Вікторія Сербіна, українська біженка, рекрутер “KF Hire EMEA” (Пльзень)

Із чого починати українському біженцю, опинившись за кордоном із $50 у кишені, коли не знаєш ні законів, ні звичаїв, ні мови, ні національних особливостей, ні культурних традицій?

Людям подобаються конкретні відповіді на загальні запитання. І нам, здається вдалося знайти спікера, здатного на такі речі. Знайомтеся, Вікторія Сербіна, рекрутер “KF Hire EMEA”, Пльзень. Сьогодні вона зосереджена на допомозі претендентам на вакансії, які будують кар’єру в регіоні EMEA (Європа, Близький Схід та Африка). Слоган компанії, що обслуговує клієнтів у понад 50 країнах: – “Надати людям та організаціям можливість перевищити власний потенціал” (“Enabling people and organizations to exceed their potential”).

*   *   *

Перше враження: зібрана, зацікавлена, привітна.
Із числа тих співрозмовників, котрі дослухують ваше запитання, бо знають: це їм на нього відповідати.

- Якби ви сьогодні мали можливість звернутися до українських біженців за кордоном, які рекомендації ви їм дали б?

- Із облаштування побуту чи працевлаштування?

- Пані Вікторіє, розкидайте за вашими пріоритетами. Отже, ви потрапили до країни, де ви не знаєте ні законів, ні звичаїв, ні мови, ні національних особливостей, ні культурних традицій – ваші дії?

- По-перше, спробуйте знайти гіда, бажано – із місцевих, який знає мову, тож допоможе розібратися – що й до чого та, зрештою, стане провідником у новому світі.

По-друге, не забувайте – ви приїхали не відпочивати, а працювати; коли, наприклад, чехи це побачили, нам із донькою вони почали всіляко сприяти. Пам’ятайте, ледарі ніде не потрібні...

По-третє, не бійтеся будь-якої роботи, а настирливо шукайте кращу для вас.

По-четверте, не страхайтеся все почати спочатку, заново – ви в іншій країні, й тут усе по-іншому.

По-п’яте, не тупцюйте на місці, розвивайтеся, вбирайте інформацію й у власному житті застосовуйте нові знання.

По-шосте, пораду і підтримку ви можете несподіваним чином отримати від більшості місцевих жителів, вам лише слід правильно сформулювати запит.

По-сьоме, якомога швидше у Мережі знайдіть контакти та познайомтеся із місцевою діаспорою українців – на більшість із ваших запитань ви відшукаєте відповіді в чаті.

По-восьме, в українських біженців різний досвід перебування за кордоном, але ви набуваєте власного: вчіться у всіх; так можна, так в Європі потрібно...

По-дев’яте, у кожній країні Старого Світу діють волонтери, які знають мову та безкоштовно стануть вашими гідами у школі, лікарні, соціальній службі; не соромтеся до них звернутися.

І, по-десяте – хоча воно найперше – щогодини шукайте роботу. У Європі, якщо ти працюєш і сплачуєш податки – місцеві жителі тебе по-іншому сприймають; ти – не жебрак, який циганить подаяння.

Перше враження мене не зрадило. Справа не в тім, що переді мною сиділа зібрана, зацікавлена, привітна спікерка, а сам факт, що буквально кожну з озвучених вище пораду вона прожила у власному житті. Отже, читайте далі.

*   *   *

У дитинстві у Віки була улюблена іграшка – величезна лялька з великими блакитними очима, чорним коротким волоссям, у надзвичайно красивій картатій сукні з рюшами. Її онуці подарувала бабуся. Не повірите, та чорнява красуня Катерина збереглася й донині. У зруйнованому Ірпені вона так і залишилась – наче згадка про щасливе дитинство. Колись мати, Тетяна Олексіївна, передала її дочці, бо то була особлива іграшка, а тепер і взагалі – сімейна реліквія.

- Мріяли стати принцесою?

- Ні.... Змалку я хотіла стати лікарем: спочатку – ветеринаркою, потім – терапевткою. Дуже любила тварин, а домашнього улюбленця батьки забороняли заводити. Мені здавалося, якщо я тварин лікуватиму, буду ближче до них, частіше спілкуватимуся.

- Школу закінчували в Маріуполі?

- У Маріуполі я і школу, й інститут закінчила – Маріупольський гуманітарний, факультет іноземних мов. Планів особливих на майбутнє не було. Хотілося стали перекладачем, але спеціалізацією моєю була новогрецька мова та література. Адже в Маріуполі діяло Грецьке консульство, а моєю рожевою мрією було там працювати.

- Нікуди їхати з міста ви не збиралися?

- Ні, у Маріуполі я мешкала до 2015-го року – думала, там усе життя проживу, але через війну місто довелося залишили. Особливо тема загострилася, коли у нас із чоловіком Валентином гостро постали два питання – де купувати власне житло, де навчатиметься донька Аліна, коли закінчить школу. На сімейній нараді, разом із моїми батьками – Євгеном Миколайовичем і Тетяною Олексіївною, ми вирішили: ризиковано залишатись у Маріуполі. Другий рік тривала війна, а кінця-краю видно не було. Кращі перспективи бачились у Києві або передмісті.

- Коли ви поїхали до Києва, батьки ваші в Маріуполі залишилися?

- Вони загинули в березні минулого року. Обставини й досі не з’ясовані... Від свідків відомо, це сталося, коли вони переховувались у під’їзді власного будинку на вулиці Троїцькій. У Маріуполі ще залишався мій старший брат Володимир із сім’єю. Хоча було вже пекельно, зв'язок зник, тривали масовані обстріли житлових кварталів, городяни жили в бомбосховищах... Коли трохи ущухли артобстріли, Володимир з небогою побігли до батьків, але побачили: багатоповерхівка вщент вигоріла, пожежа лютувала третій день. І ніхто її не гасив, бо пожеж по місту палали десятки.

- Володимир шукав батьків?

- Спочатку – по бомбосховищах. Та тільки в лікарні, що неподалік, він знайшов і впізнав тата. Маму ми так і не знайшли, досі. Що з нею сталося, не знаємо, але відомо, що вона загинула... Болить.

- Поясніть, стільки міст в Україні, а ви обрали Ірпінь?

- У мене чоловік із Житомирщини, але інститут закінчив у Києві. Тож столичне життя він добре знав. Що рухало? Два мотиви... По-перше, робота. У Києві її, повірте, легше знайти, аніж у Маріуполі. Коли почалася війна, варіанти гідного працевлаштування просто зникли. По-друге, дитина. Ми розуміли, що донці слід розвиватися, стабільно навчатися, закінчити школу, кудись вступати.

*   *   *

Прожогом кидатись у невідоме – то не в їхніх правилах. Коли в 2014-му розпочалася війна, Валентин залишився без роботи і вирушив на заробітки до Києва. У 2015-му Вікторія Сербіна ще працювала менеджером (букером) у кінотеатрі “Savona” на проспекті Будівельників, 134; планувати репертуар, звісно, – не межа мрій. Невдовзі дружина приїхала до чоловіка в столицю, а в 2016-му вони забрали й Аліну, яка в Маріуполі жила із дідусем та бабусею. Звісно, останні дуже сумували, адже бачитися з Аліною вони стали рідше, хоча розуміли: так краще для молодої родини.

Євген Миколайович і Тетяна Олексіївна були для Аліни наче другі батьки, а в деяких питаннях – і ближчими. Коли після декрету Вікторія вийшла на роботу, з онукою, якій було рік і два місяці, сидів Євген Миколайович. Заради цього він вийшов на пенсію. Батьки Вікторії були розчинені у дітях та онуках. Тетяна Олексіївна на пенсію вийшла трохи пізніше, й Аліною більше опікувалася, коли мала пішла до школи.

- У Києві ви винаймали квартиру?

- Ні, у 2015-му році ми з чоловіком купили квартиру в новобудові в Ірпені. Як же ж довго тягнувся рік, допоки здали наш будинок на вулиці Західній. Врешті-решт у березні 2016-го ми переїхали у власне помешкання у житловому комплексі “Річ Таун”, почали робити ремонт.

- Як ви, філологиня, знайшли роботу в українській ювелірній компанії?

- Усе повертало на краще. Випереджаючи події, я змінила роботу... Ситуація в місті до цього схиляла. Бо заїхало чимало біженців із Донецька й області. До Маріуполя люди бігли, наче до оази миру та стабільності. Почалися проблеми з орендою житла та працевлаштуванням. Ситуація з Донецьком була досить показовою. Тому, коли обстріли передмість почастішали, ми з чоловіком почали шукати варіанти... Мені запропонували нову роботу в Херсоні – вахтовим методом: два тижні на виїзді стояти продавцем, два тижні – вихідні. Я погодилася, бо українська мережева ювелірна компанія винаймала житло, окрему квартиру для співробітника. Як розважлива жінка, я прикинула: якщо виникне екстрена ситуація, із родиною буде куди бігти.

- Вивозити сім’ю, на щастя, не знадобилося?

- Коли вирішилося питання з квартирою в Ірпені, головний офіс ювелірної компанії запропонував мені підвищення і вакансію в Києві. Так я стала фахівцем, а потім – провідним фахівцем відділу HR: навчання та адаптація персоналу, тренінги для продавчинь близько 50 ювелірних магазинів, одне слово – опікувалася персоналом.

*   *   *

До війни Ірпінь був молодим красенем - зелена оаза, що тоне у лісах!.. А поряд – невеличка річка. І скрізь новобудови, усе вирує життям! Щодня ти бачиш із вікна, як розростається новий житловий комплекс, як в’їжджають гамірні новосели, як на подвір’я висипають діти, з балкона тявкає песик, а надвечір у квартирах будинку навпроти запалюється світло, і за столом збираються щасливі молоді родини з маленькими дітками…

- Коли ви з чоловіком заїхали в нове помешкання, там ще був пустир?

- Так, Ірпінь нагадував мені теплий вулик, який цілодобово жив щасливим життям. Невдовзі у нас з’явилися знайомі, потім – друзі. Перший час ми сумували за рідним Маріуполем – там залишилися друзі дитинства, однокласники, добрі знайомі, а коли замешкали в Ірпені – швидко подружилися з сусідами. Аліна знайшла друзів по школі. Чимало приятелів нам дав спортклуб “Press”, який ми з Валентином відвідували. Потім купа знайомих назбиралася, бо ми тримали пса – стаффордширського тер’єра Арнольда, і відвідували кінологічну школу, а всі собачники – то кровні родичі.

- 24-лютого 2022-го року стало ясно, що Ірпінь теж слід залишити?

- Ще не світало, а мене розбудив мобільник. Телефонувала колега, котра мешкала під Борисполем. Раніше ми з нею майже не спілкувалися, а тут – дзвінок! У слухавку колежанка в істериці волала: “Віко, нас обстрілюють! Почалася війна!!!” Я почала заспокоювати жінку. Як людина, яка це вже бачила: - У тебе шибки цілі? - Цілі. - Вже добре... Бо якби близько працювала артилерія, скло б уже вилетіло... Дихай глибше і – заспокойся. Ось так, розумничко...

Потім пролунав наступний дзвінок – з Києва. Затим  - зі Львова, Вінниці, Івано-Франківська, Дніпра, Сум, Харкова. Скрізь падали ракети... Переляканих жінок цікавило одне запитання: – “Що робити?” Майже цілий день Віка заспокоювала людей. Окрім того, паралельно доводилося врегульовувати деякі виробничі справи. Грішним ділом, вона ще думала їхати до Києва – на роботу, щоб зрозуміти, що робити далі?

Перші п’ять днів її маріупольський досвід життя під час війни став у нагоді. Українці, так би мовити, проходили «старий матеріал», а потім почали засвоювати новий. Знадобилися психологічна витривалість, орієнтація у стресовій ситуації, конкретні поради, скажімо – як скласти тривожну валізу, які продукти, ліхтарики та ліки краще брати, як організувати власну сім’ю, як допомогти сусідам та літнім людям і таке інше. Поради Вікторії спростили життя не одного десятка людей.

Тим часом ніхто навіть гадки не мав, що коїлося в душі у самої Вікторії. Думками вона линула до чоловіка! До початку широкомасштабного вторгнення росіян Валентин не повернувся до Ірпеня, бо працював у Малині Житомирської області, а вже 24-го лютого вступив до місцевої тероборони. Їй також конче хотілося пригорнутися до надійного чоловічого плеча.

*   *   *

- За п’ять днів уже ніхто з нас не розумів, що буде завтра.

- Кожен зосередився на проблемах власної сім’ї. Ситуація ускладнилася, коли за кілька днів в Ірпені зникла електрика, а по тому – майже повністю мобільний зв'язок. Далі – більше. Надвечір прилетіло у двір, влучило у дитячий майданчик там, де раніше бавилися малюки, а на перших поверхах ударною хвилею вибило шибки – Маріуполь наздоганяв Ірпінь.

Офіційна інформація. Як згодом встановлять слідчі Головного слідчого управління Національної поліції України, 4 березня 2002 р. у ЖК “Річ Таун” розірвалася перша в Ірпені міна калібру 82 мм, випущена військовослужбовцями зс рф з території міста Буча.

- Такого ви в Маріуполі не бачили?

- Ні. Ми вже майже не виходили на вулицю, а тихенько сиділи у квартирі чи у сховищі. Найважливішими новинами для мешканців Бучі, Ірпеня та Ворзеля стала інформація, звідки і чия колона бронетехніки рухається на населений пункт...

Тим часом Вікин стаффордшир-тер’єр Арнольд, невеличкий "хлопчик" вагою 30 кг, просився надвір. Світ змінився остаточно, коли побачила тероборону зі зброєю на подвір’ї, які пробігли повз них, сусідів, котрі під під’їздом дихали “свіжим повітрям”, а один із них вигукнув: “Ховайтеся! Зачиняйте двері! ”

Рішення залишити Ірпінь визріло блискавично. Тривожна валіза – точніше, дівочий наплічник – у них із Аліною була зібрана давно, але виїхати з міста, не маючи авто, було неможливо, а брати пасажирів з собакою, величезним стаффордширським тер’єром, не хотіли: без собаки – будь ласка!

Собачники – люди, які по-іншому дивляться на світ і людяність. Для себе мати з дочкою вирішили, що нікуди з Ірпеня не поїдуть, залишаться вдома. Із Арнольдом Сербіни зручно облаштувались у майже спорожнілому підвалі, принесли запаси їжі, свічок та сірників, бо більшість сусідів будинок на той час залишили. Раніше із псом до бомбосховищ їх не поспішали пускати.

*   *   *

- Вікторіє, розкажіть, що то за дивна історія з ключами від “BMW”?

- Напередодні останнього дня евакуації, 6 березня 2022-го року, нам пощастило знайти місце в авто, яким мешканка сусіднього будинку вивозила дітей з Ірпеня, – узяли нас чотирьох: мене, доньку, Арнольда і Степана – нашого кота... Це була, наскільки мені відомо, ледь не остання колона з міста. Ще не було висаджено у повітря міст через річку Ірпінь на Новоірпінській трасі. Але того дня колоні не дали “зеленого” коридору і добу під обстрілами ми переховувались у підвалі.

- Як з’явився унікальний варіант для евакуації?

- Дівчина, яка організовувала колону від житлового комплексу “Річ Таун”, підвела до мене незнайомця і кинула: – “Переговоріть”. Хоча новий знайомий на ім’я Андрій мешкав у сусідньому житловому комплексі, раніше ми з ним ніколи не бачилися. Хлопець пояснив: власною машиною він вивозить сім’ю, але у дворі стоїть службова. І він віддав мені, геть незнайомій жінці, ключі та документи від новенької, майже щойно із магазину “BMW 5”, салон якої ще був частково... у поліетилені. Я запропонувала йому сфотографувати сторінки мого паспорта, а він, коли побачив, що я – з Маріуполя, повернув документ і лише усміхнувся: - Та я сам із Донецька... Те, що ви з Маріуполя, – цього для мене досить... І ми знову зустрілися…

- У таких випадках п’ють шампанське...

- Ми пили горе... Почався обстріл. Усі мали залишити машини та мерщій бігти до під’їздів. Серце калатало від радості й страху. Кажуть, за допомоги місцевої влади була забезпечена евакуація близько 95% мирного населення Ірпеня.

Офіційна інформація. Контактні бої за місто почалися 5 березня 2022 р., коли відбувся мінометний обстріл блокпосту м. Ірпінь. Невдовзі розпочався рух бойових броньованих гусеничних машин рф БМП-2 та БМП-3 з боку Забуччя, й окупанти зайняли ЖК “Грін Ярд”, де перебували до 25 березня 2022 р. Через три дні Ірпінь було повністю звільнено ЗСУ. Вже у середині квітня українські слідчі в Ірпені оглянули 269 тіл загиблих мешканців міста та констатували: мінімум 50 відсотків будинків зеленої оази зруйновано російськими окупантами...

*   *   *

- Який досвід кермування авто у вас був?

- Права я отримала ще у 2006-му, але весь час їздила на механіці, а в “BMW-5” була коробка-автомат! Об’єм – два літри.

- Те, що ви їдете до Чехії, одразу визначилося?

- Ні, ми ще Україною потинялися. Виїжджаючи з Ірпеня, я націлилася на Малин, бо хотіла возз’єднатися з Валентином і бути при чоловікові. Дорога видалася важкою і довготривалою... Через особливості руху нашої колони ми опинились у Ружині, де нас гостинно прийняла родина Пилипенків, яка від перших днів війни облаштувала помешкання на три кімнати для біженців і гостинно приймала всіх, хто того потребував. Ми й досі підтримуємо зв’язок: Олександр, голова родини, його дружина Оксана та молодша донька Ольга... До Малина нас із дочкою привіз товариш чоловіка, а “BMW” ми залишили в Ружині, про що повідомили Андрія.

- Як вас зустрів Малин?

- Нас витримали дві доби: знову ж таки – наш собака, Арнольд. До всього ж, щоночі тоді по Малину била російська авіація. Повернувшись з нічного чергування, Валентин повідомив, що вночі загинула родина з маленькими дітками, до двох рочків... Належало шукати більш безпечне місце. Куди їхати, підказали обставини. Адже у передмісті Малина, селищі Малинівка, більш ніж сто років тому оселилась чеська діаспора, за сприяння якої відбувалась евакуація малинчан до Чехії.

- Передбачаю, що й того разу рішення ви прийняли ризиковане…

- На сімейній раді ми вирішили: ми з Аліною та Арнольдом поїдемо за автобусом, зібраним для евакуації місцевих малинськими депутатами, а Степана залишимо.

*   *   *

Не так все сталося, як гадалося... Чоловік посадив їх у сімейне авто – “Audi”, а попутниками взяв місцеву літню жінку зі старшою дочкою та онукою. Із малинським автобусом вони не зустрілися, відтоді розраховувати мали виключно на себе... Попрямували вони до Карлових Вар, бо двома тижнями раніше родичі попутників дісталися чеського міста та, начебто, облаштувались.

- На які труднощі український біженець наштовхується за кордоном?

- По-перше, ще на під’їзді до місця призначення – а я дві доби була за кермом – 16 годин ми простояли в черзі на кордоні! З’ясувалося: з двох номерів у готелі, який приймав біженців, для нас залишився один, а ще – з собакою селитися заборонено. Тому в Карлових Варах Аліна ночувала в готелі, а ми з Арнольдом спали в машині.

У Карловарському центрі допомоги українським біженцям (KACPU) усі служби були зосереджені в одному спорткомплексі – “KV Arena”, через який у березні 2022 р. щодня проходило 700 українців. Тут, на вулиці Західній, 1812/73 (Západní), оформлювали належні документи – реєструвалися, заповнювали анкету тимчасово переміщеної особи, подавалися на страховку і все-все-все, а також їли гаряче, милися, навіть спали. З огляду на той факт, що з Ірпеня у них на двох було $50 і один тривожний заплічник, – українки взяли безкоштовні засоби особистої гігієни і дещо з одягу. Перевдягнутись у що вони не мали...

Офіційна інформація (на 23 лютого 2023 р.) Від початку російської агресії в Україні Карловарський центр допоміг 15 775 біженцям, близько половини з них донині проживають у регіоні. Було забезпечено розміщення 4260 біженців. Наразі Карловарський край виділив 110 мільйонів крон (€4,66 млн) на витрати, пов’язані з центром допомоги та відшкодуванням за проживання.

*   *   *

У Крайовому асистентному центрі допомоги Україні було вікно, де чехи розподіляли українських біженців на проживання. Подаєш заявку і чекаєш, хто тебе прихистить. Віка попередила про Арнольда, але брати їх із псом ніхто не хотів. Усі дзвінки друзям, друзям друзів, друзям друзів друзів були марними. Відмовляли одразу. Максимум, що могли, так це взяти доньку Аліну. Навіть у готелях, облаштованих для українців. Як варіант, волонтери запропонували біженцям здати стаффордширського тер’єра до... собачого притулку. Члена сім’ї українки не здали.

До незламних Господь усміхається, і трапився наступний щасливий випадок. Чеська родина Ілієвових – пан Іван та його дружина пані Діта, котрі благодійно пропонували власне житло українцям, висловилися не проти родини із псом. Єдине, що поселилися вони в квартиру, де в сусідній кімнаті мешкали дві українки, також біженки. Ні, не билися... За день-два порозуміння жіноцтво знайшло, бо кожна розуміла: це житло тимчасове, на три місяці, тож доведеться приймати ті умови, які об’єктивно є.

Офіційна інформація. Щомісяця уряд Чехії надавав українцям грошову допомогу – 5000 крон. Це €210. Так, не багато, але у березні 2022-го біженців було 141 тисяча. Тобто щомісяця виплати із бюджету складали майже €30 млн. Тепер кількість українців зменшилася до 100 тис.

*   *   *

- Як склалися ваші стосунки із власниками помешкання?

- Слід віддати належне пану Івану. Із розумінням він поставився до нашого матеріального становища і перший час допомагав з продуктами та речами першої необхідності. Зібравши по знайомих речі, він з дружиною й одяг нам привезли. Щось по копійчині – друзі скидали на картку, але проблеми належало вирішувати самим. Бо ні у кого на шиї сидіти не хотілося, і через день я вирушила до урядового Центру зайнятості (Úřad práce) Карловарського краю, аби стати на облік та знайти роботу.

Перші дні звикали до мирного життя... Як це – немає повітряних тривог та нальотів ворожої авіації?! Гуляючи в парку з чеською сім’єю, Вікторія майже впала на землю, коли над ними пролетів літак. Пан Іван із пані Дітою гостю як могли заспокоїли і порадили для прогулянок громадські місця, де було... не так гучно і лячно.

В українців мати є мати – вона на все ладна заради своєї дитини. Тим паче, що у квітні у Київському національному лінгвістичному університеті мало відновитися онлайн-навчання, і першокурсниця Аліна мала продовжити опановувати... японську мову. Тим часом для молодої, фізично здорової жінки без шкідливих звичок, якою чеські рекрутери бачили Вікторію Сербіну, вибір відкритих вакансій у курортних Карлових Варах був небагатий – або працювати на кабельному заводі в містечку Дечин, паяючи дроти до автомобілів за 120 крон за годину (€800 на місяць), або прибирати пересувні будиночки-вагончики, або клінінгові послуги в готелях.

Нічого не вдієш, мати з донькою потрапили до країни, мови якої вони не знали, а без знання мови годі було претендувати на більш-менш пристойну вакансію. Тим паче, що в Україні для евакуації відкрили Харків, Чернігів, Миколаїв та Київську область – і безробітних землячок у Карлових Варах помітно побільшало.

*   *   *

З дня у день Вікторія ходила на співбесіди і ладна була погодитися на будь-яку роботу. Вона більше не звертала уваги на те, що пропонувалася праця по 16 годин на день і шість днів на тиждень. За три місяці їй належало вирішити головне питання – житло: безкоштовно квартиру їм надали на квартал. Винаймати квартиру у курортних Карлових Варах коштувало від €500 на місяць. Не кажучи про транспорт, продукти та кишенькові витрати. Більше того, у тих, хто працював на кабельному заводі чи у сфері клінінгу, не було часу ні на мовні курси, ні на пошуки кращої роботи, ні на власний розвиток. В обійми міцно охоплювали нездоланні обставини – або заради дитини ти запрягаєшся у фізичну працю, або шукаєш кращі варіанти. Тим часом доля здалеку наче спостерігає, примруживши око.

Тимчасову безпорадність лікують сила волі та характер, набутий у здоланих труднощах. Одного дня у місцевому супермаркеті, коли Вікторія та Аліна купували продукти, вони познайомилися з дівчиною Катериною, яка розмовляла... російською. Із батьками вона переїхала до Чехії у ранньому дитинстві. Слово за слово, і нова знайома запропонувала допомогу в якості перекладача на касі та за власного бажання ще й підвезти до будинку, адже на тиждень вони запасливо набрали дві торби продуктів.

Дорогою розговорились, а потім, як водиться, у дворі з годину стояли. Нова знайома раптом поцікавилася: - А чому б не спробувати щось інше? Які європейські мови ви знаєте? - Ну, новогрецьку, англійську. - Так, стоп... Якщо є англійська, то й шукати вакансії слід на англомовних сайтах. Спробуйте.

Потім доля дістала з рукава ще одного гіда... Орієнтуватись в океані міжнародних вакансій почала допомагати українська подруга Ірина, яка не тільки підштовхнула до вибору напрямку пошуку, а й постійно мотивувала та підтримувала.

*   *   *

Моя співрозмовниця пожвавлюється? Ні, буквально спалахує.

- Відтоді у мене з’явилася робота. Зранку я сідала за ноутбук та розкидала своє резюме по всіх вакансіях, виставлених на дошки оголошень. Десятки на день... Невдовзі пішов зворотний зв'язок – і довелося другу половину дня виділили під відповіді на листи та онлайн-співбесіди з потенційними роботодавцями.. У такому режимі промайнуло кілька тижнів. Відтепер мені пропонувалися й інші умови праці, й інша платня. Ось так я й знайшла, перебуваючи у Карлових Варах, вакансію, яку й досі обіймаю – рекрутер “KF Hire EMEA”.

- Схоже, дочка Аліна піде далі мами, бо 19-річна українка мріяла і знайшла можливість не лише вивчати японську мову, а й жити у Країні висхідного сонця. Знаю, другокурсниця Київського національного університету імені Тараса Шевченка виграла грант і в березні їде навчатися до Японії...

- Це правда. Аліна у нас теж людина дії, вона привчена досягати мети. По-перше, дочка відновила педагогічну роботу з дітьми і продовжує викладати у мовній школі – колись Ірпінській. Йдеться про онлайн-навчання малечі англійської мови. По-друге, Аліна вирішила продовжити власну освіту і почала розсилати свої резюме на мовні адаптаційні курси різних японських університетів. Якщо їм студент цікавий, ті офіційно запрошують підтвердження від українського університету і розглядають кандидатуру слухача... Подавалась Аліна у вісім вишів Країни висхідного сонця, і врешті-решт державний університет Акіта (秋田大学; Акіта дайгаку), префектура Акіта, запропонував їй навчальну програму на факультеті культорології (教育文化学部; Куйоку бунка гакубу).

- В Україні у вас залишилися чоловік Валентин та старший брат Володимир. Допомагаєте?

- Скажімо так: ніхто нікому не допомагає, бо люди всі – самодостатні. Чоловік пішов служити в ЗСУ, тепер він у нас трохи зайнятий. А брат Володимир сам працює та опікується своєю родиною.

- У вас, як рекрутера компанії “KF Hire EMEA”, зосередженого на допомозі людям, які планують будувати кар’єру в регіоні EMEA (Європа, Близький Схід та Африка), – з’явилася особиста бізнес-стратегія для претендентів?

- Так. Щоб мати успіх у пошуках роботи, починайте з якісного резюме – на це, в першу чергу, зверне увагу рекрутер, такий як я. Попри будь-яку життєву ситуацію, залишайтеся проактивним: відвідуйте тематичні тренінги, семінари, розвиваючі програми, будьте в середовищі людей, які шукають себе в житті й прагнуть бути в курсі. Особливо за кордоном збирайте контакти – це дисциплінуватиме і дозволить залишатись у тонусі... Будьте активним у соціальних мережах, на що в регіоні EMEA особливу увагу звертають роботодавці; у першу чергу, маю на увазі LinkedIn – соціальну мережу для пошуку та встановлення ділових контактів.

- Ще одне складне запитання: в Україну повертатися ви плануєте?

- Це питання, яке найбільше хвилює моїх друзів, знайомих та колег – колишніх та нинішніх. Відповідь залишається незмінною: так, я планую повертатися додому. Бо вважала, вважаю і вважатиму саме Україну своїм домом. Попри все, буду вертатися.

- У Київ, Ірпінь чи Маріуполь?

- До своєї домівки в Ірпінь, де ще слід знайти чорняву красуню Катерину, яку мені подарувала бабуся... Звісно, і в Маріуполі у мене є незавершена справа: потрібно знайти і поховати батьків. Тому Маріуполь – обов’язково.

Олександр Рудяченко. Київ – Карлові Вари – Пльзень – Київ
Фото – з особистого архіву Вікторії Сербіної