Вибори у Грузії: спроба зайти в ту саму річку втретє, або Саакашвілі залишається з нами
Підсумки виборів до парламенту Грузії як у дзеркалі повторили такі самі цифри, які були оголошені чотири роки тому
На виборах 2016-го року, правляча партія «Грузинська мрія» отримала 48,77%, а головна опозиційна – «Єдиний національний рух» – 27,11%. На вечір неділі 1 листопада 2020 року стало зрозуміло, що «мрійники» знову отримали трохи більше 48%, а «рухівці» – ті самі 27%. Передумови цих виборів ніби мали б сприяти припиненню правління однопартійного уряду та реформуванню політичної системи, що склалася у 2012 році, після приходу до влади «мрії». Важко сказати, наскільки проголошена тоді «мрія» збулася. Результати – так, говорять про стабільність та упевненість влади, але от економічні показники з цим не надто корелюють. То ж чому команда Бідзіни Іванішвілі знову святкує перемогу? Та чи зможе опозиція змусити владу рахуватися із нею? І чи зазнає політичний курс Грузії значних змін, в тому числі – у відносинах із Україною?
Коли пандемія – на користь
Власне, ще рік тому здавалося, що опозиція отримала реальний шанс переламати тенденцію політичного процесу та створити умови для двобою із владою на парламентських виборах. Вуличні протести проти двозначної позиції влади щодо відносин із Росією, уповільнення темпів росту економіки, непрозорість багатьох кадрових рішень, зав’язаність усієї політичної системи на бажання та симпатії найбагатшої людини країни, мільярдера Іванішвілі – все це викликало серед грузинів стійке відчуття втоми. Не можна сказати, що невдоволення було тотальним, але перспективи не вбачалося. А балансування політичного режиму в умовах переходу до парламентської республіки потребувало зрозумілості та прозорості для суспільства. Судіть самі: за два роки в країні змінилося три глави уряду, причому йшли вони у відставку не стільки за власним бажанням, скільки як «розмін» у політичних іграх пана Іванішвілі, тобто їх «призначали винними». Якось це не нагадувало європейські політичні стандарти, а більше було схоже на ручне керування.
На цьому тактично зуміла зіграти опозиція: усе перше півріччя 2020 року, завдяки тискові вулиці, рухалася політична реформа парламентського устрою, що мала на меті унеможливити існування однопартійного уряду. Вийшло доволі радикально: тепер із 150 депутатів тільки 30 обираються за мажоритарними округами, а 120 – за партійними списками, партія, що не набере 40,54% не може формувати однопартійний уряд. А головне – прохідний бар’єр становить тепер аж 1%, і це мало стати стимулом для появи нових політичних проектів. Треба констатувати: запит саме на оновлення політичної еліти та реально нові обличчя був дуже й дуже актуальним. Згідно із опитуваннями, понад 80% грузинів хотіли побачити саме нові політичні сили, за які б у них було бажання проголосувати. Проте склалася звична для Грузії вже третю кампанію поспіль диспозиція – «Мрії» протистояв «Єдиний нацрух», тобто нинішня влада протистояла колишній, що вбивало навіть не інтригу, а саме інтерес до кампанії.
Але свою справу зробила пандемія коронавірусу: влада зуміла діяти ефективно, зібрано та не допустила некерованості, до того ж – була обрана модель реагування середньої жорсткості, що зберегло економіку від падіння у непрогнозоване піке. На сьогодні, звісно, є загроза «другої хвилі», але наявні 15 тисяч хворих, при показнику смертності 0,8% – це все ж таки скоріш надія на краще, аніж привід для радикальних кроків та посилення обмежувальних заходів.
І треба визнати: дії уряду дали ефект. Грузини, які були, хоч і не в захваті від влади, відчули упевненість саме в практичному вимірі. Це коли потрібна допомога від держави – і надії на неї не так і багато, але – держава робить сюрприз – повноцінно та без збоїв виконує свої функції. Погодьтеся, це трохи інший вимір не тільки політики, а й – якісно нове явище для держав пострадянського простору (окрім хіба що країн Балтії): коли ключову роль грають не кількісні показники, а саме якісні. Тобто, ми обіцяли вам гарну медицину та можливість захиститися від невідомої загрози – ось вам і те, і інше. В умовах невизначеності та прямої загрози паніки ця проста та зрозуміла істина мала неабияке значення.
Примари минулого та бліді «нові обличчя»
Що ж до самої кампанії, то все було якось дуже передбачувано, хіба що опозиційні сили спромоглися підписати відповідну угоду про неприпустимість коаліції із «мрією» вже у складі парламенту та узгодили кандидатів у низці мажоритарних округів. Сам по собі список суперників правлячої партії виявився настільки строкатим, що з повним правом можна було проводити аналогію із Ноєвим ковчегом. На короткий час за одним столом змогли зібратися і соратники Міхеїла Саакашвілі з «нацруху», і його колишні однопартійці з «Європейської Грузії», і ветерани грузинської політичної сцени на кшталт «лейбориста» Шалви Нателашвілі чи екс-спікера парламенту Ніно Бурджанадзе (яка взагалі-то вважається сьогодні проросійською діячкою). Нові ж політсили здебільшого виявилися угрупованнями за інтересами, які склалися з діячів, що полишили свої «старі» партії – таке можна сказати і про блок «Лело», і про радикальну лібертаріанську партію «Гірчі», і про «Стратегію Агмешенебелі». Втім, в опитуваннях жодне з цих угрупувань не піднімалося вище 4% симпатій виборців. Тому все й звелося знову до чергового протиборства «іванішвільників» із «саакашистами».
Тож нового змісту тут було знайти складно: прибічники Саакашвілі звинувачували владу в узурпації, зраді національних інтересів та роботі на Росію. Влада відповідала стандартним прийомом – соціальним популізмом: введенням доплат на дітей, списанням боргів за комунальні платежі, а у сільській місцевості – і просто роздачами різноманітної «соціальної допомоги» – від мікрохвильових пічок і холодильників до ремонту домівок. Опозиція спробувала додати «родзинок» – «нацрухівці» пообіцяли висунути Саакашвілі на посаду голови уряду у разі перемоги, а список довірили очолити Вахтангу Кікабідзе, але, відверто кажучи, на цьому увесь креатив і скінчився.
Отже, якщо вірити відомостям з Центрвиборчкому, окрім «мрії» із 48,15% та «нацруху» із 27, 14%, в парламент також пройшли «Європейська Грузія» із 3,78%, «Лело» та «Стратегія» – по 3,15% кожна, «Гірчі» – 2,89%, партія «Громадяни» – 1,33% та після довгої перерви повертається вождь «лейбористів» Нателашвілі із рівно 1%, а от пані Бурджанадзе вже не повертається – за її список проголосувало тільки 0,85% виборців.
Окремо треба зауважити про результат відверто фінансованої Росією партії «Альянс патріотів Грузії» (достоту дивна назва, чи не так?) – вона зберігає своє представництво у парламенті, проте тільки із 3,14%, тобто, скажемо прямо – помітної ролі не гратиме.
Звісно, є ще мажоритарні округи, але в 13-ти з 30-ти в першому турі перемогу здобули «мрійники», для перемоги опозиціонерів в усіх інших потрібна надмобілізація власного електорату в другому турі, але це можливо тільки теоретично та якщо прибічники влади просто не підуть на другий тур (в цьому контексті найбільше шансів у опозиції якраз у Тбілісі, де жоден кандидат «мрії» не переміг у першому турі, та в Кутаїсі). Втім, це сильно не змінить розклад сил – вже зараз «Грузинська мрія» має 73 мандати, добрати ще кілька в другому турі – їм цілком до снаги.
Звісно, можна уявити собі диво – і що «мрійники» у другому турі тотально програють. Але от уявити собі, що опозиція зможе цим скористатися та утворити більшість з 9 партій (!), домовившись між собою та про усе – це з жанру ненаукової фантастики. Із проросійськими ж «патріотами» ніхто блокуватися на хоче.
Відтак, ці доволі нудні перегони на тлі пандемії закінчуються передбачувано: влада продовжила свій мандат, опозиція – розбиває наметове містечко під будівлею парламенту, обіцяючи вибух народного гніву та звинувачуючи «мрійників» у фальсифікаціях. Очікувати ж зміни політичного курсу не варто: пан Іванішвілі продовжить маневрувати між стратегічним курсом до ЄС та НАТО (до речі, куди більш наповненим реальними справами, ніж наприклад, в Україні) та економічними відносинами із Росією, де все ще продаються і грузинське вино, і «Боржомі», а туристичний потік – був зменшений тільки пандемією. Звісно, нічого не зміниться і з окупованими Абхазією та Південною Осетією, тому що в Грузії нема ні сил, ні – і це головне – потужного союзника на кшталт Туреччини – для вирішення проблеми відновлення територіальної єдності. Тобто в Тбілісі так і збережеться в певній мірі гібридний політичний режим, стратегія якого визначається не в кабінетах уряду чи парламенту – а у маєтку найвпливовішої людини – все того ж пана Іванішвілі. Цього разу він витримав та зміг використати свій запас політичної міцності.
Для України у відносинах з Грузією зміниться поки що мало чого. Пан Саакашвілі продовжує перебувати на державній посаді в Україні, а це – викликає неабияку алергію в Тбілісі. Враховуючи, що підсумки виборів нічого не змінюють у долі екс-президента, він залишається фактором саме української політики. Добре це чи погано – визначати не нам. Але і ця історія, взагалі-то, здається, теж трохи затягнулася.
Віктор Чопа, Київ