Політична криза у Грузії: як опозиція загнала правлячу партію в пат
Опозиція використала, здається, єдиний шанс опротестувати результат парламентських виборів. Тепер грузинів, схоже, розсудить Помпео
Вже понад тиждень Грузія живе у стані невизначеності: вибори до парламенту пройшли, їх підсумки підбиті, але спокою та згоди у суспільстві – геть нема. Причина в тому, що не зважаючи на реформу виборчої системи і норм представництва партій, однопартійний уряд «Грузинської мрії» має усі шанси залишитися при владі. Але…
Укрінформ про грузинські вибори вже писав одразу після них. За нашими оцінками, їхній результат був цілком закономірний. Але опозиція наполягає, що волевиявлення було спотворене фальсифікаціями і наполягає на нових виборах. Якщо вони відбудуться, то чи не буде результат схожий на голосування 31 жовтня? Наразі, відповіді на це запитання немає.
На що саме вказує опозиція? Найперше, що інформація в протоколах ЦВК розходиться із підрахунками спостерігачів та протоколами, що їх отримали члени комісій від опозиції. Головна маніпуляція, нібито, відбулася з явкою і здебільшого – на закритих, невеличких чи сільських дільницях. І от ці "приписки", за логікою опозиціонерів, пішли на те, щоби збільшити результат правлячої партії. До речі, явка за підрахунком ЦВК 31 жовтня склала понад 56%, що для часу пандемії можна вважати вагомою цифрою. Інша справа – невідомо скільки у опозиції реальних свідчень про маніпуляції, оприлюднення доказів поки що не було. Міжнародні спостерігачі в цілому оцінили вибори на "добре", проте ЄС закликав розслідувати усі факти можливих зловживань.
Але при всьому сказаному, наявна політична криза – це не про банальну боротьбу за владу. Мова, скоріш, про різницю ціннісних підходів влади і опозиції, а також – ставлення суспільства до цього протистояння. Усі знають, що усі – не святі, взаємовідносини політиків давно покрилися іржею минулих домовленостей, їх зривів та образ. Проте опозиція зараз розуміє: іншого можливості відстояти своє місце в політикумі в неї вже може не бути. Влада ж – також розуміє, що відступити дорівнює поразці, причому – на рівному місці. Для виходу з глухого кута потрібен погляд та пропозиції ззовні. Він у Грузії також вимальовується – і це може стати цікавим прикладом вирішення подібних криз як на пострадянському просторі, так й взагалі – для молодих демократій у світі.
Коли колір настрою – нудний
Отже, в чому суть протистояння? Одразу після проголошення ЦВК попередніх підсумків виборів 31 жовтня – усі опозиційні партії, що потрапляли до нового складу парламенту – а їх вісім, оголосили, що вибори сфальшовані та вони не визнають цих результатів. Нагадаємо, правляча «Грузинська мрія» (ГМ) отримала понад 48% за пропорційною часткою (61 мандат), та у першому турі – 14 з 30 мандатів на мажоритарних округах, тобто – разом це – 75 депутатських крісел і потрібен лише ще один мандат у другому турі на округах для формальної більшості. Для порівняння: головна опозиційна партія «Єдиний національний рух» (ЄНД, партія Міхеїла Саакашвілі) отримала трохи більше 27% та 35 мандатів без жодного округу поки що, всі інші – від 4 до 1% і відповідно від 5 до 1 мандата. Перспектива другого туру малювала таку картину: можливо, декілька мандатів ЄНД та інші партії в округах здобули б, але у ГМ були усі шанси отримати сталу більшість у 80-90 депутатів. Це вже не конституційна більшість, але уряду Георгія Гахарії це ніяким чином не завадило б зайти у нову каденцію.
І от така реальність змусила опозиціонерів до рішучих дій. «Мрійники» виграють вже треті вибори поспіль, і змістом усіх політичних кампаній в країні, починаючи з 2012 року, є протистояння колишньої влади ще часів Саакашвілі з політичним оточенням найбагатшої людини у Грузіїї Бідзіни Іванішвілі. Тобто – нічого нового, ані за змістом, ані за учасниками. Спроба ж створити щось нове – блоки та партії «Лело», «Гірчі», «Стратегія Агмашенебелі» – виступили достатньо невиразно, хоч й зайшли у новий парламент по 3-4 депутати кожна. Відтак, Грузія занурилася в атмосферу суспільного розчарування – чекати на зміни годі, все знову повторилося.
Як сильнішого зробити слабким
Опозиційні політики відчули це краще за владу. І вже у перші дні листопаду змогли згуртуватися – протест проти цифр ЦВК оголосили одразу 17 партій та блоків – у Тбілісі, Кутаїсі, Батумі та інших містах почалися безстрокові пікети біля будівель територіальних виборчкомів. Напруга почала зростати.
А головне: опозиціонери знайшли ту саму «кощієву голку», що може перервати життя нового парламенту та відчайдушно скористалися єдиним шансом перехопити ініціативу. Справа в тому, що максимальний результат ГМ після другого туру теоретично може сягнути тільки 91 мандату – якщо її представники у другому турі виграють скрізь. Але для початку роботи у парламенті має зібратися не менше 100 депутатів – ті самі конституційні дві третини. Відтак, без участі хоча б частини опозиційних партій влада просто не зможе розпочати каденцію законодавчого органу – і все, система заблокована, а держава фактично – напівпаралізована. Усі представники опозиції підписалися під відповідною заявою – і відмовилися як від мандатів, так й від участі у другому турі.
Вимоги ж опозиція висунула зрозумілі у цій ситуації: відставка ЦВК, анулювання результатів та оголошення нових виборів. І все це негайно. Тобто – спроба піти парламентським варіантом «киргизького» сценарію зміни влади, коли саме натиск та рішучість дають результат.
8 листопада опозиція продемонструвала свої сили, вивівши на вулиці міст від десятків тисяч до просто тисяч людей залежно від масштабу міста. Спроба узяти в облогу ЦВК наразилася на водомети та кордони поліції, але затримання та силові дії відбувалися, звісно, без якоїсь звірячої ненависті «а-ля лукашенківський ОМОН». До речі, є інформація, що й самі учасники протестів, причому не тільки рядові, а й деякі лідери партій, свідомо провокували поліцію, та й були напідпитку. До того ж, як не враховувати гарячий кавказький менталітет з обох сторін?
А що ж влада? Треба сказати, що очільники ГМ – її генсек та мер Тбілісі, колишній захисник київського «Динамо», Каха Каладзе та виконавчий секретар партії Іраклій Кобахідзе – випромінюють впевненість, але – розуміють, що просто ігнорувати вулицю та згуртованість опозиції – теж не можна Проблема легітимізації законодавчого органу постала руба – і вихід має бути знайдений. Але ж не вмовляти опозицію узяти мандати, не «купувати» ж опозиціонерів поодинці…
На допомогу прийшли посли країн ЄС та США, які зголосилися виступити посередниками між владою та опозицією. І обидва полюси політичного спектру до цієї ідеї поставилися позитивно. Проте, перемовин досі нема – і це підвищує ставки.
Усі ті самі, що й в Україні, плюс COVID
Зрозуміти логіку опозиціонерів не важко: вони бояться, що їх введуть в оману. А ще – їх зібралося дуже багато, і всі вони не надто довіряють одне одному, тому що, знов таки, давно знають усе про всіх. Ну, якщо провести паралелі з Україною, то, наприклад лідер лейбористів Шалва Нателашвілі - це такий собі аналог Сан Санича Мороза (пам’ятаєте?), а от екс-спікер парламенту початку «нульових» Ніно Бурджанадзе – це Юлія Тимошенко, щоправда позбавлена парламентської трибуни вже довгий час (до речі, її партія не подолала навіть 1% бар’єр, але нині вона – разом з опозицією), є й інші «відповідники», серед нових партій – і свій «Голос», і своя ОПЗЖ – у вигляді «Альянсу патріотів Грузії». Тобто, всі опозиціонери зараз разом проти головного ворога – «Мрії» та особисто мільярдера Іванішвілі.
Проте, в грузинську політику, як і в усьому світі, втрутився COVID. Його друга хвиля накрила й маленьку Грузію – і кількість нових заражень сягає 2000 осіб на день. Це спонукає владу до введення нових обмежень – аж до комендантської години у містах. І, зрозуміло, що це не може не вплинути на активність та розмах акцій протесту. Власне, складно не помітити, що певна закономірність проведення цих акцій сприяє поширенню пандемії – ну, чого ще чекати від скупчення тисяч людей в таких умовах?
Влада в останні дні намагається саме тут перехопити ініціативу – мовляв, здоров’я співгромадян важливіше за політику і треба сидіти вдома. Зрозуміло, що такий варіант «спустити усе на гальмах» та уповільнити політичний процес опозицію не влаштовує. І вже на 18 листопада вона анонсує нові великі протести.
Помпео їм всім лікар
Ініціатива послів країн ЄС та США щодо посередництва у перемовинах зависла у повітрі: влада зайнялася коронавірусом, а опозиція – підготовкою нових мітингів. На такому тлі, зрозуміло, що криза має усі ознаки стати системною – ворогуючи табори просто перестають сприймати один одного. Закінчитися все це може, враховуючи кавказький менталітет, неконтрольованим вибухом. А на Південному Кавказі зараз й так дуже й дуже гаряче.
Все це усвідомили, здається, нарешті у Вашингтоні, афіляція відносин уже давно є характерною рисою грузинської влади. 17-18 листопада у Тбілісі очікують держсекретаря Майк Помпео. Такий рівень говорить про те, що США вирішили скористатися останньою можливість вплинути на політичний процес в вибухонебезпечному регіоні. Адже, параліч влади у Тбілісі може спричинити наслідки, які не потрібні не лише США, а й всім, хто протистоїть збільшенню впливу Росії в регіоні Південного Кавказу.
Цілком вірогідно, що саме пан Помпео і доведе до грузинської еліти необхідність або сідати за круглий стіл і якось домовитися – аж до формування коаліційного уряду, або – дотисне владу щодо перевиборів. Як не як, а час працює скоріш на опозицію – 17-го прибуває Помпео, 18-го – нові акції протесту, а 21-го – має відбутися другий тур, який по суті, зараз мало на що вплине.
Чому це важливо? Тому що ситуація демонструє можливість діалогу без перетину «червоної лінії» насильства. Хтось скаже – це зовнішнє управління. Хай так, але це краще, аніж штурм будинків парламенту та уряду, який бачили ми у Єревані буквально щойно. Зрозуміло, що проблеми та їх масштаб різні, але посеред невтішних прикладів політичної практики навколо і скрізь, мають бути і сподівання на краще.
Тому грузинський досвід політичного протистояння у рамках закону – це гарний приклад того, як зберегти і демократію, і повагу один до одного, і знайти нарешті якісний вихід із ситуації. Тому – будемо сподіватися на краще та на таланти досвідченого дипломата Майка Помпео і на геополітичну вагу країни, яку він представляє.
Віктор Чопа, Київ