Гарячий казахстанський січень: шокова терапія для Кремля чи привід для окупації?

Протести в Казахстані – це й попереджувальний сигнал для Кремля, якими можуть бути наслідки автократії та диктатури

Січневий протестний рух став безпрецедентним для Казахстану. Кількість жертв кривавих подій у країні досі лишається невідомою. Попередньо оприлюднені дані про 164 загиблих Міністерство охорони здоров’я Казахстану згодом спростувало. Влада ж продовжує вживати термін «злочинні групи» та «терористи» до всіх учасників протестів, незважаючи на те, що розпочиналися вони з мирних акцій.

Масовість протестів у Казахстані, очевидно, стала несподіванкою й для Кремля. Росія ж намагається залишити за собою право впливати на всі країни пострадянського простору, водночас висуваючи та просуваючи свої ультимативні вимоги про нерозширення НАТО та фактично вдаючись до нових спроб гібридної агресії та окупації незалежної держави.

Як відомо, російські війська долучилися до придушення протестів у Казахстані після того, як президент країни Касим-Жомарт Токаєв використав для цього доволі формальний привід – членство Казахстану в Організації договору про колективну безпеку. Договір, який до цього був лише паперовим підтвердженням військової дружби з РФ, став реальним приводом для російського вторгнення до країни. Доволі очевидним є факт попередньої змови та узгодження подальших дій казахської влади в умовах кризи безпосередньо з Кремлем, як і той факт, що без російських спецслужб тут не обійшлося.

Загострення кризової ситуації дозволило Кремлеві закамуфлювати свої дії й наміри та кардинально змінити хід подій, перетворивши мирні протести на криваві сутички. Так навіть російські правозахисники, зокрема, В.Осєчкін, автор громадського проекту «Gulagu.net», стверджують на основі отриманих даних від співробітників ФСБ, що погроми, мародерства, вбивства в Казахстані були організовані російськими спецслужбами. Такої ж думки дотримуються й казахські лідери громадської думки. Путін не міг допустити створення ще одного вільного простору на мапі колишнього СРСР, де його вплив та роль зазнали б падіння.

Події в Казахстані, без сумніву, ще більше штовхають країну в обійми кремлівського лідера та залучають до орбіти інтересів Росії, що прагне зберегти та розширити сфери свого впливу на східні держави. І тут варіант внутрішньої дестабілізації став неабияким приводом та підставою для розширення агресії. Тепер можна стверджувати, що таким чином Москва розширила кривавими методами сферу свого впливу не лише на західному напрямку – у Білорусь, а й на південь – у Казахстан. Російські війська, як бачимо, можуть швидко та безперешкодно увійти до незалежної країни. А це означає, що, очевидно, політика Казахстану й надалі буде розвиватися у дусі помислів та побажань Кремля. 

Варто нагадати, що війська ОДКБ можуть бути залучені на території однієї з країн об’єднання лише у тому випадку, якщо цій країні загрожує зовнішня загроза. Жодних доказів того, що в Казахстані діють якісь екстремісти та терористи з інших країн, президент Казахстану не надав. По суті, він назвав терористами й екстремістами власних співвітчизників та залучив до боротьби з ними військові сили інших країн.

Подібну аналогію можемо навести з усім відомими фактами введення російського контингенту до Угорщини у 1956 році, до Чехословаччини в 1968 році чи пізніше Афганістану, що призвело до фактичної окупації країни та придушення й розправи над народом цих країн. І тоді, й зараз у Казахстані протестантів називали «терористами» та «екстремістами». Тож виходить, що за такою схемою – варто лише назвати внутрішні протестні сили терористичними, як на порозі з’являться російські «миротворчі сили». І наслідки такого «миротворення» можуть бути абсолютно не мирними.

Кремлівський спосіб гібридної агресії стає все далі жорстокішим і, як це сталося в Казахстані, де влада зберегла не лише корумпованість, а й свою прихильність до Москви, ситуація може змінитися впродовж кількох діб, а незалежна країна легко перетворюється на мішень та здобич для імперських пут Путіна. Тож Кремль ще раз продемонстрував, що за будь-якої нагоди чи можливості буде готовий використати нестабільність у колишніх країнах СРСР не лише для нарощування свого впливу, а й для початку чергової гібридної агресії.

Доволі символічним є той факт, що протести розпочалися на заході країни у маленькому містечку Жанаозен, де у 2011 році відбулися подібні події, що також було жорстоко придушено. На жаль, подібний сценарій із застосуванням сили та зброї влада Казахстану застосувала й цього разу. Однак, навіть за умови приборкання та залякування мітингарів – сподіватися на придушення та повне знищення протестних настроїв владі не варто. І все це може повторитися з новою силою та новими наслідками, адже, як відомо, коли низи не хочуть, а верхи не можуть, то маховик історії вже не зупинити.

Експерти ж сходяться до думки, що Кремль усе ж бере на себе набагато більше, ніж може справитися, та недооцінює гібридність сучасного світу як таку, адже традиційне російське розхитування ситуації, маніпулювання та шантажі, чи то міграційний, чи газовий, чи й відверто військовий – рано чи пізно матимуть наслідки, бо ж правило бумерангу ніхто не відміняв. А протести в Казахстані варто розглядати і як попереджувальний сигнал для Кремля про те, якими можуть бути наслідки автократії та диктатури.

Тарас Попович