Зовнішнє управління Росією: міжнародний досвід та місія України

Унікальне покликання України як цивілізаційного суб’єкта полягає у виконанні щодо сусідньої Росії стратегічної місії

Серед кліше російської пропаганди особливе місце посідають «зовнішнє управління Україною» та «спонукання України до миру».

Твердження щодо «зовнішнього управління» з боку Заходу фактично є лейтмотивом історичних «відкриттів» очільника Росії, який нещодавно «відзначився», переплутавши військові конфлікти ХVIII століття: Північну та набагато масштабнішу Семирічну війну, і його помилку виправив школяр.

Торкаючись теми «зовнішнього управління», колишній «місцеблюститель» президентського крісла РФ Д.Медведєв у своїх «етнографічних пошуках» щодо України – необережно для себе згадав «угорські виступи в 1956 році» та «празьку весну 1968 року» як приклади надмірного жорсткого зовнішнього управління сусідами з боку «сакрального» для його патрона СРСР.

Вітчизняні проросійські політики та медіа, коментуючи зближення України із західними союзниками, постійно виявляють блюзнірське піклування про незалежність України та вихваляють позаблоковість і зовнішньополітичний нейтралітет. Парадоксальність цієї демагогії полягає у тому, що удаване «зовнішнє управління» Україною демократичним Заходом прагнуть замінити реальним, але з боку авторитарної Москви.

Під гаслами захисту суверенітету і запобігання «будь-якому зовнішньому управлінню» приховується усвідомлення небезпеки для російського режиму не розширення НАТО, а розповсюдження демократичних цінностей у напрямку Москви та намагання перешкодити наближенню України до членства в Альянсі й Євросоюзі. Водночас, відокремлення України від Заходу та залишення наодинці із Росією означало би перспективу її повного або часткового поглинання колишньою метрополією.

Не американських ракет, а прикладу української демократії категорично не сприймає керівництво Росії.

Водночас вантаж досвіду зовнішнього управління сусідами заважає Москві усвідомити та об’єктивно оцінити геополітичні реалії глобалізованого світу, де вона й сама є об’єктом зовнішнього управління. Причому, не вперше у своїй історії.

ІСТОРІЯ ТА НОВІ РЕАЛІЇ РОСІЙСЬКОЇ МІЖНАРОДНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ

У минулому столітті нейтралітет або позаблоковість демократичних держав Європи багаторазово ставали «зеленим світлом безкарності» для агресії їхніх тоталітарних сусідів – більшовицької Росії та нацистської Німеччини. Саме так сталося з Українською Народною Республікою, а також Грузинською Демократичною Республікою після Першої світової війни, а також із Литвою, Латвією й Естонією та ще з Бельгією, Норвегією, Данією – на початку Другої світової війни.

За нестачі дієвого міжнародного впливу на агресора, у демократій не вистачило власних сил для належного спротиву.

Схильність Росії до встановлення зовнішнього управління сусідніми країнами із наступним їх перетворенням на власні провінції або васалів – загальновідома та має чисельні історичні підтвердження в ході формування території Російської імперії, а згодом СРСР.

Сусідство з Московією–Росією–СРСР–РФ створювало та створює загрозу суверенітету як України, так і багатьох інших держав. Деякі з них свого часу примусово перетворювалися на провінції або колонії, здобували, втрачали й відновлювали незалежність, а низка – залишаються під владою Росії. Наприклад, колишні Казанське, Кримське, Астраханське й Калмицьке ханства, а також Тува, які під тиском Москви втратили державність. Історичний досвід показує, що сусіди Росії зникали з політичної карти або втрачали території, якщо розташовувалися на її шляху до «теплих морів» або там, де Кремлю кортіло «прорубати вікно в Європу».

Територіальні зазіхання російських правителів сягали Китаю та навіть Індії.

У серпні 1900 року російська армія у складі коаліції європейських держав здобула Пекін. На північно-східному узбережжі Китаю з’явилися російські Порт-Артур та порт Дальній.

Московсько-російська звичка привласнювати чуже торкнулася не лише територій, але й культури, зокрема, кулінарних здобутків сусідніх країн. Поряд із українським борщем, до них належать китайські пельмені. Навіть «топові» російські сувеніри – самовар та матрьошка – теж мають китайське походження, а намагання РФ представити українську культуру як частину власного національного бренду яскраво виявляється у репертуарі Кубанського козачого хору.

Наприкінці XVIII ст., разом із Наполеоном Бонапартом, імператор Павел І збирався завоювати Британську Індію. Варто нагадати й численні російсько-турецькі, російсько-іранські війни, а також вторгнення СРСР до Афганістану. Апетити імперської Росії та сталінського СРСР у ХХ ст. торкалися Чорноморських проток, Балкан і навіть Єрусалиму та розпалювалися ідеями панславізму, консервативного московського православ’я, а згодом – «пролетарського інтернаціоналізму».

Керівництво Російської Федерації, як і його попередники, позбавлене демократичного контролю з боку суспільства, прикривається архаїчними ідеями «зони національних інтересів» і «ближнього зарубіжжя», а насправді – прагне зовнішнього управління сусідніми країнами по периметру своїх суходільних кордонів.

Ставши наступником Російської імперії та СРСР у специфічній царині порушника міжнародного права, «деєвропеїзована» відокремленням України та низки інших колишніх союзних республік, а також еміграцією, Російська Федерація при цьому не успадкувала значну частину економічного та інтелектуального потенціалу свого попередника і стала значно вразливішою, насамперед – у галузі економіки. Про це переконливо свідчать сухі цифри: якщо СРСР був другим у світі за обсягами ВВП, то, за даними Всесвітнього банку, сучасна Росія за цим показником посідає 11-те місце у світі та 5-те в Європі. Економіка Російської Федерації є середньою за масштабами та переважно сировинно-видобувною за наповненням, а отже – критично залежною від імпорту сучасних технологій, матеріалів і устаткування, а також ринків збуту сировини.

Тим часом розпад Радянського Союзу та марність триваючих спроб Російської Федерації встановити контроль над суверенними сусідами свідчить про кардинальні зрушення, які відбуваються або вже сталися в умовах глобалізації, коли вирішальну роль посіли невійськові інструменти зовнішнього впливу на порушника міжнародного порядку.

Зростаюча взаємозалежність країн – перш за все, у сфері економіки та фінансів – створила реальні передумови для дієвого та скоординованого тиску спільноти демократичних держав на Росію – як країну-агресора.

За визначенням екс-президента США Барака Обами, реальна сила означає, що ви можете отримати те, що потрібно, не вдаючись до насильства.

У підсумку, порівняння 30-річного періоду після розпаду СРСР із таким же проміжком часу після падіння Російської імперії демонструє значно нижчу результативність «збирання земель» Російською Федерацією порівняно із «здобутками» сталінського СРСР. Політика економічного та енергетичного шантажу, провокування міжетнічних і міжконфесійних конфліктів за участі представників національних меншин, роздмухування «мовного питання», інформаційна агресія та пряме військове вторгнення – не дають очікуваних Кремлем результатів.

Картина тут така. Попередник РФ – більшовицька Росія – СРСР встиг із 1917 до 1947 року не лише повернути втрачені Україну, Грузію, Білорусь, території колишніх Віленської, Ковенської, Курляндської, Ліфляндської та Естляндської губерній на Балтійському узбережжі, частину Царства Польського, Великого Князівства Фінляндського, а також Бессарабську губернію. Москва здобула Галичину, Буковину, Закарпаття і частину Східної Пруссії, які раніше їй не належали.

Після Другої світової війни, під гаслами міжнародного комуністичного та робітничого руху, на західних кордонах СРСР було сформовано «пояс» країн-сателітів від Балтійського до Чорного моря. На Далекому Сході – повернуто втрачений за підсумками російсько-японської війни 1904-1905 р.р. Південний Сахалін. До складу СРСР включено Курильські острови, які раніше не належали Росії.

У 40-ві роки ХХ ст. під фактичним контролем Москви опинилися Китай, Північна Корея, Монголія та Північний В’єтнам.

Для порівняння: сучасна Росія за 30 років спромоглася «лише» до окупації українських Криму та частини Донецької й Луганської областей, а перед цим – встановлення контролю над територіями, які належать Грузії й Молдові. Свідчить це не тільки про героїчний спротив цих держав. Безповоротні геополітичні зрушення полягають, перш за все, у значному послабленні Росії після розпаду СРСР і зростанні можливостей політичного та економічного впливу на неї з боку США, а також розширених на Схід і Південь НАТО й Євросоюзу.

Вочевидь, нова геополітична вага Китаю вгамовує реваншистські апетити Росії в Азії, перш за все – щодо сусіднього Казахстану, формування території якого Москва, як і у випадку з Україною, вважає фатальною помилкою ленінської національної політики більшовиків.

ЗОВНІШНІЙ ВПЛИВ, ТИСК ТА УПРАВЛІННЯ РОСІЄЮ З МЕТОЮ «СПОНУКАННЯ ДО МИРУ»

В історії Росії–СРСР є чимало замовчуваних нею прикладів, коли ця агресивна та схильна до територіальної експансії країна сама ставала об’єктом зовнішнього управління та «спонукання до миру» – як засобами силового тиску, так й іншими методами.

За підсумками Кримської війни (1853-1856 рр.), коаліція у складі Великої Британії, Франції, Туреччини та Сардинії зупинила експансію Російської імперії на Балканах, Кавказі та у Придунав’ї. Підписавши Паризький трактат, Росія повернула Туреччині Карс, передала Молдавському князівству гирло Дунаю та Південну Бессарабію. Росії заборонялося мати у Чорному морі військовий флот, фортеці та арсенали. Було демілітаризовано порти Севастополь і Миколаїв.

Після поразки Росії у війні з Японією переможець отримав Сахалін, Ляодунський півострів та фортецю Порт-Артур. Корея визнавалася сферою впливу Японії, яка також набула права рибного промислу вздовж Російського узбережжя.

Навряд чи треба перераховувати всі втрати Радянської Росії після Брестського миру. Програш у радянсько-польській війні 1919-1920 рр. змусив Москву поступитися значно меншій молодій державі, яку підтримав Захід, – колишніми Гродненською та Віленською, а також частинами Волинської й Мінської губерній.

Найбільш вражаючим прикладом зовнішнього тиску, а по суті – управління Росією–СРСР, стало багаторічне стримування експансії та агресивних дій у ході «Холодної війни», закономірним підсумком якої стала поразка і розпад СРСР, а перед тим – втрата васалів у Європі та Азії, а також зон впливу в Африці й Америці.

Яскравими прикладами зовнішнього управління пострадянською Росією з боку Заходу, поєднаного зі збройною протидією жертв агресії, є призупинення нею спроб встановлення контролю над Україною 2014-го, а перед тим – захоплення Грузії 2008 року.

Союзники Києва й Тбілісі інтегрально є незрівнянно впливовішими за РФ у невійськовому вимірі, а глобалізація зробила сучасну Росію набагато вразливішою для зовнішнього впливу, ніж масштабніший та більш автаркічний СРСР.

Інструментом зовнішнього тиску на Москву виступають санкції, а також безпосередня політична, дипломатична, економічна та військова підтримка, без якої обидві жертви агресії, швидше за все, зазнали би втрат, здатних поставити під загрозу їхню державність.

Ініціатором санкцій стали США, до яких приєдналися країни Європи, Великої сімки та деякі інші.

Найбільш негативні наслідки для Росії мають обмеження на експорт високих технологій та доступ російських банків до дешевих кредитів.

У серпні-жовтні 2014 року рубль став найбільш стрімко падаючим серед 170 світових валют. Відтік капіталу з Росії за перших 10 місяців 2014 року склав 110 млрд дол. США.

Те, що при виробництві російського озброєння до 90 відсотків складають транзистори, мікросхеми та інтегральні схеми, імпортовані з країн Заходу, які ввели санкції проти Росії, загальмувало та у ряді випадків зупинило технологічний розвиток її збройних сил, насамперед в аерокосмічній сфері.

За розрахунками американського експерта Даніеля Ана (Daniel Ahn), який працював головним економістом у Держдепартаменті США, із 2014 року втрати Росії від американських санкцій сягають 95 млрд дол., що становить 8% ВВП. Значний негативний ефект спостерігається на споживчому ринку та в галузі інвестицій.

Санкціонування Сполученими Штатами американських компаній щодо участі в арктичних, сланцевих та глибоководних проєктах – поставили під загрозу стратегічно важливі для Москви плани у нафтогазовій галузі. Всього біля 300 осіб та 500 компаній потрапили під санкції США після військової агресії Росії у Криму та на Південному Сході України. Причому вже самі настирливі спроби Росії представити себе невразливою для західних санкцій – переконливо демонструють їхню дієвість.

Переконливим свідченням дієвості західного впливу на РФ стало прагнення її керівництва до самоізоляції країни у сферах фінансів та інформації, – формування окремих соціальних мереж і «суверенного інтернету».

Аналіз історії політичного, економічного та культурного розвитку Московії-Росії-СРСР свідчить, що, поряд із залежністю від східного та південного факторів, переважно він відбувався під впливом Заходу.

Засновниками Московської держави були правителі Русі-України, яка, прийнявши у Х столітті християнство, стверджувалася саме у складі Західної цивілізації.

Цілком конкретний вплив Європи на Московію-Росію втілився у реформах Петра І, у франкофільстві російського істеблішменту часів Александра Пушкіна, в формуванні військово-політичного блоку Росії, Великої Британії та Франції (Антанти), у німецькій колонізації та справжньому бумові інвестицій із провідних країн Європи у південних губерніях Російської імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіч.

Династично обумовлений усією післяпетровською історією імперії Романових, різноманітний німецький вплив тривав аж до Першої світової війни, перетворився на фактичний антизахідний альянс Гітлера й Сталіна і набув бізнесово-політичних форм після розпаду СРСР та приходу до влади німецькомовного керівника Російської Федерації.

Перемога СРСР у війні з нацизмом стала можливою в результаті створення Антигітлерівської коаліції за участі Заходу та масштабних американських поставок озброєння, боєприпасів, стратегічних матеріалів і продовольства за ленд-лізом.

«Самобутня» російська культура – література, музика, живопис мають виразні ознаки західного впливу, а російська і радянська наука й техніка у своїх найвищих досягненнях завжди спиралася на досягнення західних вчених, не кажучи вже про відверту крадіжку атомних секретів із лабораторій США і вивезення до СРСР із переможеної Німеччини ракетних технологій разом із їхніми творцями, розробку із використанням трофейних зразків стрілецького озброєння «Шмайссер» під брендом «Калашников» та ін.

Зі східного напрямку – Московія протягом століть була об’єктом управління та васалом Золотої Орди, а сучасна Російська Федерація запопадливо, хоча і з острахом, позирає на Пекін, ностальгуючи за СРСР і намагаючись застосовувати китайський досвід побудови державного капіталізму «з обличчям Московського патріархату» навзамін комуністичній ідеології.

Перетворення Китаю на економічну й військову потугу, яка змагається за лідерство зі США у світі, а з Росією – за вплив у Центральній Азії та на півночі Тихого океану, не залишило Москві шансів у продовженні властивої їй у ХІХ та ХХ століттях експансії на Південно-Східному векторі.

Зовнішнє стримування або, інакше кажучи, управління з боку Пекіну поведінкою свого великого північного сусіда – має конкретне військове наповнення. Фактично воно полягає у тому, що з часу набуття Китаєм 1964 року ядерного статусу і встановлення 1969-го року, після збройного конфлікту, китайського контролю над островом Даманський та його остаточний перехід під юрисдикцію КНР, Москва більше не випробовує на міцність нерви Пекіну.

Більше того, Російська Федерація намагається розігрувати «китайську карту», спекулюючи можливістю зближення з КНР у протистоянні зі США та начебто не помічаючи своєї вторинності у відносинах із нинішнім Пекіном.

Небезпечного для Російської Федерації та її сусідів споконвічного «геополітичного шпагату» Московії-Росії між Заходом та Сходом навряд чи можна уникнути без перетворення найбільшого уламку СРСР у вигляді Російської Федерації на позбавлену імперських амбіцій демократичну державу або низку держав.

Досвід поразки революцій у Росії 1917 та 1991 років навряд чи треба розглядати як її фатальну приреченість на тоталітаризм та автократію. Цей досвід не може стати остаточним вироком щодо перспективи демократичного розвитку Російської Федерації або її складових у нових умовах зростаючої взаємозалежності країн та цивілізацій. Особливо з урахуванням невблаганної зміни поколінь, яка у майбутньому здатна відігравати роль вирішального фактору формування демократичної орієнтації російського суспільства.

Тим більше, що за підсумками Першої світової і, особливо, після завершення «Холодної війни» вже спостерігалося безпрецедентне розширення спільноти європейських демократій за рахунок долучення до неї України, яку Москва настирливо називає «русским миром», розглядаючи українців і росіян в якості «одного народу».

Не прагнучи бути суб’єктом управління щодо своїх сусідів, усвідомлюючи й власну вразливість у сповненому небезпек для існування людства глобалізованому середовищі, Російська Федерація стала би природною складовою Євроатлантичної спільноти від Ванкувера до Владивостока, до якої вона історично, географічно та культурно тяжіє.

Водночас, відчуття загрози такого сценарію для російського авторитаризму спонукає Кремль до посилення інформаційно-пропагандистської агресії щодо демократичних країн за особливої уваги до США, Євросоюзу та України. На прикладі змарнованих зусиль із запровадження засад західної демократії в Афганістані, Москва намагається вкотре відстояти переваги винайденої нею «суверенної демократії» для країни, яка начебто являє собою окрему цивілізацію, але насправді вдається до самоізоляції та самознищення.

МІСІЯ ЗОВНІШНЬОГО ВПЛИВУ УКРАЇНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

Унікальне покликання України як цивілізаційного суб’єкта, що сповідує спільні зі своїм стратегічним партнером – США та Заходом демократичні цінності, полягає у тому, щоби у складі широкої коаліції миролюбних країн виконувати щодо сусідньої Росії стратегічну місію. Йдеться про завершення формування та реалізації Україною проєкту розбудови демократичного суспільства у великій європейській пострадянській державі, здатній стати найбільш зрозумілим для росіян прикладом та моделлю успіху демократії.

Завершення інституціоналізації належності України до Заходу здатне справити вирішальний вплив на посилення демократичних процесів у Російській Федерації.

Врешті-решт мовиться про Україну як впливовий самостійний суб’єкт двосторонніх українсько-російських відносин та частину суб’єктності Заходу в процесі зовнішнього впливу та м’якого управління політичною еволюцією Росії.

Зовнішній вплив Руси-України на Московію-Росію має державотворчу передісторію з часів Юрія Долгорукого.

Відновлення української незалежності у вигляді Української Народної Республіки та Української Держави, а також тривалий збройний опір більшовицькій інтервенції і міжнародне ствердження України у 1917-1921 роках – змусили Росію змінити територіальний устрій, зімітувавши визнання нею права Києва на самовизначення. 1917 року, щоправда, у Харкові, було проголошено «Українську Народну Республіку Рад», 1918 року, цього разу в Курську, створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», яким у січні 1919 року затверджено назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка», що використовувалася до 1936 року, коли порядок слів у цій назві було змінено.

Із метою посилення більшовицького контролю в умовах національного відродження, після 1923 року запроваджувалася «українізація», яка тривала до початку 1930-х років. Під впливом подій Української революції 1917-1921 років Москва змушена була вдатися до «гри у незалежність» з Україною, коли 1920 року було підписано «Союзний договір між РСФРР та УСРР» про «військовий та господарський союз», а 1922 року – утворено СРСР, куди увійшли Українська СРР, РСФРР, а також Білоруська РСР та Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (Грузія, Вірменія, Азербайджан).

Отже, внутрішнє управління Україною в якості російської провінції, яке для українських земель розпочалося у ХVІІ та продовжилося у ХVІІІ столітті, під впливом українського національного відродження після розпаду Російської імперії – набуло форми, винайденої В.Леніним та Л.Троцьким, удаваного суверенітету у складі союзної держави. Насправді ж було юридично оформлено диктатуру Москви за рахунок беззастережного підпорядкування Комуністичної партії України (КПУ) Комуністичній партії Радянського Союзу.

Причому, якщо формально існували нібито суверенні держави – Російська Радянська Соціалістична Республіка та Українська Радянська Соціалістична Республіка, то, на відміну від України, Росія своєї компартії не мала. Російська соціал-демократична робітнича партія – РСДРП(б) перетворилася на РКП(б), ВКП(б), а згодом – на КПРС. До її складу – фактично, на правах обласної організації – й входила КПУ. Виокремлення у червні 1990 року Комуністичної партії Російської Федерації зруйнувало партійний хребет СРСР і вже наступного року він розпався. На зміну партії до влади у Москві прийшли спецслужби, і перед нею вкотре постало «українське питання».

Після здобуття Україною незалежності, яке сталося, зокрема, й під вагомим впливом демократичних змін у Росії, вектор руху ідей у царині реформування суспільства змінився на протилежний.

Два київські Майдани відновили обумовлене приналежністю до Західної цивілізації лідерство Києва як носія демократичних традицій. В активі України – реальне громадянське суспільство, свобода ЗМІ та дієздатний парламент.

Переконливий доказ наявності у Києва передумов демократичного впливу на Москву – вибори президента України 2019 року, які стали сьомими за останні 30 років, а також обрання шостим главою держави 41-річного позасистемного представника нового покоління, менталітет якого формувався в умовах інформаційної відкритості та демократичних свобод.

За цей же час у Російській Федерації влада змінилася лише раз, коли другим і, схоже, пожиттєвим президентом опинився нині вже майже 70-річний представник КДБ СРСР. Вихований на засадах авторитаризму, в атмосфері страху та недовіри, – він став одночасно заручником та провідником міфу щодо імперської величі Росії, оточивши себе вихідцями зі спецслужб, вік яких нагадує «брежнєвське» Політбюро ЦК КПРС.

Слід підкреслити, що Україна зможе спрацювати в якості безпекового форпосту, цифрового, інформаційного та аграрного хабу в регіоні Південно-Східної Європи та Чорномор'я лише за поєднання власних зусиль із підтримкою західних держав.

Українська демократія, як модель перспективного розвитку для Росії, тим краще працюватиме, чим захищенішою вона буде від експансії російського авторитаризму.

Найнадійнішою гарантією проти триваючих спроб Російської Федерації встановити зовнішнє управління Україною, зокрема із застосуванням збройної агресії, стала би очевидність для Москви невідворотності адекватної відповіді з боку України та її союзників.

Досвід розташованих на кордонах із РФ країн Центрально-Східної Європи свідчить, що найкращий спосіб вивести Україну за межі кремлівських зазіхань полягає у фінансово-економічному та військово-політичному оформленні належності України до Західної спільноти. В іншому разі – триватимуть небезпечні для миру й стабільності в Європі намагання РФ взяти під контроль Україну та відновити домінування на континенті.

У разі, якщо для реалізації «натовського» сценарію у членів Альянсу поки що забракне єдності, змістовна оборонна угода між США та Україною, а також між Великою Британією та Україною, надасть їй доступ до розвідувальних даних, високоточної зброї та сучасних засобів зв’язку. З’явиться можливість брати участь у спільних розробках для ВПК та у виробництві військової техніки. Все це істотно посилить спроможність українських Збройних Сил як запобіжника російській агресії.

Позбавлення Кремля «спокуси Україною» та усвідомлення невідновлюваності контролю над нею – здатне невійськовим шляхом «спонукати Росію до миру», допоможе Москві поступово позбавитися імперського синдрому та навчитися жити недалеко, але окремо від «матері городов руських».

Для Укрінформу,
Володимир Горбулін, академік НАН України
Євген Бершеда, Надзвичайний і Повноважний Посол України

Фото з відкритих джерел