Євроінтеграція Західних Балкан: помилки, яких варто уникати Україні

Нещодавно Український центр європейської політики презентував своє дослідження – «Шлях Західних Балкан до вступу до ЄС: уроки для України». 

В ньому ми спробували через досвід країн балканського регіону оцінити, з якими викликами може зіштовхнутися Україна на своєму шляху до Європейського співтовариства.

Євроінтеграційний досвід балканських держав є тривалим і складним. Балканські країни подали свої заявки на членство в ЄС ще у 2000-х роках, але членство здобула тільки Хорватія у 2013 році. Інші і досі залишаються кандидатами на вступ (Чорногорія, Сербія, Албанія, Північна Македонія) або навіть потенційними кандидатами (Боснія та Герцеговина, Косово). Такий тривалий процес вступу був зумовлений багатьма чинниками, але основні з них – це складні політичні процеси навколо членства цих країн всередині ЄС і відсутність політичної волі провадити необхідні реформи у себе вдома.

Політика зіграла особливо негативну роль щодо кандидатського шляху Північної Македонії та Албанії. Сусідні з Північною Македонією країни (Греція та Болгарія) використали кандидатські прагнення Македонії для вирішення двосторонніх суперечок і заблокували старт переговорів, використовуючи особливість оновленої методології розширення ЄС, яка передбачає принцип одностайності голосування при ухваленні рішень щодо країн-кандидатів. Процес інтеграції до ЄС Албанії політично прив’язали до прогресу Північної Македонії, а тому розв’язання двосторонніх диспутів з сусідами Македонії мало суттєвий вплив і на албанську долю.

Євроскептицизм деяких країн ЄС виник через ускладнення процесу прийняття рішень у союзі після кожної хвилі розширення. Кейси Румунії та Болгарії, які мали проблеми з верховенством права навіть через роки після вступу, не додавав впевненості у необхідності розширення. Крім того, ЄС додатково ускладнив процес проведення необхідних реформ в балканських країнах-кандидатах з геополітичних міркувань, фактично закривши очі на небажання місцевих еліт змінювати статус-кво в обмін на гарантії «стабільності», як противагу спробам Китаю та Росії збільшити свій вплив в регіоні. В результаті навіть з’явився термін «стабілократія», який характеризує період тривалої двосторонньої політичної стагнації процесу інтеграції країн Західних Балкан до ЄС.

Через побоювання щодо недостатньої підготовленості країн-кандидатів до членства, ЄС, окрім вимоги щодо імплементації європейського законодавства, запровадив контроль за індикаторами практичної готовності  кандидата  у фундаментальних реформах (верховенство права, боротьба з корупцією, дотримання громадянських прав, демократичні принципи управління тощо). А в 2020 році була прийнята нова методологія розширення, яка запровадила ще жорсткіші вимоги до країн-кандидатів, зокрема надала право окремим державам-членам ЄС впливати на формування набору таких індикаторів, що ще більше ускладнило процес виконання і оцінювання вимог ЄС до країн-кандидатів. Нові вимоги значно ускладнили процес просування країн-кандидатів в переговорах про членство. Наприклад, Чорногорія не може виконати проміжні індикатори навіть після десяти років перебування в переговорному процесі.

Переломним моментом для євроінтеграційної стагнації, як не дивно, виявилася російсько-українська війна, яка надала «друге дихання» геостратегічному баченню процесу розширення ЄС. Очікуючи дестабілізації регіону з боку Росії та Китаю, ЄС довелося докласти зусиль, щоб зрушити процес євроінтеграції в балканському регіоні з мертвої точки і, врешті-решт, розпочати переговори про вступ з Північною Македонією та Албанією.

Інший вир перешкод для впевненого просування до членства становили внутрішні проблеми країн-кандидатів. Відсутність внутрішньої політичної волі до реформ, часті зміни урядів, відкат у демократичному врядуванні (випадок Сербії), розчарування населення в євроінтеграції через завищені обіцянки урядів уповільнювали прогрес на шляху до членства.

У червні Україна отримала статус кандидата і довгоочікуване визнання, що вона є частиною європейської родини і одного дня стане членом ЄС. Але попереду надзвичайно складне завдання – відновити країну і трансформувати її у європейського лідера з сильними інституціями. Україні необхідно налаштовуватися на системну і тривалу роботу. Досвід Західних Балкан містить важливі для України уроки, якими точно не варто нехтувати.

По-перше, Україні потрібно перетворити високий рівень підтримки в ЄС в практичні кроки для просування на євроінтеграційному шляху і не допустити повернення політичної «втоми» в країнах-членах ЄС від спроби чергового розширення.

По-друге, має бути досягнутий політичний консенсус між усіма політичними силами в країні щодо стратегічної важливості членства. Крім того, політикам варто вести чесний діалог з громадянам, пояснюючи, що повноправне членство вимагатиме тривалої і системної роботи і не буде досягнуте в у «прискореному режимі».

По-третє, Україна має налагодити дипломатичну та адвокаційну  роботу з країнами-сусідами, що входять до складу ЄС та скептичними до розширення країнами ЄС, щоб уникнути використання двосторонніх суперечок для блокування євроінтеграційного шляху України.

По-четверте, сильні демократичні інституції та спроможний державний апарат – це те, що хочуть бачити в Україні як українські громадяни, так і майбутні сусіди по ЄС.

По-п’яте, чим раніше ми розпочнемо фундаментальні реформи (верховенство права, боротьба з корупцією тощо), тим легше нам буде пройти по процедурному шляху переговорів про вступ для країни кандидата. Адже саме з цих напрямків процес переговорів розпочинається і без істотного прогресу саме в цих реформах переговори не можуть бути завершені.

Досвід Балканських країн показує, що євроінтеграція – це складне мереживо з політичних домовленостей і компромісів, однак основним візерунком у ньому має бути прогрес і досягнення країни-кандидата у євроінтеграційних реформах.

Олександра Булана, старша аналітикиня Українського центру європейської політики