Чим Росію лякає Євросоюз?

Росія спочатку була зацікавлена в союзних відносинах з новою Європою, однак за кілька років правління Путіна різко змінила свою політику

Багато століть Європа була символом роздробленості народів і держав, напруженого суперництва, а також джерелом обох світових війн. Але саме вона врешті стала також лабораторією експерименту, створивши Європейський Союз, унікальну політичну систему. І яку Україна визнала для себе бажаним та комфортним середовищем існування, послідовно дотримуючись курсу на євроінтеграцію.

Росія спочатку була зацікавлена в союзних відносинах з новою Європою, однак за кілька років правління Путіна різко змінила свою політику. Для пояснення цієї метаморфози вигадали «теорію приниження». Мовляв, це Європа образила та відштовхнула Росію. Насправді причина була зовсім в іншому.

Об’єднання заради миру

Мрія про об'єднану Європу налічує сотні років. Хоча у витоків її реалізації стояли західноєвропейські нації, цю мрію поділяли та розвивали в усіх куточках континенту.

Серед перших, хто намагався перевести її у практичну площину, був слов'янський монарх – Їржі з Подєбрад, король Богемії з 1458 (а від 1469 року чеський король) по 1471 рік. Він виступив із радикальною пропозицією, яку можна вважати за первісний зразок ЄС: запропонував укласти договір між усіма християнськими державами, зокрема Угорщиною, Польщею, Богемією, Баварією, Францією заради вирішення всіх розбіжностей мирними засобами, щоб покласти кінець розбрату. Це об’єднання передбачало спільний парламент та інші спільні інституції.

Хоча його ідею не втілили, але вона не зникла. Час від часу проєкти об’єднання Європи пропонували філософи, громадські та політичні діячі. Пізніше польський науковець Войцех Ястшембовський у 1831 році сформулював документ під назвою «Про вічний мир між народами» («O wiecznym pokoju między narodami»). По суті це проєкт першої конституції Європи, об’єднаної як одна республіка без внутрішніх кордонів, з єдиною судовою системою та установами, що складаються з представників усіх націй.

На початку XX століття ідею створення «Сполучених Штатів Європи» активно пропагував Томаш Гарріг Масарик, перший президент Чехословаччини Він бачив «Нову Європу» співдружністю великих і малих держав, де «жодна нація не має використовувати іншу націю як засіб для своєї мети».

Про Європейську федерацію, складовою частиною якої має стати Україна, однією з «найбільш сильних, міцних і певних», мріяв також Михайло Грушевський.

Після двох світових війн та на тлі радянської загрози європейці нарешті почали втілювати багатовікову мрію за активної підтримки з боку США.

Але Договір про утворення Європейського Союзу, також відомий як Маастрихтський договір, було підписано тільки 7 лютого 1992 року. Його ратифікація вивела європейське співтовариство на рівень політичної інтеграції.

«За нашу свободу»

Ще у 1993 році уряд України проголосив інтеграцію до ЄС зовнішньополітичною метою. Це бажання було закономірним, оскільки Україна належить до європейського цивілізаційного простору. Вона пов'язана з ним географією, історією, культурою. А також – і це, мабуть, найголовніше – типом свого політичного устрою.

Історик Ярослав Грицак зазначив, що ключовий аргумент на підтримку цієї тези сформувала українська ліберальна історіографія наприкінці ХІХ – на початку XX століття. Зокрема він посилається на слова політичного діяча В’ячеслава Липинського: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший витворений віками устрій політичний, інший… метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства».

Значною мірою, продовжує Грицак, розвиток подій після падіння комунізму цю тезу підтвердив. Він згадує статтю російського історика Дмитрія Фурмана «Україна і ми» (1994). Той писав, що вже перші роки після падіння комунізму показали, як різко Росія та Україна розходяться у своїх політичних траєкторіях. В обох країнах була глибока політична криза. Тільки в Росії вона закінчилась тим, що у 1993 році президент відправив танки розстрілювати парламент. Натомість в Україні політична боротьба між Кравчуком і Кучмою завершилась тим, що перший мирно передав владу другому. Українці, – робив висновок Фурман, – склали екзамен на демократію, який росіяни провалили, і не відомо, коли спроможуться його перездати.

Утім, наприкінці 2013 – на початку 2014 року українці мали ціною власних життів виборювати право бути частиною Європи. Заради того, щоб жити на засадах свободи, демократії, верховенства права та людської гідності. І досі змушені відстоювати свій вибір у війні із Росією, яка прагне поділити Європу й утвердити своє домінування.

Кажучи, що «європейські цінності» є насправді дуже недавньою конструкцією, Грицак додає, що вони спираються на старі традиції. «Це стосується такої підставової риси сучасної Європи як демократія. Європейська демократична традиція тягнеться з античності. Й означала вона не красиві фрази, а дуже прагматичні переваги. Вже Геродот пробував пояснити, як мале плем'я греків могло перемогти величезну перську потугу – причому грецько-перську війну він трактував як протистояння Заходу зі Сходом. Його пояснення було простим і переконливим: перси та інші племена билися з примусу деспота, а греки – як вільні люди. Цю саму думку повторив Перікл у промові на похоронах загиблих афінян: ми живемо вільні у своїй державі, і за свою свободу готові безстрашно битися і гинути на полі бою», – говорить Грицак.

Отже, слова українського гімну перегукуються зі словами мислителів Стародавньої Греції, колиски європейської демократії.

Канал France24, говорячи про модернізовану та вмотивовану українську армію, порівнює її з біблійним Давидом, молодим пастухом, який переміг велетня Голіафа попри зовні геть нерівні сили. Бо він бився за свободу свого народу.

Росія інтегрується з Європою

Згадані вище Масарик, Грушевський (принаймні на певному етапі) вважали, що Росія має бути частиною об’єднаної Європи. Чимало російських та західних експертів вірили в 1990-х роках, що Росія інтегрується до європейських структур. Міністр закордонних справ РФ Андрєй Козирєв мріяв про членство Росії у ЄС, а британський прем'єр Джон Мейджор  закликав «розширити межі уяви» та запросити туди Росію. У 1994 році між ЄС і Росією було укладено Угоду про співпрацю та партнерство – вона набула чинності 1 грудня 1997 року.

Навіть Путін у перші роки свого правління не виключав інтеграції з ЄС у майбутньому. «Ми маємо намір діяти у напрямку уніфікації нашого законодавства з європейським і не маємо наміру скорочувати наші зв'язки з Європою, а, навпаки, ми маємо намір розширювати нашу співпрацю у всіх напрямках. Я хочу це підкреслити – у всіх напрямках. І я не виключаю того, що на якомусь етапі наших взаємин між об'єднаною Європою та Росією стануть на порядок денний питання інтеграційного характеру», – говорив він в інтерв'ю французьким телеканалам у жовтні 2000 року.

Крім того, він наголошував, що розширення ЄС «жодних побоювань» у Росії не викликає, ба більше, «вітав» цей процес.

...але

Але вже у 2004-2005 роках розгорівся конфлікт між Росією та Європою через президентські вибори в Україні. Відпускати Україну до Європи Путін категорично не хотів.

Деякі західні політики та експерти зокрема називають причиною похолодання відносин між Росією та Заходом «образу», яку нібито завдав Росії Захід, зайшовши на територію її начебто законних інтересів. Можливо, саме це мав на увазі Еммануель Макрон, коли сказав вчора про необхідність зрозуміти «сучасні травми цього великого народу» (росіян – ред.).

Втім, така інтерпретація образлива в першу чергу для України. Але справа не тільки в цьому. Якби Росія дотримувалася заявленого курсу на євроінтеграцію, то яким чином її могла «образити» євроінтеграція України?

Вочевидь, причина полягала дещо в іншому.

У 2010 році на конференції в Німеччині Путін, який тоді був прем'єр-міністром, заявив про свою впевненість у тому, що колись Росія увійде до єврозони. І це на тлі кризи, яка її тоді лихоманила!

А російська пропаганда протягом років водночас очорняла Євросоюз, пророкуючи йому швидку загибель, і просувала гіпотетичну ідею «Великої Європи» («від Лісабона до Владивостока»). Мовляв, приєднання Росії до Євросоюзу додало б йому нових сил. Зв’язка «Європа плюс Росія» могла б стати справжньою світовою наддержавою, єдиною силою у світі, здатною реально конкурувати із США. Цю ідею Росія активно просувала в Європі через своїх «проксі».

У Кремлі доклали максимум зусиль для того, щоби Євросоюз залишила Британія. І не приховували своєї радості, коли це сталося. Про те, що Росія могла б зайняти місце, що звільнилося, писало, наприклад, проросійське хорватське видання Advance.

Не виключено, що це дійсно відповідає таємній мрії Кремля. Саме в такому ключі можна інтерпретувати заяву, яку лише тиждень тому зробив прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков: «Англосакси, звичайно, неабияк накачують напруженість на європейському континенті. Тут нам, європейцям, є, про що задуматися... І доти, поки ми, європейці, не зрозуміємо, що це нам усім шкодить, гадаю, ситуацію навряд чи вдасться виправити».

Тобто Росія навіть досі зовсім не проти зайняти своє місце в Європі. Але не як рівна серед рівних, вона хоче домінувати. Не тільки в Європі, а й у світі. Наукоподібною мовою це називалося «пропорційним представництвом за європейським столом» та «історичним британсько-російським суперництвом за домінування у світі». Критикуючи об'єднану Європу, у Росії часто-густо заявляють, що її батьком, мовляв, був Гітлер (а він своєю чергою був «англо-американським винаходом», звичайно).

Крім того, що ідея об'єднаної Європи на сотні років старша за Гітлера, він не «об'єднував», а завойовував її, створюючи повну протилежність тому, про що мріяли європейці: централізовану імперію з панівним етносом, для якого Європа була лише необхідним «життєвим простором». І почав він це із «захисту» німців, носіїв великої культури та мови, які страждали у Чехії та Польщі, тому що змушені були вчити якісь «недолугі» мови.

Якщо згадати про його відому заздрість до «англосаксів», змішану з ненавистю, зневагу до американців як до «безродної» нації, нездатної до високої культури, і водночас повагу до їхньої економічної могутності, вимальовується картина майже повної аналогії з «русским миром».

Ще у 2004 році видання Eurozine зазначало, що для російського політичного дискурсу характерне протиставлення Європи та Заходу (США, НАТО), у якому Захід постає як свого роду деструктивна сутність, що постійно прагне порушити європейську рівновагу, як активна, діяльна сила, тоді як Європа – як сутність пасивна, страждальна, арена політичної боротьби та військового протистояння. Вона позбавлена власної суб'єктності, питання лише в тому, хто її опанує.

Як сказав Владислав Сурков, багаторічний ідеолог та сірий кардинал Кремля: «Росія отримає свою частку у новому всесвітньому збиранні земель (вірніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як бувало в епоху Третього Риму чи Третього Інтернаціоналу. Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика».

Своя версія абсолютних цінностей

Що ж насправді сталося у згаданий вище період між 2000 і 2004 роками, якщо Росію ніхто не «ображав»?

У міру того, як тривало зростання нафтових цін, російська політична еліта почала почуватися дедалі впевненіше. До ядерного чинника додалася сировинна складова. Це давало змогу відчути власну вагу та самодостатність. І тоді російський політичний клас почав повернення до авторитаризму та старої великодержавної ідеології, тобто природної та звичної для Росії форми існування персоналістської влади.

Відому хамську фразу в дусі нової російської дипломатії «who are you to f***ing lecture me?» («ти хто, б**дь, такий, щоб читати мені нотації?») було сказано міністром закордонних справ РФ міністру закордонних справ Великої Британії пізніше – у 2008 році. Але думати так у Росії почали значно раніше. Незабаром після приходу Путіна до влади в Росії запанував такий настрій: нема чого нам у Заходу вчитися, ми самі кого хочеш навчимо.

У більш цивілізований спосіб це було сформульовано політтехнологом Глібом Павловським  ще у 2004 році, у передмові до книги «Росія без Європи»: «Сьогодні ми бачимо суворого чиновника – тлумача ідеалів, який навчає східних недоростків євроатлантичним цінностям (чи знав про них Антон Чєхов?)... Націям пропонують прийняти стандартизований пакет цінностей разом з інстанцією, яка має право їх контролювати... Росія визначає себе як європейську державу, яка одночасно є цивілізацією – носієм своєї версії абсолютних цінностей».

Тут знову Гітлер називався творцем Євросоюзу, а Росія – волелюбною антифашистською країною, яка протистоїть «тоталітарній уніфікації». В тексті також стверджувалося, що Росія не дозволить уніфікувати свою частину Європи. І під цим малася на увазі явно не європейська частина Росії, оскільки вся книга присвячена тому, що РФ нібито відлучили від Європи, залишили за бортом. Так завуальовано Росія позначала сферу своїх нібито законних інтересів.

Росія «встала з колін», відчула смак суверенітету, який розуміла як можливість робити що заманеться. Політичний («мережевий») устрій Євросоюзу її лякав, ще більше лякав «зростаючий вплив міжнародного гуманітарного права та прав людини, які обмежують владу державних лідерів над громадянами їхніх країн».

Кажучи простою мовою, російський політичний клас бентежило, що народ більше не можна тримати за кріпаків і влада загалом втрачає ясні звичні контури.

Антоном Чєховим, антифашизмом та «теорією приниження» був замаскований банальний розворот до авторитаризму у внутрішній та до загарбництва у зовнішній політиці.

Позиція трьох мавп

Попри те, що Україна засвідчила своє бажання приєднатися до ЄС багато років тому, їй довелося з м'ясом видиратися з кігтистих братніх «обіймів», щоб іти своїм шляхом. Звичайно, політика Росії – не єдина причина, чому Україна досі не є членом Євросоюзу. Але вона завжди була найголовнішою причиною. До того, як Росія вдалася до відвертої агресії, вона чинила перешкоди нишком – шантажуючи, маніпулюючи, корумпуючи. І брешучи про те, що її «ображають» та «принижують».

Колишній міністр закордонних справ Данії Уффе Еллеман-Єнсен так відповідав на питання про Захід та Росію: «Я не підтримую популярну тезу про те, що Захід не зміг допомогти Росії у 90-ті роки. Нагадаю, що Захід надав Росії величезну допомогу. Але у самій Росії не було умов для нового «плану Маршалла». Я також не приймаю «теорії приниження» Росії із боку Заходу, тому що розширення ЄС та НАТО було частиною raison d’etre (розумної основи – ред.) цих організацій, і це розширення не становило жодної загрози Росії. Я впевнений, що Захід програв саме тоді, коли його політичні лідери перестали бути чесними у їхніх стосунках із Росією. З різних причин вони мовчали, коли Росія повернула з демократичного шляху, і вони спокійно дивилися на серйозні порушення Росією принципів, затверджених ОБСЄ та іншими міжнародними інституціями. Я не кажу, що західні лідери мали ізолювати Росію. Зовсім навпаки, вони мали підняти голос, коли російські лідери відмовлялися від прийнятих ними зобов'язань у сфері свобод і прав людини та відносин із незалежними державами. Виходить, що Захід прийняв позицію відомих трьох мавп: «нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу». Я не думаю, що така західна позиція змушує поважати західні цінності тих лідерів, які відчувають смак до авторитаризму...»

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки