Сімон Леренґ Вільмонт, режисер та сценарист

Вже за кілька днів, 12 березня, відбудеться церемонія вручення премії Оскар 2023, де назвуть кращі фільми, найталановитіших акторів і режисерів року. Фільм «Будинок зі скалок» представлятиме Україну на Оскарі. Цю документальну стрічку було номіновано на премію американської кіноакадемії у категорії «Найкращий документальний фільм».

«Будинок зі скалок» є спільним виробництвом України, Данії, Швеції та Фінляндії за підтримки Держкіно України. Картина розповідає про українських дітей із неблагополучних родин, які живуть у дитячому будинку в тимчасово захопленому росіянами Лисичанську Луганської області.

У кожного з малюків своя важка історія та біль через проблеми в родинах. «Життя у притулку завжди було важким, але війна зробила все ще набагато гірше та складніше», – йдеться у фільмі. Вихователі намагаються зробити все можливе, аби діти відчули домашнє тепло та почувалися повноцінними. Часом батьки виправляються і діти повертаються додому, часом їх усиновлюють. У кожного свій шлях та своя доля, і хоч якою вона була б, вихователі щосили намагаються допомогти малюкам впоратися.

Зйомки почалися ще в 2019 році й тривали два роки. Це вже другий фільм в Україні данського режисера та сценариста Сімона Леренґа Вільмонта. В інтерв’ю Укрінформу він розповів як почалася історія «Будинку зі скалок», коли діти просили його вимкнути камеру, чи підтримує зв’язок з маленькими героями його фільму, а також поділився своїми очікуваннями від Оскара.

З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ ПІСЛЯ ЗЙОМОК ПЕРШОГО ФІЛЬМУ

- В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що закохані в Україну. Коли з’явилося це почуття? То було кохання з першого погляду?

- (Сміється) Так, можна і так сказати. І, напевно, саме це й сталося. Ви знаєте про зйомки мого попереднього фільму, я маю на увазі «Віддалений гавкіт собак». Я знімав його поблизу Маріуполя, де спостерігав за маленькою дитиною, хлопчиком і його бабусею, які жили дуже близько до лінії фронту. І те, як прийняли мене ці люди, з якими я познайомився під час зйомок цього фільму, мене дуже вразило. Напевно через це та інші добрі вчинки моє серце відкрилося Україні. І з того часу Україна – в моєму серці. Я провів там стільки часу, знайшов безліч друзів і знайомих. Україна прийняла мене гостинно, і за це я дуже вдячний.

- Скільки разів ви були в Україні?

- Ох… Я думаю, що десь 25-35 разів.

- Якщо я не помиляюся, то ви зняли в Україні дві стрічки. «Будинок зі

скалок» став вашим другим фільмом.

- Саме так. Я зняв один фільм, прем’єра якого відбулася наприкінці 2017 року, він називається «Віддалений гавкіт собак». Я щойно його згадував. Потім у 2022 році, у січні, відбулася прем’єра мого нового фільму, він називається «Будинок зі скалок», дії якого відбуваються біля Лисичанська.

- Розкажіть, як вони пов’язані.

- Це не було сплановано. Насправді все розвивалося таким чином, що один фільм переходив у наступний, фактично з нього згодом формувалася ще одна історія. Розумієте, про що я?

- Майже всі ваші фільми про дітей. Чому?

- Мене дуже приваблюють і зачаровують казкові образи. Коли ти дорослішаєш, стоїш на межі дитинства, дивишся у світ дорослих і намагаєшся його зрозуміти. Я пам’ятаю свої підліткові роки, як одні з найтравматичніших і найважливіших у моєму житті. Я відчуваю, що наразі з нами, з кожним із нас, з усіма людьми багато чого відбувається. І це дійсно захоплює та надихає, тож про це хочеться розповідати.

КОЖЕН З ДІТЕЙ УОСОБЛЮЄ ДІМ, ЯКИЙ РОЗПАВСЯ, АЛЕ ВСІ ВОНИ НЕСУТЬ ІЗ СОБОЮ ЧАСТИНКУ СВОГО ДОМУ

- Ваш перший фільм в Україні був знятий в Маріуполі, другий в Лисичанську. Чому ви вирішили поїхати на зйомки на Донбас? Чому саме там?

- Власне, як ви вже згадали, до «Віддаленого гавкоту собак» я знімав короткометражні документальні фільми про дітей. І коли закінчив дві роботи, я зробив крок назад і зрозумів, що обидва ці фільми були історіями, де головний герой мав дуже безпечне життя, і це безпечне життя тимчасово вийшло з рівноваги. І водночас я зрозумів, що є багато конфліктів у світі, де діти, напевно, живуть в абсолютно протилежному світі, де повсякденне життя сповнене невизначеності та дискомфорту. І мені стало дуже цікаво дізнатися, куди йде дитина у пошуках цієї безпеки та комфорту.

Як на мене, всі мають вирости без надто великих шрамів на душі. І насправді в Україні, яка так близько розташована до моєї країни, йде війна. На той момент у данських новинах не було так багато інформації про війну в Україні. І це також викликало у мене великий інтерес, хоч і не навмисно. Це був радше збіг обставин, що я опинився на півдні біля лінії фронту, а не в центрі, на півночі, куди я згодом поїхав.

- Як народилася ідея фільму «Будинок зі скалок» і сама назва?

- Це сталося, власне, на останньому етапі зйомок мого попереднього фільму «Віддалений гавкіт собак». Бабуся, що була єдиною опікункою маленької дитини, про яку я вже говорив, серйозно захворіла. І я дуже переживав за те, що станеться з цим хлопчиком, якщо його бабуся помре, у нього не залишиться нікого, хто б про нього міг піклуватися. На щастя, цього не сталося, бабуся тримається, вона дивовижна жінка, і зараз вони обоє у відносній безпеці. Але це питання не виходило у мене з голови, тож я попросив свого колегу зібрати інформацію на випадок, якщо станеться найгірше, щоб бути готовим до цього. Він дуже швидко повернувся з відповіддю і сказав: «Знаєте, у північно-східних районах України, поблизу лінії фронту, міська адміністрація запрошує вас приїхати та подивитися на власні очі, що відбувається з такими дітьми». Оскільки це питання є справді проблемним вздовж лінії фронту, ми поїхали. І в певний момент я відвідав притулок.

Інші місця, в яких я бував, були більш інституціоналізованими будівлями. Але коли я потрапив до притулку Маргарити, з того моменту, як мені відчинили двері, я відчув, що тут відбувається щось особливе. Там панувало відчуття, що це майже дім. Маленькі діти бігали та сміялися, на підлозі були килими, на стінах – малюнки. Я також побачив жінку, з якою пізніше познайомився, Маргариту. Вона обіймала двох дітей і щось сердито говорила в слухавку, і я припустив, що на іншому кінці дроту були чиїсь батьки. І це місце, здавалося, просто випромінювало справжнє тепло та стільки співчуття, що мені стало дуже цікаво: чому воно саме таке? Тільки тому, що я туди приїхав? Або, якщо це не так, то воно таке кожного дня? Що робить це місце настільки іншим і таким теплим? Саме тоді цікавість підштовхнула мене, і це стало початком створення фільму.

Назва «Будинок зі скалок» виникла тому, що кожен з цих дітей уособлює дім, який розпався, але всі вони несуть із собою частинку свого дому. Тепер діти зібралися під одним дахом, разом, і це схоже на нову форму домівки, яка складається з багатьох різних домівок. У цьому й полягає ідея назви.

- «Будинок зі скалок» – дуже емоційно складний фільм. Він розповідає про дітей і трагедії їхніх родин, про важке життя самотньої маленької людини. Як війна зробила ситуацію ще гіршою?

- Мені не знадобилося багато розмов із соціальними працівниками, аби зрозуміти, що ми працюємо з особливими дітьми. Мені не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що коли війна так довго триває у вашому дворі, це впливає на суспільство, особливо на маленькі громади. Бо всі ресурси зникають, а отже закриваються магазини, зникають робочі місця, звільняють людей, можливо, люди починають пиячити, виникають інші соціальні проблеми через цю війну. Не можна сказати, що соціальних проблем раніше не було, вони були, про це дуже чітко говорили. Але мені сказали, що через війну ці соціальні проблеми почали майже виходити з-під контролю. Це більш непомітні та повільні, але не менш руйнівні наслідки війни для маленької громади, ніж прямі наслідки війни у вашому дворі.

НЕМОЖЛИВО СКАЗАТИ «ДО ПОБАЧЕННЯ» ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ЗЙОМОК

- Зараз Лисичанськ окупований росіянами. Ви щось знаєте про долю дітей, героїв вашого фільму?

- Так. Ми з моєю українською командою провели з дітьми стільки часу, що неможливо просто сказати «до побачення» після закінчення зйомок. Тому ми розробили пілотний проєкт, для чого запросили двох психологів, щоб вони могли спілкуватися з дітьми після закінчення зйомок і надалі. Для нас це також означало, що ми могли підтримувати контакт і стежити за долею дітей. І, очевидно, у них були дуже різні долі, залежно від того, чи вони потрапили до прийомної сім’ї, чи повернулися додому, чи опинилися у державному дитячому будинку.

Наприклад, дітей з державних закладів дуже швидко посадили на потяг вже рано вранці 24 лютого і повезли в західні регіони України. А коли там теж стало небезпечно, багатьох вивезли до Європи у тимчасові притулки для дітей-сиріт. І саме там багато наших дітей провели останній рік. У безпеці, й я радий це зазначити. Я хочу ще додати, що вважаю дуже важливим мати світлу надію на майбутнє.

Коля нещодавно повернувся на Захід України, тому що його всиновила, здається, заможна і хороша родина, яка також пообіцяла мені, що вони зроблять усе можливе, аби відновити його зв’язок із втраченими братом і сестрою.

- Вам вдалося підтримувати зв’язок?

- З більшістю. Було декілька з них, з ким нам вдалося встановити зв’язок. І часто це були діти, які мають постійну сім’ю. Я не знаю напевно про всіх. Але ми намагаємося, ми готові, якщо вони хочуть відновити контакт, тож ми також чекаємо.

- Хто працював з вами над фільмом?

- Це абсолютно ключовий момент. Мої головні партнери – українці. Мій найнадійніший і найважливіший колега, другий режисер – Азад Сафаров. Він дуже допоміг у цих зйомках. Велика йому подяка за те, що цей фільм є таким, яким він є. І разом із ним була також Олена Розвадовська. Як сказали самі Олена й Азад, завдяки цьому фільму фактично повноцінно запрацювала громадська організація, яку вони створили, фонд «Голоси дітей». Вони роблять дивовижну роботу зараз, коли іде повномасштабна війна.

А ще є Дар’я Бассель і Вікторія Хоменко (Moon Man). Вони є співпродюсерами, і вони також відіграли важливу роль у створенні фільму та сприяли його показу у світі та в Україні.

МАЄШ БУТИ ЧЕСНИМ З ДІТЬМИ ТА ПОВАЖАТИ ЇХНІ КОРДОНИ

- Діти розповідають страшні речі про своїх батьків та свої життя, трагедії. Під час зйомок з вами працювали психологи. Як вони допомагали комунікувати з дітьми? Як ви пояснювали дітям, чому ви фільмуєте їхні історії?

- Я думаю, що про це можна багато чого сказати. По-перше, працюючи так тісно з дітьми, нам, наприклад, потрібно було зрозуміти, на які кордони ми повинні були звертати особливу увагу, наприклад, завжди бути чесними щодо того, хто ми є і чому ми там перебували. З самого початку треба було сказати їм: «Знаєте, ми тут не для того, щоб когось усиновити, це не те, що ми шукаємо. Нас цікавить ваше життя, і ми дійсно хочемо бачити вас».

І я думаю, що проводячи стільки часу з цими дітьми, маєш бути чесним і поважати їх, коли вони не хотіли, щоб їх знімали. Ми про це чітко заявляли: «Якщо вам щось не подобається, підніміть руку, скажіть «стоп», або просто відійдіть». І в тих випадках, коли це траплялося, я поважав їхні кордони та припиняв зйомку. Я дійсно вважаю, що саме тому ми розвинули певну взаємну довіру, яка дозволила мені бути поруч із ними в усі ці емоційні моменти.

- А коли вони просили вас вимкнути камеру? Що діти хотіли залишити за кадром?

- Ох, багато різних моментів було. Іноді були ситуації, що спочатку здавалися дивними. Я хотів знімати абсолютно невинні речі, такі як, наприклад, гра дітей з іншими дітьми. Але часом діти були проти. Пізніше я зрозумів, чому: вони не хотіли, щоб інші діти заздрили, якщо вони обрали саме цього друга, щоб з ним гратися сьогодні. Так, подібні випадки траплялися. Також деяким дітям було некомфортно, коли їх знімали під час дуже емоційних сцен, і, звісно, я повинен це поважати.

- Що вас найбільше вразило, коли ви працювали в Україні з дітьми?

- Я думаю, що найбільше мене вразив позитивний настрій. Я вважаю, що ми

повинні шукати хороші моменти. Навіть якщо ці діти дуже сильно постраждали від зради або розчарування з боку своїх батьків та опікунів. Мені здається, це так приємно бачити, що, попри такі історії та таке життя, ці діти все ще мають природний інстинкт тягнутися до людей, щоб сформувати стосунки одне з одним і з вихователями.

Вони хочуть мати хороші речі в житті, а це, знаєте, любов і надія. Бо, поки є надія, можливо, я наївно і романтично мислю, можна побачити світло в темряві.

- Чи маєте ви плани щодо зйомок нового фільму в Україні, можливо про війну?

- Я познайомився з багатьма блискучими українськими режисерами, деякі з них навіть воюють. Це така жорстока частина історії України та повсякденного життя.

Тож я відчуваю, що це не моє право – знімати фільм про війну в Україні. Це їхня історія, яку вони мають розповісти, бо вони живуть нею щодня, а я – ні. Я сиджу в безпечній Данії. Я б хотів би повернутися, щоб зняти фільм в Україні, але він буде не про війну.

МАЮЧИ МОЖЛИВІСТЬ ПОДІЛИТИСЯ ЦИМ ДОСВІДОМ, Я ВІДЧУВАЮ, ЩО МИ ВЖЕ ПЕРЕМОЖЦІ

- Як ваші очікування від Оскару? Що ви відчуваєте?

- Я гадаю, що нам буде дуже важко перемогти, бо у нас не так багато грошей на маркетинг й інші речі. Але певним чином я відчуваю, що ми вже переможці. Цього року в номінації зібрали просто дивовижну колекцію документальних фільмів. Нам вдалося знайти кошти, щоб привезти Маргариту й Ольгу з фільму, а також Азада й Олену, щоб вони розділили з нами цей досвід. І знаєте, просто маючи можливість поділитися з ними цим досвідом, я відчуваю, що ми вже переможці.

- Чи могли ви уявити, коли знімали в Лисичанську, що ваш фільм буде номіновано на Оскар?

- Ні, ну, я вважаю, що якщо хтось і заслуговує нагороди за своє життя, то це діти та ці вихователі, і вони гідні номінації.

- Скільки нагород ви вже отримали за цей фільм?

- Я думаю, що десь біля 10 напевно.

- Що ви побажали б українцям?

- Це складне питання. Очевидно, одне з наших побажань – щоб чоловік у москві

якнайшвидше схаменувся і вивів свої війська з усієї України, щоб Україна змогла відновити всі свої кордони й почати відбудовувати цю прекрасну країну з прекрасними людьми.

Ірина Драбок, Гаага

Фото: finalcutforreal.dk, strompictures.dk, jyllands-posten.dk