Свято сповнення надій і сльози радості у храмах Північної Македонії
І це ще один важливий результат української віри у майбутнє та готовності за це майбутнє боротися
Коли я вперше побував у Північній Македонії – а це було далеким літом 1989 року, коли країна була ще однією з югославських союзних республік і не мала не те щоб особливого бажання, а навіть жила у переляку перед можливим розвалом єдиної держави, – кафедральний собор Македонської православної церкви, собор святого Климента Охридського у Скоп’є, ще добудовувався.
Я часто приходив на будівництво, воно вже наближалося до завершення після двох десятиріч роботи. Мене все дивувало. По-перше, те, що у соціалістичній країні дозволяють будувати нові храми – у потворній державі, звідки я приїхав, старовинні церкви перетворювали на склади та стайні, а то й просто знищували заради якогось огидного «будинку культури». По-друге, я майже вперше у житті бачив сучасний православний храм, справжній витвір мистецтва вже двадцятого, а не п'ятнадцятого чи сімнадцятого століть. По-третє, мене вражало те, що Церква, яка може дозволити собі таке амбіційне будівництво у столиці власної республіки, яка користується очевидною повагою співвітчизників, водночас перебуває у розколі з усім іншим православним світом – історія українського розколу та багаторічних спроб домогтися визнання автокефальної православної Церкви в Україні була ще попереду.
Все це залишало відчуття якоїсь абсолютної, дистильованої несправедливості. Начебто македонці завжди були перед усіма у чомусь винні. Не приховую, у більшості з них я тоді не відчував жодного прагнення до власної державності – втім, а що відчув би іноземець, який 1989 року відвідав би Харків, Одесу чи навіть Київ? Але паралелі напрошувалися.
У Росії на словах ніхто не сумнівався в існуванні Української РСР, але коли українець відвертався, його російський приятель зневажливо вказував на нього пальцем – «хохол», вміє тільки гопак танцювати та онучі прати, та й російською мовою правильно розмовляти так і не навчився. Ну, а для жителів інших союзних республік українці взагалі були просто росіянами, тільки не такими добрими, звичайно, – міф про російську доброту і чуйність є, як відомо, одним із головних досягнень російської культури та пропаганди.
З македонцями було приблизно так само. Серби не сумнівалися в існуванні Соціалістичної Республіки Македонія, але коли македонець відвертався, зневажливо говорили «болгари». Болгари говорили про македонців те ж саме, тільки не з презирством, а з гордістю. Греки рішуче відмовлялися розуміти, чому ці «болгари» або ж «неболгари» користуються найменуванням «Македонія». Албанці зовсім не були проти назви «Македонія», тільки переконували, що країна, яка має кордон і з Албанією, і з населеним албанцями Косовом, має бути державою двох народів… Було ясно, чому македонці так боялися неминучого розпаду Югославії. Протягом десятиліть їхня ідентичність перебувала під захистом авторитарної влади Йосипа Броз Тіто – власне, навіть цей великий сучасний собор став будуватися саме тому, що комуністичний маршал вирішив показати Сербській церкві, яка не погоджувалася надати македонцям автокефалію, її місце у своїй державі.
Але без Югославії жителі маленької балканської країни стикалися з роздратуванням майже всіх сусідів і дуже боялися наслідків. Невипадково свою статтю про проголошення незалежності Македонією я згодом назву «Україна Балкан». Держава, навіть ідентичність мешканців якої викликає питання у сусідів, а території у різний час входили до складу сусідніх країн – яка непроста доля! І яке диво, що незалежність України та Північної Македонії були втілені в життя без титанічних зусиль більшості населення, просто тому, що і Радянський Союз, і Югославія виявилися нежиттєздатними!
Тепер очевидно, що це були просто ілюзії. Коли ти здобуваєш незалежність у атмосфері невіри на твоє право на існування, тобі все одно доведеться зіткнутися з нелюдськими випробуваннями – українці повною мірою відчули це лише після путінського нападу. Північній Македонії, звісно, пощастило більше. Країні вдалося не постраждати від югославських воєн, хоч і пережити недовгий внутрішній конфлікт македонців та албанців.
Але всі ці десятиліття македонцям доводиться боротися із подоланням несправедливості. Греки вимагали змінити національну символіку, відмовитися від імені в обмін на вступ до НАТО – лише якимось політичним дивом слово «Македонія» в назві країни все ж таки залишилася. Болгари продовжують наполягати, що македонці – це болгари, та вимагають зміни підручників історії в обмін на європейську інтеграцію. Сербська церква довгі 55 років чинила опір наданню Македонській церкві автокефалії. І те, що це сталося цими днями буквально на наших очах – результат не лише того, що проти несправедливості десятиліттями боролися македонці. Це є результатом того, що проти несправедливості десятиліттями боролися українці. І сьогодні цією своєю боротьбою завдали смертельний удар не тільки по агресивній Російській державі, а й по репутації та можливостях брехливої та цинічної Російської православної церкви, яка робила все можливе, щоб перешкодити і нам, і македонцям. Саме тому, що московський патріарх вже не може нав’язувати свою волю православному світу, сербська патріархія досягла згоди з Македонською церквою і Вселенським патріархом Варфоломієм.
Тож те свято сповнення надій, ті сльози радості, які ми зараз спостерігаємо у старовинних церквах та сучасних храмах Північної Македонії, – ще один важливий результат української віри у майбутнє та готовності за це майбутнє боротися.
Віталій Портников