Україна – не Боснія, або «Мінськ» треба змінювати, щоб не було «Дейтона»

Розвал де-факто угоди, яка мала остаточно «замирити» колишню Югославію, констатує очевидне: все неприроднє – приречене

Демарш парламенту сербської частини Боснії і Герцеговини, що 10 грудня ухвалив Декларацію про конституційні принципи, в якій фактично прописаний механізм виходу Республіки Сербської з федерації, вже спричинив ефект гранати, що детонувала. Народна Скупщина доручила своєму урядові за півроку розробити механізм виходу з загальних податкової, фінансової, безпекової та судової систем, ключове в цьому – створення власних збройних сил, поліції та спецслужби. Тобто – незалежність по факту, а там далі – і де-юре.

На це обурилися у Вашингтоні, почалися нудота та головний біль у Брюсселі, зацікавлено підняли очі у Анкарі, рішуче занепокоїлися у Загребі, а от у Белграді та Москві – зраділи – перші – емоційно-відверто, другі – підступно-зловтішно. Навіть оця проста географія емоцій доводить: нове загострення ситуації на Балканах може дорого коштувати не тільки конкретній державі, не тільки регіонові, а реально – безпеці усієї Європи. Старий вислів Бісмарка про «порохову діжку континенту» не переставав бути актуальним – і от знову той самий «балканський вузол» закручується навколо шиї нового покоління політиків та й просто людей.

Які висновки робити треба Україні, нашій дипломатії та суспільству з цієї історії? Адже вона має для нас дуже важливе значення.

Як і чому все САМЕ ТАК сталося?

Є така мода в деяких оглядачів чи аналітиків обмежувати розгляд тої чи іншої проблеми якимсь терміном, люблять,наприклад, брати відстань у 100 років. Тобто, от склався конфлікт, і тому такі наслідки. Таку практику, наприклад, дуже полюбляють кремлівські пропагандисти, коли говорять про Україну – що от це таке собі утворення саме після розпаду «історичної Росії», тому все це – штучне і не має права на самостійний розвиток. З балканською проблемою все приблизно так само. Всі чули про вбивство ерцгерцога Франца-Фердінанда, з якого почалася Перша світова війна, про «кривавих усташів» та Йосипа Броз Тіто і про те, що після його смерті в Югославії все й розвалилося. Але – чому розвалилося та коли була закладена ця «вибухівка»?

Насправді, проблема сьогоднішньої Боснії і Герцеговини (БіГ) сягає багатьох століть – аж до часів завоювання Балкан османами від кінця XIV – до початку XVI століть. Протистояння проходило по межі християнського та мусульманського світів. Сучасні Хорватія та Словенія були католицькими історично. А от Сербія, як і Боснія, на століття потрапили під іншу політичну та культурну традицію – мусульманську. Політика завойовників була жорсткою – окрім фізичного винищення у разу непокірності був вибір: добровільний чи добровільно-примусовий перехід в іслам. Не дивно, що протягом декількох століть та багатьох поколінь, саме мусульманська за конфесією, але слов’янська за етносом громада стала грати помітну роль в Боснії, бошняки стали політичним етносом. Ну а тепер уявіть: існування одразу трьох серйозних етнічних та політичних груп на обмеженій території – сербів-православних, бошняків-мусульман, хорватів-католиків. Оцю всю вибухівку після Першоїсвітової спробували втиснути в «єдину Югославію», а в Дейтоні, в 90-х – в БіГ..

Коли Сербія, за допомогою Росії наприкінці 70-х років ХІХ століття відновила незалежність, ідея етнічного об’єднання усіх сербів в єдиній державі стала панівною в верхівці. От саме звідси – експансіоністська політика сербського уряду, «балканські війни».

Примара Дейтона

«Заспокоєння» гарячої фази сербсько-хорвато-мусульманського протистояння у БіГ сталося 1995 року, коли в США, в містечку Дейтон відбулося підписання мирної угоди та була вироблена архітектура майбутнього нової держави. Що там було прописане: БіГ – це федерація, що складається із двох частин – Республіки Сербської та мусульмано-хорватської Федерації Боснії і Герцеговини. Далі має бути обраний єдиний президент, загальні органи влади формуються за квотним принципом, кожна частина має також свої окремі законодавчі та виконавчі органи, але вони обмежені в компетенціях. Ключовим стало впровадження інституту Високого представника міжнародної спільноти у БіГ, що має виключні повноваження та ОДНООСІБНО може відміняти закони будь-яких органів влади та формулювати власні.

Що з цього усього вийшло? В 90-ті такий варіант закріплював актуальний розклад сил: колективний Захід на чолі з США засвідчив свою підтримку прозахідне орієнтованим (в першу чергу – на Німеччину) хорватам БіГ і Хорватії, що їх підтримувала та бошнякам-мусульманам, які також виступали з прозахідних позицій за підтримки Туреччини. З сербами було складніше: вони взагалі хотіли приєднатися до Сербії, проте це б руйнувало Гельсінські угоди 1975 року. Підтримка Росії тоді буда суто дипломатичною, тому – впиратися було безглуздо. Втім, й так – права сербської автономії були прописані відверто широко. Не можна не зауважити, що цей компроміс був результатом бажання Заходу «закрити проблему», Штатам було важливо показати, що саме вони є одноосібними лідерами усього світу, а Європі, що тільки-но почала створювати ЄС – була важлива стабільність на континенті, щоби економіці не заважали постріли та етнічні чистки. Тож підписали, відправили миротворчий контингент – і вирішили, що все, цього достатньо.

Насправді ж, ситуація тільки виглядала пристойно. Наприклад, єдиного президента обрати в БіГ так і не змогли – і це очевидно, якщо подивитися на етнічний склад населення – жодна з громад не має більшості, а ігнорувати це не можна. Тому придумали Президію БіГ, куди входять три представники з кожної етнічно-конфесійної групи, так само сформували й уряд. Проте все це – така собі формальність, що просто прикриває внутрішній розбрат. Навіть впровадження діючої Конституції, гербу і прапора країни відбулося тільки за розпорядженням того самого Високого представника. Більше того: навіть погляд на мапу територіального розділення двох частин БіГ доводить – це просто заморожений конфлікт, тому що сербські та мусульмано-хорватські території перетинаються так, що рано чи пізно десь має визріти загострення, є й анклави, і ніби навмисно впроваджений міжнародними посередниками 1999 року окремий округ Брчко, що територіально розділяє сербську частину. Атмосфера накалялася та мала знайти якийсь вихід.

Отакий спосіб вирішення серйозної проблеми завжди породжує нові. Згадаємо Ірак – штучно зібрані англійцями території із різним населенням та віросповіданням можна було тримати або силою, або страхом, як при Саддамі Хусейні, те саме – про Сирію. І коли центробіжні сили стають визначальними – то як там не напружуйся – розбитої чашки не склеїти. Тобто – це природній стан цих держав, вони або не будуть жити разом, або будуть жити от в такому постійному протистоянні.

Чому ми маємо зробити дуже серйозні висновки

Треба сказати, що заяви про відокремлення, лідер сербів БіГ – спочатку президент Республіки Сербської, а нині – її представник в Президії БіГ Мілорад Додік робить не вперше, з 2014 ж року – куди більш поступово та відверто. Його союзник очевидний – це Москва, наприклад за три тижні до рішення Народної Скупщини Додік був гостем Владіміра Путіна в Сочі, тому участь Росії тут очевидна, про підтримку Белграда говорити годі – це давня національна ідея Сербії. Що може зупинити Додіка та його оточення, враховуючи беззастережну підтримку його дій сербським населенням? Звісно, важливим є фактор мусульманського населення на території Республіки Сербської і його не враховувати не можна. Але це – знову загроза війни.

Відокремлення ж Республіки Сербської від БіГ б’є напряму по Гельсінським угодам – і от це все біда саме для Європи. Заяви з Брюсселя про санкції та економічну блокаду та зупинення інтеграції в ЄС на Додіка вплинуть мало: він ніколи на Європу й не орієнтувався, а Москва та Пекін з задоволенням підкинуть декілька мільярдів для відновлення нової гарячої точки в Європі. До речі, дипломатично саме РФ та КНР вже декілька років виступають за анулювання посади Високого представника, що призначається Радою безпеки ООН, а це відкриває дорогу для початку внутрішнього відкритого протистояння. Тобто питання стоїть руба: якщо Європа зараз проґавить оцю проблему в БіГ – загострення не тільки неминуче, а невідворотнє.

І отут саме час згадати про те, що і в нас є так звані «Мінські угоди», підписані майже сім (!) років тому. Перелічувати їх пункти та сперечатися про послідовність їх виконання можна безкінечно. Факт залишається простим: вони не виконані і не можуть бути виконаними, але все світове співтовариство говорить, що вони є безальтернативними. Так, до речі, досі говорять і про Дейтонські угоди для БіГ.

Якщо навіть уявити собі, що «Мінськ» можна виконати у «вірній» послідовності (умовно кажучи – спочатку кордон під контроль – потім все інше) – що отримає Україна завдяки цим «безальтернативним» документам? Території, де мешкають понад шістсот тисяч осіб із паспортами РФ, знищена система управління та інфраструктура як така, де ніби діють економічні закони РФ та має ходіння рубль, де ростуть діти, виховані у ненависті до України? І вони мають отримати власну прокуратуру, суди,силовиків…

Навіть невиконаний «Мінськ» – уже не відповідає вимогам сучасності, його вимушені формулювання відверто не враховують усього того, що відбулися за цей час, і що було, в першу чергу, ініційоване та спонсороване Росією. Відверто кажучи, усім ж видно з чиєї волі роздаються паспорти та підписуються укази про визнання документів та відкриття ринків Росії для терористичних угруповань. Чи не час нам нарешті поставити питання прямо – може, годі говорити про «безальтернативність «Мінська»»? Україні точно це вже не має ніякого сенсу,бо це Дейтон-2 де-факто,

А от колективному Заходу, дивлячись на приклад БіГ, чи не варто задуматися,нарешті, про безперспективність мирних ініціатив за принципом «нехай абии як,лиш би якось влаштувалося». Не працює все це – от вам привіт із Баня-Луки від пана Додіка, за яким стоїть все та ж Москва через понад 25 років після Дейтона.

Віктор Чопа, Київ