Мартіньш Статіс, мер Риги

Була на українському телебаченні реклама зі слоганом «Дякувати – не передякувати!». Приблизно так починаються останній рік розмови з активістами, волонтерами, політиками, високопосадовцями країн Балтії. І це абсолютно щиро. Оскільки добре відчуваєш, як вони переймаються нашими справами, проблемами, нашим болем. І допомагають на межі своїх можливостей. Та ще й адвокатують за нас перед іншим світом, зокрема Європою, тією її частиною, яка знаходиться далеко від рф, і слабо розуміє, що таке російські імперські традиції.

Все мовлене вище повною мірою стосується Мартіньша Статіса, який вже більше двох років обіймає посаду ризького мера.

МІСТО НЕ МАЄ ВІЙСЬКОВОЇ СИЛИ, МИ ДОПОМАГАЄМО В ІНШОМУ

- Дякуємо вам за підтримку «Водоканалу» у Миколаєві; за підтримку Києва із транспортом, автобусами; загалом за підтримку України – електрогенераторами, тепловим гарматами. Але війна триває… Чи буде ще можливість надавати допомогу в поточному році?

- Політика моєї країни та нашого міста не змінюється. Адже ми були з Україною із самого початку. Хочу нагадати та наголосити, що українські кольори, українські прапори з'явилися у Ризі ще за тиждень до війни (14-20 лютого 2022 року в місті було проведено тиждень солідарності з Україною – ред.). І це продовжуватиметься до перемоги України. Ми підтримуватимемо вашу країну, скільки необхідно. При цьому я виділив би три напрями допомоги. Перший: щоб люди, які приїжджають до нас з України, почувалися тут захищеними. Тому в них тут є ті ж права, ті ж послуги, що й у місцевих мешканців… Адже ми, як місто, не маємо військової сили, щоб допомогти Україні і в цій сфері. Хоча чудово розуміємо, що це зараз – найважливіше.

- Але ви допомагаєте в іншому.

- Так, ми знаємо, як дбати про людей. Щодня до Ризького центру допомоги жителям України приходять 600-700 осіб, з різних приводів, за різними послугами. Другий напрям – це підтримка міст України. У цьому питанні ми не вигадуємо, яку допомогу надати. Ми маємо гарну стійку співпрацю з Посольством України та місцевою громадою «Віче» (Конфедерація українців Латвії – ред.). Ми просто питаємо, яка допомога зараз особливо потрібна. І тоді вже, зі свого боку, вирішуємо, що можемо зробити. Цього року, як і минулого, діятимемо за тим самим алгоритмом. Коли, по-перше, є перелік потреб; по-друге, існують можливості, позиції, по яких ми можемо надати допомогу; і по-третє, є недержавні організації, які можуть забезпечити доставку. Потрібно лише об'єднати усі ці складові.

МИ ДОБРЕ ЗНАЄМО, ЯК РЕНОВУВАТИ БУДІВЛІ РАДЯНСЬКОГО ТИПУ

- Який же третій напрям допомоги?

- Він знаходиться у дещо іншій сфері. Але не менш важливий, ніж два попередніх. Це лідерство, показ прикладу. І зустрічне розуміння. Дуже важливо, щоб я, ми могли з чистою совістю звертатися до співгромадян щодо допомоги Україні. Наразі ми готуємося до 24 лютого, заходів до річниці вторгнення. Щоб люди не втомлювалися допомагати та не забували, в чому сенс цієї підтримки… Це важливо і на міжнародному рівні. У серпні я був в Україні, у Києві, у складі делегації Асоціації європейських міст Eurocities. Ми були у Бучі, Ірпені, Бородянці, зустрічалися з місцевою владою, з мером Віталієм Кличком, із Президентом Володимиром Зеленським, обговорювали плани відновлення України. У делегації було ще вісім мерів Eurocities. Для мене було важливо допомогти зрозуміти щось глибше мерам інших європейських міст. Адже вони не так добре розуміють Україну та не так добре знають росію, як ми. Важливо, щоб інші міста також брали участь у допомозі Україні… Наприклад, генератори, які ви згадали. Ми були одними з перших, хто їх відправив. Це дуже важливо – якщо Рига, не найбагатше місто в Європі, надає допомогу, це хороший приклад для інших. Показувати такий приклад, бути першими, висувати ініціативи – ми вважаємо це за правильну політику.

- Які взагалі можливості та системні перспективи участі Латвії, Риги у відновленні України? Скажімо, на прикладі Києва як міста-побратима Риги?

- Це обговорюється та опрацьовується. Очікується, що ЄС вкладатиме чималі гроші в інфраструктуру України. Це було однією з тем нашої розмови з пані фон дер Ляєн у Брюсселі. До нас підключався і мер Києва, але лише онлайн. Того дня саме була чергова російська повітряна атака на Україну, в тому числі на столицю. У чому суть?.. Коли я був у зруйнованих Ірпені, Бучі, Бородянці, то побачив ті самі дитячі садки, школи, що й у нас у Ризі. Це радянський тип будівель. А ми вже добре знаємо, як проводити їх реновацію, як робити їх енергозберігаючими. Ми вже маємо готові проекти. Тобто ми готові одразу йти, працювати у цьому напрямі. Щойно відкриються фонди. Мій головний меседж президенту Єврокомісії був: ми знаємо, як це зробити швидко.

- І як це буде організовано?

- Думаю, безпосередньо таке відновлення робити не стануть. Все – через фонди. І знов-таки, ми знаємо, як працювати з єврофондами, готові і до цієї частини роботи, організаційної... Напевно, різні країни, можливо, різні міста матимуть певні зони відповідальності у відновленні України.

НАШ ЦЕНТР ДОПОМОГИ УКРАЇНЦЯМ ЗРОБЛЕНО ЯК ONE STOP AGENCY

- Дякую Ризі і за прийом наших співгромадян, які виїхали від війни. Можете коротко розповісти про досягнення та проблеми у різних сферах – житло, робота, дитячі садки та школи, вивчення мови? Із цифрами, які маєте під рукою.

- У Ризі зараз зареєстровано приблизно 20 тисяч українців. І, звісно, все починається із житла. Весною минулого року, коли почався наплив, з'явилося багато волонтерів, багато людей відкрили свої будинки. Ризькому самоврядуванню не довелося будувати нові доми… Хоча саме зараз з'явилася і вже профінансована така програма. Ми взяли один великий будинок, який переробляємо, облаштовуємо для мешкання українців. Якщо буде нова хвиля приїжджих, маємо бути готові. Але переважно ми тримаємо заброньовані місця в готелях. Наразі приблизно 450 українців живуть у них. Але, звичайно, це не ті умови, в яких можна почуватися затишно. Люди, які приїхали, хочуть бути членами суспільства, у яких є робота, є своє житло. І за 2-4 місяці люди їх знаходять. Важливо, щоб усе це відбувалося швидко. Тому наш Центр зроблено як one stop agency. Щоб усі послуги можна було отримати в одному місці і не потрібно було бігати різними місцями та установами.

- Таким чином ми плавно перейшли до теми пошуку роботи.

- Щопонеділка у нашому Центрі проходить ярмарок вакансій. При цьому роботодавці враховують, де потрібно знати мову, де ні. Ми йдемо назустріч у цьому питанні. Перед нашою бесідою я заходив у магазин, і там продавчинею була дівчина зі значком, який позначав, що вона з України і, відповідно, може не знати державної мови. Латвійське суспільство загалом з розумінням відноситься до таких обставин. Але коли все ж таки виникають складні ситуації, то є бажання допомогти вирішити їх. Наприклад, у моєму кафе (Статіс давно є власником кафе в Ризі – ред.) теж працює жінка з України. І колеги завжди готові її підтримати, допомогти, якщо хтось із відвідувачів розмовляє лише латиською чи англійською.

- Відповідно – виходимо на тему вивчення мов.

- Ми підготували в Центрі відповідну програму навчання. Інтерес до неї високий. Якщо не помиляюсь, усі місця були зайняті вже протягом двох годин. Тобто мотивація української громади вивчити державну мову Латвії дуже висока. Багато людей розуміють, що вони, напевно, залишаться тут досить довгий час. У свою чергу, і для нас як для невеликої країни дуже важливим є таке бажання вивчати нашу мову.

- Ну і дитячі садки, школи.

- Тут можу навести точні цифри на даний момент. У дитячих садках – 846, у школах – 1551 дитина. Може здатися, що останній показник малий, оскільки українських дітей шкільного віку тут, у Ризі, щонайменше, у 3-4 рази більше. Але треба враховувати, що багато хто з них навчається онлайн за українською програмою. До речі, у школах уже працюють сто вчителів із України. Вони допомагають дітям швидше адаптуватися, зрозуміти предмет… Щодо шкіл, у нас було занепокоєння, наскільки комфортно буде українським дітям, сім'ї яких обрали школи з двома мовами викладання, і латиською, і російською. Вже можна підбивати підсумки. Наші побоювання, дякувати Богові, не виправдалися. Окремі інциденти були, але рідкісні. І по них одразу вживалися заходи.

РЕАКЦІЯ СВІТУ НА ПОДІЇ 2014 РОКУ В УКРАЇНІ БУЛА ДОСИТЬ СЛАБКА

- Пам'ятаю зустріч у Посольстві України на завершенні Тижня солідарності 20 лютого минулого року. До української діаспори та дипломатів прийшли співробітники мерії на чолі з вами та вашим заступником, нині спікером Саейми Едвардсом Смілтенсом. Ви тоді згадали, як ще 2014 року протестували проти гібридної агресії росії. Можете зараз сказати про це трохи докладніше?

- У наші дні багато людей у Європі (тут, у Балтії, менше) виключили зі своєї свідомості думку, що війна можлива. Спільною була впевненість, що війни в Європі не буде. І раптом у 2014 році розпочалися ті події в Україні. Пам'ятаю, як ми вперше стояли у протестних мітингах біля посольства росії. Але в цілому реакція всього світу була досить слабка. Я просто не міг у це повірити. Але в нас у Латвії люди вже тоді усвідомлювали, що все, що почалося, може мати продовження.

- Гібридна війна на те й гібридна, що ескалація йшла поступово. Чи є якийсь конкретний день, який найбільше залишився в пам'яті від 2014-го?

- Найважливішим днем для усвідомлення того, що відбувається, було 17 липня, коли збили «Боїнг». Ми із друзями знову пішли на протестний мітинг. А після цього – до мене у кафе. Сиділи та говорили про свої відчуття. Вони були дуже поганими: щось відбувається, а ти в ситуації, яка склалася, безпорадний. Таке становище нас не влаштовувало. Ми повинні були собі відповісти, що робитимемо, якщо таке ж станеться з нами. І того вечора вирішили, що треба йти в Земессардзе (Національна гвардія Латвії, загони добровольців – ред.). Двоє з нас це зробили. Причому, коли прийшли записуватись у Земессардзе, черга там була велика. Латвія почала реально усвідомлювати, що війна знову можлива у нас.

24 ЛЮТОГО О 5:00 ПОДЗВОНИВ МІЙ РАДНИК, СКАЗАВ: «ВОНИ ПОЧАЛИ»

 - А як ви зустріли 24 лютого?

- Перед тим, як працювати тут, у мерії, я працював у міністерстві оборони, був парламентським секретарем (або віцеміністром оборони). Однією з моїх сфер відповідальності була участь у міжнародних конференціях. І я казав моїм іноземним колегам, що якось це (велика війна, широкомасштабне російське вторгнення – ред.) відбудеться, такий день настане. Це питання часу. Ми, правда, не знаємо, хто буде першим. Балтія? Ні, мабуть. Певно, Україна. Або, можливо, якась інша з пострадянських країн. Мої зарубіжні колеги казали: «Ви, балтійці, просто troublemakers (порушники спокою; люди, які створюють проблеми – ред.), ви просто русофоби. Вам потрібно знайти спосіб, як співпрацювати з росією». Я відповідав: «Ні. Це ви не знаєте про ситуацію. Ми її знаємо набагато краще». Але навіть і для мене, який усе розумів, 24 лютого теж стало шоком.

- Але ж ви самі попереджали, що таке може настати.

- Так, проте ми до останнього сподівалися, що цього не буде. Бо після роботи у Міноборони розумієш, як це працює. По військовій обстановці відразу було видно, що цей акт провалиться. І те, що путін зважився на це піти, для нас у Латвії було шоком… Але знаєте, коли в тебе шок і ти не знаєш, що робити, то найкращий вихід – це почати щось робити. Ми пішли до нашого уряду і сказали: знаємо, що потрібно. Треба відкривати Центр допомоги мешканцям України, бо буде великий потік людей. Ну і з паном Послом у нас і до того була дуже хороша співпраця. Тож ми перебували в оперативному контакті з ним, обговорюючи, чим допомогти.

- Уточніть, коли та як ви дізналися про початок повномасштабного російського вторгнення в Україну?

- Мені о п'ятій ранку зателефонував один із моїх радників, сказав: «Вони почали». Думаю тоді, того ранку всі в Латвії стежили за новинами – сиділи у Твіттері та інших платформах. Дивилися і не могли повірити, що це насправді відбувається.

МИ БАЧИМО, ЩО ІНФРАСТРУКТУРА РИГИ МАЄ БУТИ РЕНОВОВАНА

- Останнє запитання. Якби не війна в мене на Батьківщині, я почав би з нього. А так, тільки зараз дійшла черга. Розкажіть, будь ласка, про плани розвитку, реконструкцію Риги.

- Якщо дивитися в динаміці, з 1990-х років, то приблизно 84% усіх інвестицій у Латвії припадає на Ригу та приміський регіон. Щоправда, я знаю, що торік троє інвесторів зупинили свої проєкти – через війну. Незважаючи на це, Рига продовжує зростати, і в нас щороку новий рекорд з інвестицій. Здебільшого – у нерухомість. Коли я минулого року був у Франції на MIPIM (міжнародна виставка комерційної нерухомості в Каннах – ред.), куди з'їжджаються мери та інвестори, там багато говорилося про те, що в Ригу варто інвестувати гроші. Незважаючи на те, що відносно недалеко триває війна. Цього разу ми на правильній стороні…

- Історії?

- І це також. Але я хотів сказати – на правильній стороні від «залізної завіси». Словом, зменшення інвестицій у нас не відбулося. Проте ми бачимо, що інфраструктура міста потребує реновації. Тому найбільші інвестиції йдуть у цьому напрямі. А оскільки зараз мерія Риги та уряд країни в одній команді, чого у нас довго не було, то нас чекає багато спільної роботи. Наприклад, у нас буде спеціальна позика з урядом, щоб зробити ремонт чотирьох великих мостів. Це програма на 140 мільйонів. Ну а Rail Baltica (проект залізниці Берлін-Варшава-Каунас-Рига-Таллінн зі стандартною європейською колією – ред.) – це взагалі найбільший інвестиційний проект, який був за останні 20 років. З іншого боку, наше самоврядування багато думає про те, щоб рижани могли комфортно жити в зеленому просторі.

- Так, це дивовижно! Мене як людину, яка нещодавно живе тут, вражає безліч зелені. І це не просто сквери, парки, а справжні лісові масиви між міськими кварталами.

- Тому великі інвестиції у нас також йдуть у зелені зони, облаштування парків. Будуватимемо також новий парк. Точніше будемо не будувати, а облаштовувати парк, де колись був пам'ятник (величезний радянський «монумент визволителям», знесений 22-25 серпня 2022 року – ред.). Тепер там буде інакше. Ми повернемося до ідеї парку, що була сто років тому. З урахуванням звичок городян – адже навколишній простір завжди залишався місцем для прогулянок, для занять спортом… Узагальню. Цього року ми маємо три основні напрями. Перший – інфраструктура, дороги. Другий – це освіта. Оскільки з наступного року всі наші школи мають почати повністю переходити на державну мову. Ми маємо допомогти у цьому процесі, він не буде легким. Третій напрям – довкілля. Щоб людям було зручно та приємно тут жити. Щоб було де прогулятися, де сісти відпочити. Це робить наше життя кращим, радісним.

Олег Кудрін, Рига.

Фото автора