Сварка Лукашенка з католицькою церквою як показник неадекватності

Плодячи сильних ворогів, білоруський президент сам звужує собі простір для маневру

Історія з переслідуванням католицької церкви у Білорусі - один з найяскравіших прикладів неадекватності Лукашенка. І, кінець кінцем, його приреченості, яка є все більш явною для всіх, у тому числі і для Кремля.

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ КАТОЛИКІВ: ЧЕРВОНИЙ КОСТЕЛ І КОНДРУСЕВИЧ

Отже, у центрі Мінська неподалік Будинку Уряду та Площі Незалежності, де проходять масові акції протесту, знаходиться костел Святого Симеона і святої Олени (1910). Його ще називають Червоним костелом.

Увечері 26 серпня під час однієї з мирних акцій почалися масові затримання, чоловіків хапали в автозаки, жінок відпускали. При цьому ОМОН також замкнув усі двері червоного костелу, на 40 хвилин заблокувавши у ньому кілька десятків людей. Такий неспровокований ворожий акт викликав загальне обурення у вірян, включно з вищими католицькими ієрархами Білорусі. Ці дії були названі незаконними, такими, що вимагають розслідування і покарання.

Через п'ять днів, 31 серпня, настоятель костелу повідомив, що «кто-то» самовільно змінив замки на дверях Червоного костелу. Після чого представники храму отримали лише один набір ключів. А скільки знаходиться їх у «кого-то», невідомо. Це тим більше тривожно з урахуванням того, що навколо будівлі триває суперечка «хозяйствующих субъектов»: на нього вішають борги, і є ризик, що цей релігійний, архітектурний і стратегічний об'єкт (за десять кроків від Будинку Уряду) можуть відібрати у громади на користь держави.

Тоді ж, у понеділок, глава Католицької церкви Білорусі архієпископ Тадеуш Кондрусевич повертався до Білорусі з Польщі. Але йому було відмовлено у в'їзді без жодного пояснення причин, що суперечить усім наявним законам. Кондрусевич - громадянин Білорусі, йому в принципі не можна заборонити в'їзд на територію своєї країни.

Після цього білоруській владі були направлені запити від різних сторін - з проханням пояснити те, що відбувається. Добу чулося тільки «без комментариев». І ось у вівторок, 1 вересня, Лукашенко поїхав відзначати святковий День знань до міста Барановичі (Брестської області), щоб там взяти участь у святковій лінійці місцевого державного професійно-технічного коледжу сфери обслуговування. Таке враження, що диктатор вибрав навчальний заклад з такою назвою не випадково, а з прозорим натяком на те, що вся Білорусь – це його велика персональна «сфера обслуживания».

І там, у Барановичах, Лукашенко наговорив багато чого. Серез іншого дав пояснення щодо релігійних інцидентів. Якщо коротко, то Олександр Григорович пояснив, що глава білоруської католицької церкви потрапив до «черного списка» після поїздки до Варшави «для консультаций и получения определенных задач». Тобто простенька, щоб не сказати примітивна, конспірологія. У цих промовах, однак, важливі нюанси, застереження. Тож варто розглянути їх трохи докладніше.

НАПОРИСТЕ БЕЗЗАКОННЯ ЯК ПРИНЦИП

Отже, журналісти поцікавилися, чому жодне з білоруських відомств не коментує ситуацію з архієпископом Кондрусевичем. Лукашенко відповів, що «данный вопрос сейчас тщательно изучается». Перекладемо це з лукашенківської мови і логіки звичайними. Кондрусевича не впустили до Білорусі за одноосібним рішенням президента, але при цьому підстав для такого протизаконного рішення поки не знайшли, не придумали.

Далі Лукашенко каже: «Я не скажу, что у меня полная информация, она постоянно меняется. Мы сейчас внимательнейшим образом отслеживаем всех въезжающих-выезжающих». Це означає, що і весь цей процес знаходиться під повним контролем президента, при цьому відслідковуються усі помітні особистості, які перетинають кордон Білорусі.

«Трехпроцентный» також пояснив, що глава католицької церкви країни «неожиданно выехал для консультаций в Варшаву и, получив определенные задачи, возвращался в Беларусь», і от тоді потрапив до списку нев'їзних (загальний для Білорусі та Росії). Тобто, диктатор встановив прямий логічний зв'язок між поїздкою Кондрусевича до сусідньої країни і внесенням його до якогось «черного списка». Фактично він звинуватив главу білоруських католиків у протиправних діях, які виходять за межі релігійної діяльності. Заодно звинуватив у тому самому якісь сили у Варшаві/Польщі. Зазначимо, що білоруський єпископ Юрій Кособуцький оперативно, по гарячих слідах пояснив Лукашенку, «что архиепископ может ездить для консультаций в Ватикан и получать поручения от Папы Франциска, но не от кого-то другого, например, в Варшаве, Москве или где-нибудь еще». Але марно, Лукашенко давно нікого не слухає, крім себе. Ну і каже теж сам: «Не только он (Кондрусевич у списку, – ред.) один, просто он – более известная фигура». Ага, значить, подібні інциденти можливі і у майбутньому, оскільки у списку є й інші неназвані поки особи.

І все ж, які юридичні підстави для такого рішення - не впускати до країни її громадянина Кондрусевича? З цього приводу Лукашенко починає міркувати: мовляв, нібито є «информация о возможности наличия» (яка переконлива словесна конструкція!) у Тадеуша Кондрусевича не одного громадянства: «Мы изучаем, я это не утверждаю. Хотим изучить вопрос. Если там все чисто и по закону, поступим по закону. Нам не важно, кто он – главный католик, главный православный или главный мусульманин. Должен жить по закону…» І знову ж таки - зверніть увагу, як схоже «хотим изучить вопрос» на почуте раніше «вопрос сейчас тщательно изучается». Добу силовики диктатора шукають хоч якийсь компромат щодо Кондрусевича, але поки «дубль-пусто»! При цьому, навіть якби у Кондрусевича і знайшовся другий паспорт, це все одно не давало б підстави не впускати його як білоруського громадянина до Білорусі.

Тобто протизаконність того, що відбувається, є очевидною. І хоча б для красного слівця Лукашенку варто було б зупинитися тут, на «должен жить по закону». Але ні, авторитарний інстинкт спрацьовує, і він продовжує: «А если ты еще и в политику влез и потащил за собой верующих, католиков, которые прекрасные люди, тогда двойная ответственность». Ось це чарівно! Немає поки жодного свідчення і «первой ответственности» Кондрусевича, а Лукашенко вже говорить про «двойную», причому не юридично, а політично мотивовану. При цьому, знову ж таки, жодних підстав говорити про втручання архієпископа в політику також немає. Все, чого він хотів, - це зменшення насильства на вулицях Мінська, заради чого навіть зумів добитися зустрічі з главою МВС.

Але оскільки Лукашенко знаходиться в режимі «теплой ванны», журналістики як «сферы обслуживания», уточнюючих запитань йому ніхто не ставить, і він продовжує роздавати абсурдні пояснення і оцінки. Ось він дає свою версію подій 26 серпня у Червоному костелі в центрі Мінська. За його версією, це «фейк», що «мы там в костел не пускали». З посиланням на самих омонівців Лукашенко заявляє, що представники ОМОНу нібито «защищали от толпы митингующих молившихся в храме». Це взагалі щось нове, досі такої версії не було, просто тому, що ніхто не наважувався брехати настільки нахабно. Однак, як ми вже бачили, Олександру Григоровичу закон не писаний.

ПІДВИЩЕННЯ ПОПУЛЯРНОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У БІЛОРУСІ

Що ж ми бачимо на прикладі з Червоним костелом і забороною на в'їзд глави білоруських католиків? Лукашенко на порожньому місці збільшує конфліктний потенціал ситуації. Він для чогось свариться з такою потужною всесвітньою структурою, як Католицька Церква, Ватикан. І одночасно створює їй в Білорусі ореол гонінь, страждань за правду і доброту, проти насильства.

Так, можна сказати, що католиків у Білорусі меншість – 10-15%. Але це активна меншість, яка має тепер надзвичайно чітку, однозначну оцінку того, що відбувається, а також історично настільки важливий у християнстві ореол мучеництва. І це також приклад ситуації, в якій у Лукашенка немає позитивного, виграшного виходу. Якщо він продовжуватиме гнобити громаду Червоного костелу і не впускати Кондрусевича, то цим викличе ще більше обурення і протести. Якщо ж припинить це, то підтвердить неадекватність своїх попередніх дій.

Ось вже, здавалося б, Білоруська православна церква, яка перебуває під прямим управлінням з Москви, у підпорядкуванні Патріарха Кіріла, який поспішив разом з Путіним привітати Лукашенка з «победой на выборах». Але і тут християнська cолідарність «церквей-сестер» виявляється не менш важливою, ніж традиційна лояльність. Глава інформвідділу БПЦ МП священник Сергій Лєпін заявив, що ніяких офіційних публічних коментарів у зв'язку з тим, що трапилося, не робитиме. Але у приватному порядку висловив «слова братской поддержки всей католической общине Беларуси» и побажав їй «благополучного разрешения сложившейся недоуменной ситуации». Але вже далі в рамках лояльності закликав «всех не допустить обострения межконфессиональной обстановки в нашей стране», щоб «не позволить провокаторам открыть еще и этот фронт».

Так, подібно до того, як Путін і росТБ своєю підтримкою диктатора поступово погіршують ставлення білорусів до Росії, так і лукава позиція БПЦ не сприяє зростанню її популярності. Про це, розібравши наведений приклад, точно і жорстко написав відомий російський теолог і публіцист отець Андрій Кураєв:

«Православные «мудро» молчат: «Это пришли не за мной». Еще вчера тот же Лепин скулил в своем ЖЖ – ну почему про нас клевещут, будто «БПЦ молчит»? Да и причем тут «фронт» и «провокаторы»? Это очевидность: католический иерарх оказался честнее и храбрее православного. И был наказан за это. Не палкой по ягодицам, но изгнанием из страны. И это различие между К. и П. никак не вопрос личностных характеристик епископов. Это различие исторического опыта. В матрицу православной элиты накрепко вшит сервилизм… У католиков и православных разные стратегии выживания. Как в мире животных: притвориться дохлым или выставить иголки? Зарыться в норку, убежать, или расправить крылья, имитируя атаку очковой змеи? Если речь идет о противостоянии Абсолютному Хищнику типа Сталина или Гитлера, то на короткой дистанции побеждает скорее стратегия православного «сергианства» (легализация патриархии против ликвидации унии). Но если речь идет о диктаторах более опереточных и менее автаркических, то больше перспектив у стратегии католического ежика»……

ПЕРШИЙ РОЗКОЛ ОПОЗИЦІЇ - ВИПАДКОВІСТЬ? НЕ ДУМАЮ…

Звичайно, розглянутий приклад не є вирішальним, але він показує, що Лукашенко, який за підтримки РФ і Китаю має непогані шанси для збереження влади, поводиться як диктатор не тільки жорсткий, але і недостатньо розумний, і тим постійно звужує свій маневр і шанси на виживання. А попереду ще складна поїздка за «ярлыком на княжение» до Москви (до середини вересня); більш ніж сумнівна інавгурація; падіння і можливе схлопування економіки. І усі ці наростаючі проблеми у простий спосіб, як заборона на в'їзд і замкнені двері храму, не вирішиш.

З іншого боку, можна говорити і про розкол в «объединенном штабе оппозиции» між Колесниковою і Тихановською. Але це, здається, більше схоже на початок великої постлукашенківської гри при «живом Лукашенко». В умовах, коли «трехпроцентный» починає сам казати про себе, як про «президента уходящего, если не сегодня, так завтра», про авторитаризм, який «нужно подправить», подібні сюжети не виглядають випадковими. І поразка Лукашенка - ще не перемога революції. Після стількох тижнів конструктивної співпраці білоруської опозиції - перший розкол, сварка, взаємні обвинувачення ... Їй-богу, ну дуже схоже на руку Москви! Улюблена метода кремлівських операцій - поява на ігровій дошці нових фігур, і так, щоб усі дивилися в різні боки, і ходили по-різному. Тоді можна обіцяти різним різне, шантажувати одних зв'язками з іншими. І при первісно сильних своїх позиціях нав'язати усім свою гру.

Але це окрема велика розмова.

Олег Кудрін, Рига