2021-2030. Куди веде людство екологія страху
Чи страждають тварини на посттравматичний стрес і як це пов’язано з нами, людьми?
Останнім часом з’явилася купа доказів, що після травматичних подій: небезпека, травма, втрата пари чи потомства – тварини чітко демонструють дивні зміни у поведінці. Чи можна дошукатися еволюційного джерела посттравматичного стресового розладу (ПТСР)? На це актуальне для сучасної науки запитання паралельно спробували знайти відповідь кілька груп зарубіжних дослідників.
Ось перший яскравий приклад. Кожну певну кількість років популяція американського біляка (Lepus americanus) у канадському Юконі сягає піку. Нагадаю, йдеться про колись первозданні території на північному заході Канади, чи не найстаріші землі у Північній Америці, перші мешканці яких прийшли сюди з Азії через Берингову протоку.
Так ось... Зі збільшенням кількості зайців у регіоні зростають і зграї хижаків – вовків, рисей та койотів. Як наслідок, популяція пухнастих вуханів різко зменшується, а потім і самі хижаки поволі починають вимирати. Подібний життєвий цикл – відоме екологам явище, що вивчається від 1920-х рр.
Утім, дослідники дійшли приголомшливого висновку – в останні дві річні декади кількість зайців знизилася до мінімуму не лише тому, що хижаки вирізують їх занадто багато. Діє ще один фактор: в оточенні вбивць хронічний стрес примушує біляків-самок вживати менше їжі, а значить – народжувати й менше дітей. Життєва травма через регулярні переслідування хижаками представників цього виду ссавців спричинила сталі зміни в хімії мозку, схожі на ті, що спостерігаються неврологами в мозку травмованих людей. Фінал: саме ці зміни утримують зайців від розмноження на колишньому рівні, – навіть після того, як у їхньому ареалі хижаки загинули чи були знищені. І в даному випадку найменше йдеться про неетичну поведінку вовків, рисей та койотів.
* * *
Людство догралося... Йдеться навіть не про репродуктивну стратегію американського біляка. Принаймні, так стверджують поведінкові екологи (behavioural ecologist) з Університету Західного Онтаріо (University Оf Western Ontario), Лондон, провінція Онтаріо, Ліана Занетт (Liana Y. Zanette) та Майкл Клінчі (Michael Clinchy). Ця подружня пара спеціалізується на психології ще зі студентських часів. Сьогодні вони, доктори біології, вивчають те, що визначено як екологія страху – новітня галузь науки, що лежить на межі вчення про посттравматичний стрес у людини та поведінкової екології страху в диких тварин.
На численних прикладах уже доведено: страх перед хижаками примушує диких маленьких ссавців і співочих птахів менше народжувати і виховувати молодняк. Нащадки переляканих полівок (Microtus ex grex arvalis; польових і лісових) та співочих горобців (Melospiza melodia), подібно до американських біляків, нині рідше доживають до повноліття та дедалі повільніше розмножуються. Що чекає на ці види, відомо. Наприклад, співочі горобці острова Санта-Барбара (США) повністю зникли (вимерли) ще 1959 р.
Сумні висновки двох канадських поведінкових екологів доповнюють інші приклади, які свідчать: страшні переживання можуть мати тривалі наслідки для дикої природи. Тепер припускається, що ПТСР з нав’язливими спогадами про пережиті екстремальні події, цілодобова надмірна пильність, повсякчасна тривога – стали невід’ємною складовою еволюційної реакції на цивілізаційні виклики й небезпеку, що несе з собою Людина.
Зрештою, у зарубіжній пресі спалахнула наукова дискусія щодо природи посттравматичного стресового розладу та того, чи є це еволюційною реакцією, що віднедавна поширилася на середовище ссавців, птахів та інших істот, або ця хвороба унікальна, бо притаманна виключно людям. Хоч як там насправді є, але інше дослідження довело: європейські борсуки (Melesmeles; українською – лісовий язвець) більше лякаються милого людського голосу, аніж ревища ведмедя чи гарчання вовка.
Чотирихвилинний відеосюжет по темі. Ситуацію особисто викладає Ліана Занетт.
* * *
Ми схильні вважати борсуків, єнотів, гарнюсеньких таких їжачків, інших дрібних хижаків абсолютно безстрашними щодо людей, але, схоже, це не так. Насправді їх усіх часом настільки лякає “суперхижак” у людській подобі, що вони, зголоднілі, припиняють їсти, лише почувши наш голос.
Тут усе просто...
Так, ведмеді й вовки страшніші та лютіші, але немає жодних сумнівів, що люди, рахуючи тендітних домогосподарок та дітей, винищили більше борсуків, аніж, напевно, всі разом узяті ведмеді та вовки. Сумно констатувати, але цар Природи давно перетворився на тирана Натури. Як довго це триватиме?
Жах в екосистемі має різноманітні наслідки. Коли тварини лякаються, вони несвідомо скорочують кількість годувань потомства, бо повсякчас виглядають страшного хижака. У такий спосіб страх спричиняє наслідки, що болісно відлунюють по цілому харчовому ланцюжку. Ось чому стурбовані ситуацією дослідники прагнуть зрозуміти, що змушує тварин боятися.
Науково доведено, що популяцію європейських борсуків у британських лісах під Оксфордом – найбільше у списку “суперхижаків” – страхають люди. На жаль, це підтвердив експеримент Ліани Занетт і Майкла Клінчі, котрі перевірили свою гіпотезу в Європі. Нове дослідження з поведінкової екології європейських борсуків будувалося на відтворенні механічних записів ревища ведмедів, гарчання вовків, гавкоту собак та голосу людського. Шукалася відповідь на головне питання: хто найбільше жахає короля лісових сутінків – язвеця (від старослов’янського “язвина” – нора), який всеїстиво харчується усім – від яблук до зміїв?
* * *
Саме людський голос змусив більшість борсуків повністю припинити годування, хоча дослідники насипали перед ними відро спокусливого арахісу. Деякі з хоробрих язвеців-чоловіків, які зі своїх підземних палаців вирушили на пошуки їжі, завчасно поверталися додому, а найбільші сміливці заклякли з високо піднятими головами, озираючись навколо, шукаючи джерело пекельної небезпеки. Це при тому, що з динаміків, повторююся, транслювалися фонограми – ревища ведмедів та гарчання вовків, але homo sapiens справив на європейського борсука найсильніше враження.
Поясню ситуацію. Ні, людина залишалася вінцем природи, вона не галасувала, не горлала, не лементувала, тобто – ніяких загрозливих звуків не видавала. У записах із динаміків, виставлених біля їжі, починаючи із заходу сонця, дві години відтворювалися: фрагменти науково-популярної радіопрограми “Quirks & Quarks” (“Дива та кварки”), яка на хвилях “CBC Radio One” Канадської радіомовної корпорації (CBC) щосуботи з 12:06 до 13:00 майже півстоліття збирає аудиторію понад 800 тис. слухачів, документальні радіофільми Бі-Бі-Сі (ВВС), художнє читання розділів із повісті “Вітер у вербах” (“The Wind Іn Тhe Willows”; 1908) шотландського письменника Кеннета Грема (Kenneth Grahame; 1859-1932), де йдеться про життя-буття та веселі пригоди дядечка Щура, містера Крота, містера Борсука і містера Жабака.
Прослухавши двогодинний сет з інтелектуальних досягнень людської цивілізації, європейські борсуки зшаленіли від жаху. Наче давно і добре затямили, що цінуємо ми їх, у першу чергу, за... лікувальний жир, смачне м’ясо та цупке хутро.
Гаразд, з огляду на коментар канадської поведінкової екологині Ліани Занетт, тут слід зробити поправку на... еволюційний зсув під добропорядним Оксфордом:
- Ми хотіли побачити, наскільки вони бояться своїх нинішніх хижаків, людей і собак, проти вимерлих протягом сотень років хижаків – ведмедів та вовків.
* * *
Щоб продовжити далі, слід ще дещо пояснити.
Милі єноти, про яких далі йтиметься, – дрібні хижаки. Вони все-таки харчуються не лише ягодами, горіхами, фруктами, комахами та жабами, а й рептиліями (змії, ящірки), раками, крабами, рибою, гризунами та пташиними яйцями. Дотримуючись найпростіших санітарних норм, перед їжею “сміттєва панда” наче пере їжу у воді; звідси її мила європейська назва “єнот-полоскун”. Тим часом японці бачать суть собакоподібного хижака, називаючи його араіґума (洗熊), дослівно – “миючий ведмідь”.
У одному з попередніх досліджень (2016) на мальовничих островах Галф (Gulf Islands), розташованих у протоці Джорджія між островом Ванкувера та материком Британської Колумбії у Канаді, Ліана Занетт і Майкл Клінчі виявили: неляканих місцевих єнотів (Procyonlotor), у першу чергу, страхають – гавкання собак та розмови людей. Це попри те, що у списку “суперхижаків” тоді в аудіо форматі транслювалися навіть галасливі тюлені.
Тоді, мабуть, уперше було доказово доведено: екологія страху спричиняє руйнівні наслідки, які відлунюють по цілому харчовому ланцюжку. Коли на островах Галф тривалий час із динаміків лунало гавкання собаки, помітно змінилася статистика. Нагул єнотів різко скоротився, бо на 66 відсотків вони витрачали більше часу на пошуки їжі, тоді як популяція червоних скельних крабів (Grapsus grapsus) збільшилася на 61 процент, а риб – навіть підскочила до 81%.
Оголивши еволюційні наслідки, екологія страху перетворилася на цивілізаційний виклик, штучно створений нерозумними діями людини. Підсумовуючи дослідження з життя єнотів островів Галф, доктор біології університету Вікторії (University Оf Victoria) Джейсон Сурачі (Jason Suraci) констатував:
- Досі вважалося, що люди виконали доволі корисну роботу, знищивши великих хижаків по цілій земній кулі, але тільки тепер ми починаємо розуміти екологічні наслідки таких дій. Коли ви приберете великих хижаків, то отримаєте спалах популяції тих, кого вони їли. Взаємодія тварин вищої ланки харчового ланцюга з їхньою здобиччю – вагомий фактор за такої дії, як винищення цілого виду тварин.
Подивіться на проблему власними очима…
* * *
Системні дослідження з екології страху розпочались у 1990-х рр. До цього вчені припускали, що вплив хижака на будь-яку польовану тварину є або смертельним, або швидкоплинним. Бо якщо заєць пережив напад койота, або зебра вирвалася з пазурів лева, вони стрибають собі далі й безтурботно живуть подальше життя. Але наукові експерименти свідчать, що страх змінює довгострокову поведінку та фізіологію диких тварин – від риб до слонів. Як зазначає доктор Занетт:
- Страх – це захисна реакція живих істот, що дозволяє уникнути загибелі від пазурів хижаків. Ця набута звичка – надзвичайно корисна, бо допомагає прожити ще один день, хоча й несе із собою неминучі втрати.
Причини побоювань – ясні, як Божий день. Новітні дослідження свідчать, що до 32 відсотків дорослих жирафів-самиць у савані Серенгеті (Serengeti) – географічний регіон, розташований від північного заходу Танзанії до південного заходу Кенії, – вкарбовані шрамами від нападів левів, 25% морських свинок (Cavia porcellus) на півдні Північного моря (North Sea) мають сліди кігтів та укусів сірих тюленів, а три чверті скатів манта (Manta birostris) в африканських водах змережені ранами від укусів акул. Зі своїми фізичними шрамами всі вцілілі тварини бережуть глибокі спогади про пережите страхіття.
* * *
Якщо ми з вами звикли дивитися правді у вічі, зазирнімо в історію екології страху.
Ще в 1970-х рр. популяційний еколог з Університету Торонто (University Оf Toronto), провінція Онтаріо, Руді Боонстра (Rudy Boonstra) почав вивчати вплив емоційного стресу на американських зайців та інших дрібних ссавців канадського Юкону. До цього дослідника надихнула власна сімейна історія.
Містер Боонстра народився в Нідерландах, де його мати – як і багато голландців – пережила глибокий стрес у роки ІІ Світової війни:
- Це, ймовірно, вплинуло на її дітей. Саме відчуття стресу, як важливого чинника нашої біології, назавжди застрягло в моїй пам’яті.
Зацікавившись біологією та здобувши фах, Руді Боонстра помітив, що під час фази занепаду популяції зайців-біляків – значна більшість пухнастиків гинуть від зростаючої кількості хижаків. Лише хімічні тести прояснили ситуацію. Коли помічник професора Боонстри, студент Майкл Шериф (Michael Sheriff) дослідив фекалії виловлених живими зайців у різні фази існування популяції, виявилося: рівень біологічно активного глюкокортикоїдного гормону стресу – кортизолу (cortisol), у зайців-самиць коливався відповідно до кількості хижаків, сягаючи піку, коли кровожерів розмножилося найбільше.
Далі з’ясувалося, що самиці, які пережили підвищений рівень стресу, народжували менший приплід. Далі було доведено, що набутий, підвищений рівень кортизолу передається від матерів до дочок, що взагалі уповільнює темпи розмноження популяції зайців – навіть після того, як хижаки масово знищені, а ссавці досхочу їдять рясну рослинність. Тодішнє дослідження професора Боонстри на конкретних фактах пояснило ситуацію, чому популяція американських зайців залишалася низькою протягом трьох-п’яти років після того, як хижаки майже зникли з Юкону.
* * *
Ясна річ, що перші піонери фізіології стресу в тварин мислили людськими проблемами, бо розглядали схожі реакції на стрес у братів наших менших... як патологічні. Але популяційний еколог Руді Боонстра сприймає реакцію зайців-біляків як адаптацію, що дозволяла тваринам максимально ефективно використовувати несприятливу ситуацію. Потерпаючи від численних хижаків, вухасті ссавці почали більше часу ховатися і менше часу годувати окіт. Ось чому природно зменшилася кількість молодняку, а це, в свою чергу, дозволило вижити більшій кількості дорослих зайців, аби за сприятливіших умов відновити популяцію.
Деякі з найбільш драматичних наслідків екології травми у дикій природі – помічені в африканських слонів. Через жорстоке браконьєрство, цілком законне полювання та втрату ареалу проживання – їхня популяція різко скоротилася. Як правило, безтурботні слони живуть розширеними сімейними групами, якими керують матріархи, тоді як дорослі самці виштовхуються звідти, лише-но досягнуть статевої зрілості.
Безліч уцілілих слонів стали свідками того, як на їхніх очах вбивали рідних матусь і тіток. Поєднання ранньої дитячої або підліткової травми та відсутність постійних сімей, які зазвичай були колись типовими для слонів старшого віку, призвело до того, що, дорослішаючи, зсиротілі самці дичавіли та скаженіли.
Поведінковий еколог з Університету Бангор в Уельсі (Bangor University Іn Wales) Грем Шеннон (Graeme Shannon), який не один рік вивчає слонів, стверджує:
- Існують цікаві паралелі між тим, як ведеться у людей та слонів. Травми в дитинстві та відсутність міцної сім’ї стають основними факторами ризику, завдяки яким розвивається посттравматичний стрес у людей. І серед слонів, які також пережили травму, ми бачимо більш радикальні зміни у розвитку та поведінці. Тривалий час тварини можуть залишатися в стані підвищеної агресивності після пережитого жахливого досвіду і бурхливо реагувати на людину.
* * *
На власні очі Грем Шеннон переконався у цьому, коли разом із колегами спостерігав за стадом слонів у південноафриканському заповіднику Понгола (Pongola Game Reserve). На шанобливій відстані дослідники трималися не одну годину, але на авто необережно перетнули уявну межу. І тоді матріарх Буга грізно перегородила їм путь. Навчений водій негайно вимкнув двигун, що зазвичай заспокоює слонів – і ті спокійно чвалають собі далі.
Цього разу діялося по-іншому. Натомість Буга легко перекинула позашляховик!
Як пригадував професор Шеннон:
- На щастя, ми швидко зреагували.. Коли машина перевернулася догори колесами, ми щодуху побігли. Схоже, що бурхлива реакція Буги була пов’язана з травмою, яку вона зазнала шістьма роками раніше, коли в савані мисливці її зловили та насильницьки переселили в заповідник.
Реакція людини на небезпеку, травму та втрату, ймовірно, є складовою частиною того самого еволюційного набору відповідей, про які тут ідеться. Величезна кількість доказів свідчить: мозок миші та людини – власне, всіх ссавців і птахів, риб та навіть деяких безхребетних – має спільну структуру. І для нього є загальними реакції на жах чи радість. Відповідна зона, що сигналізує про страх і зберігає спогади про кошмарні події, розташована в мигдалинах мозку (corpus amygdaloideum), які еволюціонували задовго до появи родини гомінідів (приматів) з опуклим прозенцефалоном (переднім мозком).
Клінічний психіатр і нейролог з Боннського університету, Німеччина, професор Рене Хурлеманн (René Hurlemann) є одним із провідних світових фахівців із досліджень, як саме мозок обробляє страх і жах. Протягом останніх десяти років він вивчає пацієнтів із рідкісним генетичним розладом, які не відчувають страху через пошкодження мигдалеподібного тіла мозку. Дослідження виявило нову життєво важливу інформацію про те, як ми переживаємо страх, що може бути типовим для всіх людей із ПТСР.
* * *
Клінічно доведено (у березні 2019 р.): якщо функціональність людських мигдалин мозку порушена, яскраві ілюзії виникають набагато швидше. Це з’ясувала група дослідників з Департаменту психіатрії та психотерапії Університетської лікарні Бонна (UKB) на чолі з професором Хурлеманном. Вони вивчали поведінку однояйцевих близнюків, у яких обидві мигдалини були пошкоджені. Подальші експерименти з добровольцями засвідчили: та ділянка мозку не просто відома видатною роллю в обробці страхів, а й забезпечує ефективний захист від порушень сприйняття цілого організму.
Ці та інші висновки фундаментальних досліджень допоможуть краще розуміти психічні розлади. Фахівцям, які цікавляться темою, знайома “Ілюзія гумової руки” (“Rubber hand illusion”). Це класичне чуттєве марення засноване на експериментах директора досліджень із нейрології в DeepMind, почесного професора відділу обчислювальної нейрології Гетсбі в Університетському коледжі Лондона Метью Ботвініка (Matthew Botvinick) та професора психології Центру статистики й машинного навчання Принстонського університету Джонатана Коена (Jonathan D. Cohen), опублікованих у 1998 р. Тут – детальніше.
Про що, власне, йдеться? Відповідно до рекомендацій терапевта, піддослідний пацієнт кладе обидві руки на стіл: одну – накривають, а поруч із іншою викладають реалістичну, але... гумову кінцівку. Потім справжню руку людини і муляж – одночасно, ритмічно – пестять пензлем. За деякий час значна більшість піддослідних відчувають, що штучна рука також є частиною їхнього тіла.
* * *
У 2018 р. команда професора Рене Хурлеманна повторила класичний експеримент, залучивши до нього однояйцевих близнюків, які страждали на синдром Урбаха-Віте (Urbach-Wiethe syndrome).
Поясню, у таких пацієнтів мигдалеподібне тіло зруйноване внаслідок хвороби і спостерігається повна відсутність страху. Адже мигдалини в обох скроневих частках мозку неповноцінні. Як пояснив доктор Р.Хурлеманн:
- Через хворобу Урбаха-Віте тіла цих близнюків виявилися схильними до зовнішнього втручання. “Ілюзія гумової руки”, яку відчували сестри, виявилася особливо швидко і дуже виражено.
Потім до експерименту долучилася контрольна група із 20 здорових жінок. З’ясувалося, що у здорових піддослідних “ілюзія гумової руки” виникала набагато довше, аніж у близнюків з дефектними мигдалинами.
Крім того, стандартизовані опитувальники виявили, що жінки з неушкодженими та великими мигдалинами мають набагато нижчу сенсорну оману, аніж близнюки. За рік експеримент із близнюками, хворими на синдром Урбаха-Віте, повторили – результат виявився таким самим. Так вчені точно дізналися, де живуть страх і жах.
* * *
Більшість пацієнтів, які страждають на посттравматичний розлад, отримали травми під час воєнних дій, кримінальних нападів або в автокатастрофі. Настирні спогади про психічну травму, постійний стан тривоги, що виснажує захисні сили організму та викликає фізичні захворювання, виявляється, притаманні й американському зайцеві та африканській жирафі, які втекли – відповідно – від голодної рисі та лева. В обох випадках діють ті самі механізми і ті самі ділянки мозку.
Мигдалеподібне тіло мозку відповідає за емоційні спогади і має важливий зв’язок з гіпокампом (частиною лімбічної системи головного мозку), що формує свідомі спогади про повсякденні події та зберігає їх у різних частинах мозку. Люди чи тварини з пошкодженими мигдаликами не можуть знову пережити почуття страху, саме тому вони й не уникнуть небезпеки, а не тому, що вони занадто хоробрі.
Дослідження візуалізації людського мозку свідчать, що пацієнти із ПТСР мають менший об’єм гіпокампу. Це – ознака порушення цілого нейрогенезу, йдеться не лише про появу нових нейронів, а й про багатоступеневий процес утворення нових нервових клітин у зрілій центральній нервовій системі.
Чому це життєво необхідно? Саме гіпокамп украй важливий для процесу забуття, витирання негативної пам’яті та перегляду спогадів. Коли нейрогенез у широкому значенні цього слова гальмується, спогади про психологічну травму надовго карбуються у свідомості. Ось чому людей з посттравматичним розладом часто переслідують яскраві, майже реалістичні видіння про пережиті випробування. Ось чому їм потрібен довгий шлях до здобуття безпеки.
* * *
Подібним чином жахання хижаків пригнічувало нейрогенез як у лабораторних щурів, так і в диких істот, що мешкали у рідному ареалі. Це довели новітні дослідження поведінкових екологів Ліани Занетт та Майкла Клінчі з Університету Західного Онтаріо. Безпосередньо у лісі вони тривалий час транслювали пронизливі крики яструба. Виявилося, що самиці співочих горобців, які в гніздах чули пернатого “суперхижака”, народили та висиділи на 40 відсотків менше пташенят, ніж їхні посестри, які плекали дитинчат у тиші.
У пізніших експериментах вчені дістали підтвердження, що буроголові волові птахи (Moloth rusater; такий собі кремезний дрізд) та їхні чорні пташенята, які чули поклики хижаків, цілий наступний тиждень демонстрували стійкі нейрохімічні зміни. Як свідчили аналізи, у пернатих матерів удвічі знижувався рівень кортину – маркера, що свідчить по народження нових нейронів, як у мигдалині, так і в гіпокампі.
Схожу картину популяційні екологи спостерігають у диких мишей та риб, що живуть в умовах високого рівня загрози з боку хижаків. Їхні досліджені нейрохімічні сигнали збігаються з тими, що спостерігаються в моделях посттравматичного розладу гризунів, які дослідники давно використовували, щоб глибше розуміти ПТСР у людей.
|
|
Утім, наука, як і будь-який людський досвід, рухається до правди життя через тернії. Попри безліч наукових досліджень та фактичних доказів того, що широкий спектр тварин відчуває довгострокові наслідки надзвичайного стресу, більшість психологів і досі розглядають посттравматичний стресовий розлад як... унікальну людську проблему. Нейробіолог з Університету Південної Флориди (University Оf South Florida) Девід Даймонд (David Diamond) у судженнях категоричний:
- ПТСР визначається з точки зору реакцій людини. Вважати інакше – немає ніяких біологічних підстав. Ви не можете отримати аналіз крові, що свідчитиме: у котроїсь іншої живої істоти є посттравматичний стресовий розлад. ПТСР – це психологічне захворювання, ось чому я називаю його людською хворобою. Адже щур не здатен сказати вам – що саме він відчуває.
* * *
Звичайно, є дослідники, не згодні з таким людиноцентристським трактуванням посттравматичного стресового розладу. Як вважає еволюційний антрополог Університету штату Арізона (Arizona State University), доцент Школи еволюції людини та соціальних змін Сара Метью (Sarah Mathew):
|
|
- Є багато спільного між людьми та іншими ссавцями. Тому слід детальніше вивчати їхні реакції на небезпеку, а також моделі уникнення ситуацій, які складають небезпеку для життя. ПТСР має глибоке еволюційне коріння. Деякі його симптоми виникають через адаптації – як-то: підвищений стан настороженості й таке інше, – що дозволяє представникам багатьох видів, рахуючи наш, вчитися керувати небезпекою та нашим до неї ставленням.
Така надихаюча еволюційна перспектива починає змінювати свідомість. Не випадково, канадські поведінкові екологи з Університету Західного Онтаріо Ліана Занетт та Майкл Клінчі взялися організовувати наукові конференції з питань екології страху та посттравматичного стресового розладу, які об’єднують екологів, психіатрів та психологів світу. Тепер Майкл Клінчі щиро усміхається:
- Попервах психіатри та психологи говорили про ПТСР як про неадекватну поведінку. Натомість ми наполягали, що він і є адекватна поведінка, викликана екстремальною реакцією у конкретних нештатних ситуаціях, спрямованих на виживання індивіду та виду.
Потім сталося диво. Запрошений до діалогу американський нейробіолог Девід Даймонд... погодився із канадськими поведінковими екологістами, заявивши:
- Мозок людини з посттравматичним стресовим розладом – це не пошкоджений або дисфункціональний мозок, а надмірно захищений (!!!) мозок. Йдеться про тих, хто пережив жахливу атаку на його життя. Тож підвищена пильність, безсоння, постійні жахіття, що змушують людину знову і знову переживати глибоку травму – це частина адекватної реакції, яка у нас зіпсувалася.
Думку американського колеги продовжує доктор Ліана Занетт:
- Є психологічне тавро, поставлене ПТСР. Саме тому люди, побоюючись, часто не звертаються за лікуванням. Але якщо пацієнт розуміє, що симптоми його хвороби абсолютно нормальні, що мають вони еволюційну складову, – це значно полегшить ставлення до такого тавра. І люди, яким потрібна психологічна допомога, легше звертатимуться по медичну допомогу.
|
|
Мені здається, що в країні, яка восьмий рік воює не на життя, а на смерть із азійським “суперхижаком”, питання екології страху мають давно лунати на державному рівні, стати наріжним каменем національної медицини. Адже психологічної допомоги потребують:
► два мільйони вимушених переселенців, які налякано залишили звичний ареал проживання;
► додайте сюди родини 50 тисяч жертв військового конфлікту, 40 тисяч поранених;
► придивіться до півтора мільйона українців, які пройшли через горнило АТО.
Й у нас набіжить мінімум десять відсотків населення країни!
* * *
Більшість із них потребують допомоги, але чи можуть вони на неї розраховувати?..
Доводиться сподіватися лише на здоровий глузд. Хоча...
Минуло пів тисячоліття, відколи у трактаті “Новий Органон” (“Novum Organum scientiarum”; 1620) англійський вчений та філософ, лорд-канцлер Френсіс Бекон (Francis Bacon; 1561-1626) попереджав:
- Розум людини уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, домішуючи до природи речей власну природу, відбиває речі у викривленому та спотвореному вигляді.
Олександр Рудяченко
Використані джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14