КІЛЬКАРІЧНОЇ БОРОТЬБИ УНР СЬОГОДНІ НЕ БУЛО Б НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

- Пане Мирославе, як ви оцінюєте значення 100-річчя українсько-польського союзу, укладеного Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським?

- Це – знакова подія в новітній історії польсько-українських відносин. У ній винятковими є постаті обох лідерів, які вирізнялися на тлі решти польських та українських політиків того часу. Насправді Юзеф Пілсудський підтримував незалежну Україну всупереч тогочасній парламентській більшості в Сеймі Польщі. У свою чергу, рішення Симона Петлюри укласти союз із поляками тоді також викликало критику серед українських політиків. Тому вони обидва діяли всупереч думці більшості й повинні були долати тодішні стереотипи. На той момент ще свіжою в пам’яті як українських, так і польських солдатів була війна в Галичині. Ті самі польські солдати, котрі воювали під Львовом із вояками Української галицької армії, пізніше брали участь у київському поході й тоді вже пліч-о-пліч з українськими бійцями УНР боролися проти більшовиків.

На переконання Петлюри, справжніми ворогами України були «білі» й «червоні» росіяни. У свою чергу, Пілсудський також вважав, що головними ворогами для Польщі є більшовики й «біла» Росія. Він підтримував незалежність України, оскільки це було в інтересах Польщі. Завданням було послабити й розбити Росію і створити на території між Німеччиною та Росією союз країн Міжмор’я, який зможе захистити себе і свою незалежність. Невеликі країни на цій території не мали шансів на існування, тому була необхідна якась форма федерації або союзу.

Попри те, що союз Пілсудського і Петлюри завершився поразкою, він відіграв позитивну роль. Генерал польської армії Тадеуш Кутшеба у своїх спогадах про спільний похід на Київ у 1937 році написав: «Українська кров військ отамана Симона Петлюри не була марною. Вона довела Польщі, Росії та світові, що Україна прагне жити, це – успіх навіки». Він уже тоді звернув увагу на те, про що сьогодні говорять українські історики: без цієї кількарічної боротьби за незалежність, без тогочасної української революції, імовірно, зараз не було б України.

Лише завдяки УНР і Петлюрі більшовики змушені були офіційно визнавати окремість УРСР, яка в Ризькому договорі 1921 року була одним із підписантів цього документа поряд з поляками й росіянами. Відтак у 20-х роках у радянській Україні відбувалася політика українізації, адже завдяки цій революції зміцнилася національна свідомість українців. Більшовики мали з цим рахуватися. Уже пізніше в Україні були Голодомор, терор, переслідування українців. Але й тоді не вдалося знищити свідомість українського народу. Як історик я вважаю, що без цієї боротьби, яку вів Петлюра, сьогодні могло б не бути Української держави.

ПОХІД ВІЙСЬК ПІЛСУДСЬКОГО Й ПЕТЛЮРИ НА КИЇВ НЕ БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПОРАЗКУ

- Чи українсько-польський похід проти більшовиків на Київ у квітні 1920 року міг завершитися успіхом?

- Довкола цього питання триває дискусія істориків. Чимало з них вважають, що шансів було небагато. Однак я переконаний, що реальний шанс був. У польській літературі підкреслюється, що тоді українська національна свідомість ще не була настільки міцною, а тому бракувало ентузіазму для приєднання добровольців до армії Петлюри. Крім того, українські селяни були втомлені багаторічною війною. Влив також мала більшовицька агітація: люди побоювалися повернення польських панів-землевласників.

Однак головною причиною поразки були військові прорахунки. Метою київського походу було опанування центральної України, щоб там можна було швидко розбудувати українську армію. Вона мала прийняти на себе оборону цієї території, аби головні польські сили можна було перекинути на північ, до Білорусі. Там до наступальної операції готувалися основні сили Тухачевського. Проте цього не вдалося зробити, оскільки забракло часу на формування великої української армії. Розраховували створити її впродовж трьох місяців, а українці з поляками перебували в Києві лише місяць. Та були й інші прорахунки. Єдиним шляхом створення сильної армії УНР була загальна мобілізація, яку з різних причин не провели. Крім того, Пілсудський розраховував на підтримку українського повстанського руху. Але різні українські отамани не хотіли підпорядковуватися військовій дисципліні, складно було залучати їх до регулярної армії УНР.

Крім того, були також суто воєнні помилки з боку польського військового командування. Метою цього походу був розгром 12-ї та 14-ї більшовицьких армій. Однак вони відступили нерозбитими, тобто мети не було досягнуто. Пізніше командування недооцінило 1-шу кінну армію Будьонного, яка неочікувано прорвала фронт 5 червня 1920 року біля населеного пункту Самгородок неподалік Білої Церкви. При кращій організації оборони можна було зупинити цю армію.

Якби не ці військові помилки плюс брак часу на формування української армії, то створення України було б можливим.

Київський похід у квітні-травні завершився поразкою. Але був ще другий шанс на створення незалежної України восени 1920 року – після Варшавської битви в серпні, коли більшовицькі армії знову були розбиті й відступали. У жовтні 1920 року діяв режим припинення вогню, і польські та українські війська знову контролювали територію Поділля: Кам’янець-Подільський, Звягель (Новоград-Волинський), Коростень. Тоді був шанс знову взяти Київ під свій контроль. Проте війну було припинено, польські політики вже не хотіли вести її далі.

Питання залишається відкритим: хто зрадив? Складно це закидати Пілсудському. Він підписав союз із українцями у квітні й зробив це всупереч волі польських ендеків (націонал-демократів), котрі мали більшість у Сеймі. Слід пам’ятати, що Сейм ніколи не ратифікував цю угоду. Восени 1920 року ендеки її порушили, маючи більшість у складі польської мирної делегації на переговорах з більшовиками в Ризі. На той момент Пілсудський уже не мав значного політичного впливу, по суті, його було усунуто від влади.

Петлюра та його армія залишилися самі на полі бою і ще пробували боротися на Поділлі, але врешті змушені були відступити за Збруч.

ВІЙНУ 1920 РОКУ ТРЕБА НАЗВАТИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЮ

- Якою була участь українців у вирішальній фазі польсько-більшовицької війни в 1920 році, у Варшавській битві та захисті інших польських міст?

- Армія УНР у серпні 1920 року становила 5-6% від усіх польських сил, залучених у польсько-більшовицькій війні. Здається, що це небагато, але тоді кожна дивізія, кожен солдат були на вагу золота. Український історик Андрій Руккас у своїй книжці «Разом з польським військом» слушно пропонує назвати польсько-більшовицьку війну польсько-українсько-більшовицькою. Це справедливо, оскільки, по-перше, УНР була офіційним союзником Польщі, а по-друге, ця армія була єдиною сильною союзницькою формацією. Ця війна має називатися польсько-українсько-більшовицькою, оскільки наступ у квітні 1920 року було організовано для звільнення України. Це була війна за Україну і за Польщу, адже обидві держави в той момент воювали за свою незалежність.

У цій війні важливою була участь військ УНР в обороні польського міста Замостя. Лінію оборони становили 3 тис. поляків і 400 солдатів 6-ї січової дивізії УНР, якою командував генерал Марко Безручко. Значна частина цієї дивізії була на сході й воювала в інших місцях, але Безручко був відрізаний від своїх військ і очолив оборону міста.

Переважно це були солдати технічного куреня, які за кілька днів збудували укріплення навколо міста. Завдяки обороні Замостя під командуванням генерала Безручка на декілька днів вдалося зупинити марш армії Будьонного. Тож польські підрозділи мали можливість оточити її і перемогти в останній великій кавалерійській битві цієї війни біля Комарова.

Значну роль у цій війні відіграло те, що головні сили військ УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка захищали лінію річки Дністер – від кордону з Румунією до міста Миколаєва під Львовом. Вони обороняли залізничне сполучення з Румунією. Це була єдина залізнична колія, якою Польща на той момент могла отримувати запаси зброї та амуніції з-за кордону. Німеччина та Чехословаччина тоді не пропускали вагони зі зброєю для Польщі, проблеми також були з портом у вільному місті Данцигу (Гданську). Із сусідніх країн лише Румунія сприяла Варшаві, через територію якої до Польщі постачалася зброя з Франції й амуніція з Угорщини. На той момент захист 100-кілометрового відрізку лінії Дністра українцями мало вирішальне значення.

У ПОЛЬЩІ ПОВИНЕН БУТИ ПАМ’ЯТНИК ПЕТЛЮРІ

- Як у Польщі в публічній площині, у школах та вишах подають факт союзництва УНР та Другої Речі Посполитої? Чи його помічають?

- У польських шкільних підручниках згадується про те, що українська армія разом із поляками боролася проти більшовиків. Як символ цього союзництва згадується власне оборона міста Замостя. Генерала Безручка вшановано меморіальною дошкою в цьому місті. У Польщі поки що немає пам’ятника Петлюрі, а варто було би про це подумати.

Пам’ять про ці події 100-річної давнини заслуговує більше уваги в публічному просторі Польщі. Потрібні публікації у ЗМІ, спрямовані передусім на молодь. У бюлетені Інституту національної пам’яті Польщі цьогоріч з’явилося декілька статей на цю тему. В інтернеті також про це пишуть, хоча цього все ще замало. Побачимо, що буде в серпні, коли в Польщі відзначатиметься 100-річчя Варшавської битви.

- Нині триває війна за історичну пам’ять, і це добре видно по інформаційних атаках на Польщу з боку Росії. Москва намагається показати, що роль союзу Пілсудського – Петлюри перебільшено, а «білі» воювали проти більшовиків навіть активніше, ніж українці. Це підтверджується якимись історичними фактами, чи це черговий елемент російської пропаганди?

- Однозначно, це радше пропаганда. Зрештою, росіяни, які негативно ставляться до комуністичної Росії й яким близькими є традиції «білої» Росії, мають претензії до Пілсудського за те, що він не хотів співпрацювати з генералом Денікіним, а пізніше – із Врангелем. Але це було тому, що ці російські генерали взагалі не визнавали українського чи білоруського народів, незалежності всіх країн, розташованих на схід від Польщі. Така позиція «білих» для Пілсудського була абсолютно неприйнятна.

До речі, жодна російська національна військова формація не встигла взяти участь у польсько-більшовицькій війні до жовтня 1920 року. Армія генерала Перемикіна вступила у війну в листопаді, коли вже завершилися основні бойові дії. Група генерала Булак-Балаховича фактично була багатонаціональною. Крім того, вона була значно менша за українську армію. На боці поляків воювали ще невеликі групи донських та кубанських козаків. Корпус «білого» генерала Бредова, відступаючи під натиском більшовиків у березні 1920 року, перетнув польський кордон. Але поляки їх не визнали союзниками: «білих» було роззброєно й інтерновано на кілька місяців. Згодом їм дозволили переправитися в Крим до військ Врангеля. Перебуваючи в Польщі, російські командири армії Бредова вважали, що знаходяться на території Росії. Тож не було можливості реальної співпраці з ними, відправлення їх на фронт створило б лише проблеми.

Тому участь «білих» у війні з більшовиками, порівняно з українською армією, була незначною.

- На вашу думку, ці твердження є спробою показати, що тоді була також й інша Росія, чи це чергова спроба посварити поляків з українцями?

- Ці дії більше схожі на якусь організовану акцію. Думаю, скоріше йдеться про намір применшити роль армії УНР і союзу Пілсудського – Петлюри з метою посварити поляків і українців, відсунути українське питання в цій війні на задній план.

Можу навести один свіжий приклад. У квітні на офіційній сторінці Інституту національної пам’яті Польщі у Фейсбуці було поінформовано про переклад польською мовою вищезгаданої книжки українського історика Руккаса «Pазом з польським військом». У коментарях під цим постом одразу з’явилася хвиля хейту, різних дописів про те, що ніколи не було жодного польсько-українського союзу, що це якась дурниця. Натомість у них ішлося про те, що між українцями й поляками завжди були конфлікти, незгода, що українці вбивали поляків і так далі. Ми почали перевіряти всі ці дописи, і з’ясувалося, що багато з них зроблено з фейкових акаунтів і що це організована акція російських тролів.

Юрій Банахевич, Варшава

Фото автора