Спільний біль України та Кувейту

Аналізуючи спільне й відмінне в історії національно-визвольних воєн обох країн

24 лютого 2023 року виповнюється рік з моменту повномасштабного вторгнення рф в Україну. Натомість у Кувейті два наступні дні позначені радісними подіями – 32-ю річницею визволення від іноземної окупації та 62-ю річницею незалежності емірату. Такий контраст і певна символічність дат наштовхують на роздуми про спільне й відмінне в історії національно-визвольних воєн обох країн.

ФІРМОВИЙ РЕЦЕПТ ВІД АГРЕСОРА: ОКУПАЦІЯ З КРОВ’Ю ПІД СОУСОМ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ

«Ніхто, включно з керівною верхівкою Кувейту, не думав, що всі ми прокинемося в іншому світі – світі Саддама Хусейна та його армії» – такими були думки викладача політології Кувейтського університету Шафіка Габри вранці 2 серпня 1990 року.

Вже о 7-й ранку університетське містечко в кувейтському районі Шувейх, де знаходилось помешкання Шафіка, було під контролем іракців. Він бачив, як співробітників зупиняли на центральному вході, обшукували, деяких затримували. На будь-які спроби освітян завести діалог з окупантами відповідь була одна: оглушливий гуркіт прикладів автоматів Калашникова. Добре знайомий з політикою Хусейна, Шафік здогадувався, що іракці можуть почати масово затримувати, залякувати, розстрілювати, катувати до смерті пересічних кувейтців. Терор був прийнятним методом саддамівської армії, а в хаосі окупаційного свавілля тим паче не місце міжнародним конвенціям про права людини. Часу на роздуми не залишалось: Шафік мав терміново подбати про безпеку своєї дружини і двох малолітніх доньок.

Іракське військо за лічені години зайняло столицю емірату, отримавши контроль над значною частиною світових запасів нафти та виходом до узбережжя Затоки завдовжки близько 500 км. Кувейтські військові та партизани марно намагалися стримати загарбників. Кажуть, що на момент вторгнення боєздатна армія Кувейту ледве нараховувала 20 тисяч – чимало військових були в літніх відпустках.

У середині вересня Шафік зміг відправити свою родину з окупованого Кувейту евакуаційним рейсом США. Після низки невдалих спроб і йому самому пощастило роздобути фейкові «документи» та втекти в Йорданію через Ірак, залишивши декілька хабарів у карманах іракських чиновників. Так він став біженцем у другому поколінні – його батьки були родом з Палестини і теж мусили тікати з дому в 1948 році. Різниця полягала лише в тому, що цього разу в них на ворога була одна мова – арабська.

Багатьом так і не вдалося врятуватися, як Шафіку. За джерелами «Britannica», лише впродовж перших 14 годин активного опору окупантам полягло щонайменше 4200 захисників Кувейту. Водночас за підрахунками кувейтського офісу полеглих захисників війна забрала життя 1301 жителя Кувейту. Чимало пропало безвісти. За 7 місяців окупації сотні громадян Кувейту – здебільшого цивільних – безслідно загубились у жерлі «багдадського Гулагу» (так кореспондент «The Globe and Mail» Пол Корінг схарактеризував тяготи іракського полону). Жахи війни не оминули й іноземних резидентів Кувейту: з 1301 полеглого цивільного у війні 245 осіб (це орієнтовно 19%) були іноземцями. Заручників з-поміж іноземців, особливо західної зовнішності, часто-густо використовували як живі щити на захоплених стратегічних об’єктах.

Перші дні окупації Кувейту нагадували сюр оруелівської антиутопії «1984» (за іронією долі, це одна з найбільш популярних електронних книг в Росії 2022 року). Іракці заявили, що вони пішли війною на Кувейт на запрошення місцевого народного революційного руху (війна – це мир). Їхньою метою було «асвабадіть» Кувейт та встановити новий порядок (свобода – це рабство). Однак у Кувейті були відсутні бодай найменші революційні настрої (незнання – це «сила»), тому вже на 7-й день окупації уряд Хусейна відмовився від ролі «асвабадітеля» та оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку.

Попри те, що Україну та Кувейт розділяють тисячі кілометрів, біль від глибоких ран окупації зближує нас, долаючи мовні, культурні та інші бар’єри. І в кувейтському, і в українському кейсі публічним мотивом збройного вторгнення на землі цих мирних держав були територіальні претензії агресорів, побудовані на неадекватній інтерпретації історії. Що іракський диктатор, що російський бункерний терорист вважали Кувейт і Україну штучними утвореннями. Підступне неоголошене вторгнення ворога під маскою визволителя, воєнні злочини й тактика випаленої землі при втечі – це той пережитий як кувейтцями, так і українцями досвід, що однаково вкрив вуаллю історичну пам’ять обох народів.

КУВЕЙТСЬКЕ ДЕЖАВЮ В УКРАЇНІ: НЕСКОРЕНІ Й НЕЗЛАМНІ

Іракські погрози захопити «Перлину Затоки» (так у субрегіоні називають Кувейт) кувейтці чули і раніше. Протягом ХХ століття – у 1937 та 1961 роках – Ірак двічі проголошував територію Кувейту «ісконно іракской зємльой», тому чергова ескалація Саддама Хусейна влітку 1990 року виглядала в очах багатьох арабів блефом.

Однак Хусейн вже прийняв рішення піти на смітник історії. Запевнивши арабських лідерів у своїй готовності врегулювати суперечності з сусідніми країнами «по-братськи», він використав переговори іракської та кувейтської делегацій у Джидді 1 серпня 1990 року як прикриття для раптового повномасштабного вторгнення.

Як і на початку російсько-української війни, у збройному конфлікті між Іраком та Кувейтом дехто залишав простір для надії на мирне врегулювання. Однак 10 серпня 1990 року миротворчий туман остаточно розвіявся. Тоді на саміті ЛАД в Каїрі іракська делегація вперше після вторгнення зустрілась з кувейтською. Дивлячись в очі еміру Кувейту у вигнанні, іракський делегат заявив, що такої держави як Кувейт більше не існує. Тоді ж іракські окупанти дали іноземним дипломатам 2-тижневий строк для закриття своїх посольств у Кувейті та переведення їх у Багдад.

Саддам Хусейн розраховував, що швидка окупація заможного Кувейту вирішить його внутрішньодержавні проблеми та допоможе втриматись при владі. Одна лише безплідна 8-річна війна з Іраном забрала пів мільйона душ, понівечила залежну від нафти економіку Іраку та породила збройний опозиційний рух всередині країни, що суттєво похитнуло президентське крісло Хусейна. Іракський диктатор не знайшов рішення кращого, ніж перетворити свою країну на «республіку страху», у якій всі бояться одного, а один боїться всіх. Невдовзі машина репресій проти «незгодних» іракців розігналась на повну швидкість. Мова йде про кінець 90-х років на Близькому Сході, але хтось уже точно подумки провів паралелі з однією сучасною диктатурою…

До речі, борг Іраку перед Кувейтом та Саудівською Аравією по завершенню ірано-іракської війни сягнув близько 80 млрд доларів США. Аналітики стверджують, що повернути такий борг було вкрай малоймовірним. На цьому фоні нова загарбницька війна ймовірно мала відволікти іракців від їхніх злиднів та дати надію на покращення. Пропагандистська машина Хусейна почала фабрикувати й поширювати звинувачення Кувейту чи не в усіх бідах Іраку («забувши», що Кувейт підтримував Ірак політично й фінансово у його війні з Іраном!).

У пекучий літній четвер 2 серпня 1990 року Шафік мав завершити свій спокійний робочий тиждень в університеті – попереду вихідні, обід у батьків, похід у торговий центр. Натомість йому судилося завести таємний щоденник національно-визвольної війни Кувейту. Через 32 роки у такий же четвер, лише морозний і зимовий, хтось почне документувати повномасштабну національно-визвольну війну України проти російських загарбників. Відверто кажучи, небагато речей об’єднують Україну та Кувейт в історико-географічному чи ментально-культурному контексті. Однак на скрижалях всесвітньої історії ці дві миролюбні країни завжди стоятимуть поруч як такі, що обернули «маленькі переможні війни» своїх ворогів – іноземних агресорів – у початок їхнього безславного диктаторського кінця. Попри колосальну перевагу сил противника, в 1990 році кувейтці стали стіною на захист свого емірату від загарбницьких зазіхань Саддама Хусейна. У 2022 році українці також без зволікань відправили хусейнівського ідеологічного послідовника – путіна – в аналогічну подорож слідом за «русскім воєнним кораблем». Непоправним є лише те, що окроплений кров’ю шлях кувейтців та українців до волі прокладений десятками тисяч воєнних злочинів проти цивільних.

Правляча родина Кувейту таємно виїхала з емірату ще на початку вторгнення, а окупаційна влада під проводом кузена Хусейна (на прізвисько Алі-хімік) почала примусову паспортизацію кувейтців, мародерство та репресії задля придушення назріваючого спротиву. Поки одні воєнні злочинці розстрілювали кувейтців на очах у родичів для залякування партизанів, інші вантажівками вивозили награбоване майно. Якось один кувейтець запитав іракського офіцера, навіщо той перевозить побутову техніку, меблі, антикваріат з Кувейту в Ірак, якщо відтепер це – одна країна. Відповідь мародера сповна відобразила його спотворену картину світу: «Тому що провінція не може бути кращою за столицю». 

В українського читача ці рядки неодмінно викличуть бридкі асоціації з рашистами, згорбленими під українськими пралками, тостерами та килимами на шляху до своїх депресивних халуп. Однак набагато чисельнішими є дзеркальні історії героїчного спротиву кувейтського та українського народів окупантам. Наприклад, чимало кувейтців ризикували життям, переховуючи прапори Кувейту й портрети законних правителів емірату для того, щоб одного дня підняти їх високо над будівлею чи вуличним ліхтарем на зло окупантам! Це так схоже на історії херсонців, які облаштовували схованки для українських прапорів на городі, під бруківкою, тротуарною плиткою!

Іншу паралель можна провести між захисниками «Азовсталі» та 19 кувейтськими партизанами, які називали себе «групою Масіли». Протягом усього періоду окупації вони вели партизанську війну, а наприкінці лютого 1991 року, в очікуванні сухопутних військ антиіракської коаліції, бійці групи облаштувались на віллі в спальному районі Кувейту аль-Курейн. В аль-Курейні іракців було небагато (тому вибір і пав саме на цей район), аж раптом хтось почав лізти через паркан. Питання «Чи приймати бій?» не стояло: іракський полон був набагато гіршою опцією, ніж вірна смерть під час зіткнення. Кувейтці пострілом вбили одного іракця, поранили другого і почали готуватися до оборони. Незабаром повернулось підкріплення – будинок оточили. Кажуть, що бій тривав близько 10 годин, і в ньому було знищено сотні загарбників. З 19 кувейтців живими залишилось лише семеро, і лише тому, що вони без свідомості лежали під грудою уламків. Іракці просто не побачили їх у стовпі диму або прийняли за мертвих.

ПОСІЄШ ВІТЕР, ПОЖНЕШ БУРЮ В ПУСТЕЛІ

Напередодні вторгнення в Кувейт Саддам Хусейн мав зустріч із послом США в Іраку Глеспі, результати якої він вочевидь інтерпретував як «зелене світло» для нападу, оскільки пані посол заявила про «відсутність в США позиції щодо внутрішньоарабських конфліктів».

Щодо СРСР, то Хусейн, напевне, сподівався якщо не на підтримку Союзом кувейтської кампанії, то принаймні на його нейтралітет. Однак внаслідок розв’язання Іраком війни ситуативний тандем США та СРСР успішно провів через Радбез ООН 12 резолюцій на користь Кувейту. А 29 листопада 1990 року Радбез ООН резолюцією №678 взагалі встановив 15 січня 1991 року граничним терміном виведення іракських військ з Кувейту (попередивши про застосування «усіх необхідних заходів» у разі невиконання ультиматуму), що сигналізувало про однозначний консенсус між США та СРСР щодо кувейтського питання. Утім, вбравшись в мантію панарабського лідера, Хусейн не збирався грати за чужими правилами. Він відчайдушно намагався перевести конфлікт у площину арабо-ізраїльського протистояння. Саме розрахунок на підтримку арабського світу спонукав Хусейна утримувати позиції в Кувейті.

Водночас майже 700-тисячне військо антиіракської коаліції під проводом США, до якої увійшли представники понад трьох десятків держав, уже готувалося до визвольної операції. Опівночі 16 січня 1991 року наданий Хусейну строк для виведення своїх військ з Кувейту сплинув, і Білий дім офіційно оголосив про початок операції «Буря в пустелі». Символічно, що посіявши вітер, Саддам Хусейн пожав бурю.

Наприкінці лютого 1991 року іракський контингент був вибитий з Кувейту. З координованого відступу відхід іракської армії перетворився на хаотичну втечу, переслідувану авіацією сил коаліції. У ніч з 26 на 27 лютого 1991 року на кувейтській трасі-80 (більше відомій як «шосе смерті») було розбито сотні автівок, вантажівок, автобусів та військової техніки з біглими іракцями. Тепер щороку 26 лютого Кувейт відзначає річницю свого визволення.

При втечі з Кувейту іракські окупанти залишили по собі гори трупів, розбиту інфраструктуру та штучно спровоковану екологічну катастрофу. Як і в Україні, довкілля виявилось як об’єктом, так і жертвою війни. Іракські військові підірвали сотні кувейтських нафтових родовищ, вилили у води Затоки понад 10 млн барелів нафти, що до сьогодні є одним з найбільших злочинів екоциду. Потворне обличчя війни, добре знайоме і українцям зі звільнених від рашистів міст і селищ, довго проступало шрамами окупації на відбудованому й оновленому Кувейті.

Диктатора Хусейна публічно стратили через 15 років після його поразки в Кувейті. До останнього він заперечував звинувачення в окупації Кувейту, називаючи свою військову кампанію «возз’єднанням», оскільки вважав Кувейт невід’ємною частиною Іраку. Перший візит еміра Кувейту в Ірак стався через 28 років після перемоги Кувейту в національно-визвольній війні.

У КОЖНОГО ЗЛОЧИНЦЯ СВІЙ ШЛЯХ НА ЕШАФОТ

Тріумфальним верховенством міжнародного права в контексті іракської агресії проти Кувейту стала резолюція Радбезу ООН № 687 від 3 квітня 1991 року, яка ухвалила створення фонду для виплати компенсацій фізичним та юридичним особам за будь-які збитки в результаті незаконного вторгнення Іраку в Кувейт. Уряд Іраку визнав повноваження комісії і погодився виконувати її положення.

Іраку знадобився 31 рік і 52,4 мільярда доларів, щоб виплатити всі компенсації фізичним і юридичним особам, а також третім сторонам, які довели збитки внаслідок вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році. Загалом було подано близько 2,7 мільйона вимог на суму 352,5 мільярда доларів, але Компенсаційна комісія ООН затвердила виплати лише у розмірі 52,4 мільярда доларів, що покрило 1,5 мільйона вимог і склало 15% від першочергово заявленої суми. Найбільший позов у розмірі 14,7 мільярда доларів, схвалений Компенсаційною комісією ООН, стосувався збитків Кувейтської нафтової корпорації (KPC) внаслідок підпалу нафтових свердловин іракськими військами.

Справедливе врегулювання іраксько-кувейтської війни довело спроможність крихкої системи колективної безпеки, встановленої після 1945 року. Напевне тому кувейтський сценарій компенсаційного механізму сьогодні цікавить багатьох експертів, хоча змусити Росію виплатити репарації за допомогою наявних міжнародних механізмів поки що виявляється майже фантастикою. Звісно, кувейтський кейс засвідчив примат міжнародного права над злочином анексії, проте чимало правників скептично ставляться до дискурсу щодо «Компенсаційної комісії ООН 2.0» в українському контексті. Ключовий аргумент у цьому зв’язку – нам поки невідомі прецеденти, коли одна зі сторін конфлікту не визнавала б ані положень комісій будь-якого рівня, ані рішень міжнародних судів. Тим паче що Саддам Хусейн підкорився рішенню ООН лише після нищівної поразки на полі бою. У перші роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну та 9 роковини розв’язання війни проти України чимало українців теж вважають поразку РФ на полі бою чи не єдиним ключем для розблокування дискусії щодо російських репарацій та контрибуцій Україні. Вірогідно, лише внаслідок військового фіаско Росію таки вдасться вкласти в прокрустове ложе міжнародного права – в рамках чи то спеціального трибуналу, чи то наявного юридичного механізму.

Так, у кожного злочинця свій шлях на ешафот, і він не обов’язково має бути протоптаним попередниками. У будь-якому випадку нашу перемогу як крок до справедливого й сталого миру доводиться вигризати передусім силою. Тож всупереч дипломатичним канонам, на завершення так і проситься відома фраза сучасного українського класика Леся Подерв'янського «Не вірю в силу слова я!...».

Ольга Сегеда, дипломат, перекладач арабської мови, здобувач Ph.D. з політології