Кіно про нас і про війну на жовто-синьому Artdocfest/Riga під знаком Тризуба
Кращі роботи українського документального кіно останнього року
У Ризі завершився міжнародний фестиваль авторського документального кіно Artdocfest/Riga, який тривав з 2 по 9 березня. Цього року він сильно змінився. По-перше остаточно покинув територію росії. По-друге, робочими мовами фестивалю остаточно стали латиська та англійська. І по-третє, «Артдокфест», так би мовити, одягнувся в українські кольори – його емблема вперше стала жовто-синьою.
Це ще й показник того, що українська тема була на ньому стрижневою. Про це також свідчить і те, як були вибрані фільм-відкриття та фільм-закриття фестивалю. Обидва з українською участю та про Україну.
ПРО ІСТОРІЮ ФЕСТИВАЛЮ, ЩОБ КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ СЬОГОДЕННЯ
Загалом «Артдокфест» існує з 2007 року. Його засновник та незмінний керівник – видатний російський, а тепер уже можна сказати – і латвійський режисер-документаліст українського походження Віталій Манський (народився у Львові). Віталій Всеволодович має стійкі демократичні погляди, про що він завжди чітко висловлювався. Як своїми заявами, так і фільмами, що для режисера найголовніше.
Відповідно щорічні «Артдокфести» були не просто оглядинами високого мистецтва в жанрі док-кіно, а актами просвітництва. Обрані стрічки, не примітивно політизовані, а витончені, художньо довершені, зачіпали гострі соціальні теми. Іноді також впряму заходили на терени політики або сатири на авторитарну кремлівську владу.
Після того, як 2014 року росія розпочала гібридну війну в Україні, Манський перевів частину фестивалю за кордон, у Ригу. І згодом сам перебрався до латвійської столиці. Але він, скільки міг, тримався за те, щоб «Артдокфест» був і в росії, причому вже не тільки в москві, а в багатьох різних містах, від Владивостока до Санкт-Петербурга. І в цьому, як на мене, завжди була все та ж ідея просвітництва, як художнього, так і суспільствознавчого.
У 2017 році Манський отримав російську премію «Ніка» за документальний фільм про КНДР «У променях сонця». І відповідаючи всім разом на часті запитання, чи схожа росія на ту країну, він сказав, що сучасним корейцям країна здавна дісталася такою, яка є. З росією ситуація інша: «А ми-то, друзі мої, нашу-то країну самі про…ли. Розумієте? Ось ми. Ніхто за нас це не зробив. І тому, звісно, ми не такі, як Північна Корея. Ми – значно гірші». І це в прямій телетрансляції.
Проти «Артдокфесту» в росії також вели щось на кшталт перших етапів «гібридної війни». Підсилали провокаторів-горлохватів, забруднювали зали та глядацькі крісла смердючими речовинами, поливали учасників, включаючи президента Фестивалю, фарбою та лайном…
І от тепер цей захід остаточно переїхав до ЄС, отримавши латинізовану назву Artdocfest/Riga та ставши справді європейським фестивалем.
Кілька слів про його емблему. Спочатку це було стилізоване зображення в червоно-білих кольорах руки зі знаком V – Victory. Іноді «Артдокфест» дозволяв собі хуліганити, показуючи владі – fuck. Так-так – на емблемі піднятим угору залишався тільки один середній палець.
А цього року емблема була ще більш обурливою, як для кремля. Жовто-синього кольору (і вся продукція Фестивалю, буклети, банери, акредитаційні карти – також). І три пальці, підняті вгору, що символізує Тризуб.
ВІД ЛИСИЧАНСЬКОГО ДИТБУДИНКУ ДО ОСКАРА-2023 – ОДИН КРОК
Але перейдімо до самого кіно. Фільмом для відкриття Artdocfest/Riga обрали «Будинок зі скалок» (2022), знятий данським режисером Сімоном Леренґом Вільмонтом в лисичанському дитбудинку. Це не перше звернення датчанина до теми «українські діти поблизу війни». Його стрічка «Віддалений гавкіт собак» (2017) знімалася в Гнутовому під Маріуполем. Головний герой тієї картини – десятирічний хлопчик Олег, який живе з бабусею. А мама його загинула під час обстрілу. Тонка картина, поетична і неявно, приховано – страшна. Вона отримала Гран-прі Артдокфесту-2018 і увійшла до шорт-листа Оскара-2019.
Але, як виявилося, то був лише перший дотик до теми. Бо далі Вільмонт зняв «Будинок зі скалок». І тут таких героїв кілька – дівчатка Єва та Саша, хлопчик Коля. Насправді героїв більше – це й близька подруга Саші, це молодші братик і сестра Колі. Та й інші діти – їхні обличчя, рухи, слова, характери довго тримаються в пам’яті. Ну, й чудові виховательки лисичанського дитячого будинку – Маргарита, Ольга також незабутні, відчуваєш їхню доброту, щирість. Вони допомагають дітям знайти нові родини…
Щоб стало більш зрозуміло, чому цей фільм знов потрапив у шорт-лист Оскару, і має шанси отримати його, наведу кілька цитат з рецензій американських кінокритиків. «Кіноробота Вільмонта, знята камерою, яка здається майже невидимою для її суб'єктів, позначена надзвичайною ніжністю та людським інтересом». «Стрічка сповнена пасажів візуальної поезії – легкий танець на захоплених обличчях, два дитячі силуети, що викреслюють візерунки на підсвіченій вуалі фіранки». І о, як на мене, найбільш узагальнено точне: «Фільм зроблений з такою хворобливою чутливістю, що це диво, що була використана камера, а не якась нова форма розуму, злиття розумів».
Отже в ніч з 12 на 13 березня в прямому ефірі стане відомо, чи отримає «Будинок зі скалок» Оскара. Але перед тим, як сісти повболівати за українську стрічку, обов’язково почитайте інтерв’ю в Укрінформі з самим режисером Вільмонтом.
ТВОРЧІ УКРАЇНСЬКІ ПІДЛІТКИ НА ТЛІ ВІЙНИ: ЩО Є, ЩО БУДЕ
Ще в двох фільмах на «Артдокфесті» героями були українські діти, але вже більш дорослі – тінейджери. Минулої п’ятниці показали 28-хвилинну короткометражку Руслана Федотова «Away/Геть» (2022). Її герої – 16-річні художники-біженці з Харкова Андрій та Аліса. Так, саме художники, оскільки вони роблять на будапештській вулиці простий, але багатозначний перформанс. Малюють на асфальті мапу України в жовто-синіх кольорах, по якій повзають кілька механічних солдатиків з літерами Z на спині. І це видовище не залишає байдужими перехожих. Вони зупиняються, дивляться, думають, обговорюють. Інші наші біженці діляться враженнями та спогадами.
А ось зупинився один місцевий мешканець. І він починає обурюватися: мовляв, чого це на угорській землі – кольори українського прапора. Обіцяє викликати поліцію – дзвонить-дзвонить, але якось не складається. Тим часом інші угорці його присоромлюють – навіщо зчинив галас, адже українські тінейджери не зробили нічого поганого. Погане роблять інші, оті – з літерою на спині. І невже він сам не пам’ятає про 1956 рік, коли так само ті ж окупанти прийшли й до Угорщини?..
А тим часом маленькі діти почали гратися в цих солдатиків, роблячи так, аби вони повзли за українські кордони. Геть!..
Вже цього тижня, 6 березня, був показаний новий фільм Аліси Коваленко «Ми не згаснемо» (2023). Хлопці та дівчата у ньому – того ж віку, що в «Away/Геть», але в обставинах, схожих на фільми Вільмонта. П’ятеро підлітків, троє хлопців і двоє дівчат, живуть на сході України. Вони дорослішають на тлі війни, яка йде тут, зовсім неподалік, з 2014 року. Вимушено депресивний регіон, невеселі обставини. А їм хочеться цікавого, наповненого життя – самореалізації. Хлопець мріє про інженерну велич, дівчина – про художню досконалість. Але в оточуючій дійсності непросто повірити в себе. Та ось у них з’явилася можливість взяти участь у надзвичайній експедиції в Гімалайські гори. І це дає новий смисл їх буденному життю.
Проте наприкінці стрічки вже з’являється тема підготовки рф до повномасштабної агресії: в теленовинах, на екранах смартфонів… Втім чудесна подорож у Гімалаї все ж таки відбувається. Але й велика війна невідворотна. У титрах наприкінці розказується, що сталося з героями та їх близькими після 24 лютого.
ВІЙНА ЗБЛИЗЬКА І ЗДАЛЕКУ. БУЧА, МАРІУПОЛЬ, УСЮДИ…
Ну, й звісно фільми про війну, про те, як вона обпалює все навкруги. Третього березня ми побачили картину, зняту режисерським подружжям, українкою Мілою Тешаєвою та німцем Маркусом Ленцем, «Коли в Бучу прийшла весна» (2022). Це з тих стрічок, про які важко розказувати. Хоча все знято стримано, без натуралізму. Проте стрічка проймає до кісток. Її герої звикли до смертей і на нарадах буденно кажуть: «Друзі, в нас велика проблема. Закінчилися домовини. Треба якось вирішувати…». Але за цією буденністю й звичністю – стільки болю, що важко вимовити. Просто хтось має робити і цю страшну роботу.
Картину представляв і відповідав на запитання глядачів один зі співавторів, Маркус Ленц. Під час його розповідей ті бучанські спогади проступали і на його обличчі. При всьому тому фільм має і світлу сторону, залишає надію на світле майбутнє, його герої пам’ятають про тих, хто загинув, підтримують українську армію. І вірять у спільну Перемогу.
Подією став показ стрічок «Маріуполіс» і «Маріуполіс 2» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса про життя маріупольців після початку спочатку гібридної війни, а потім – і повномасштабної. І саме так їх і треба дивитися – як дилогію. Історія «Маріуполіса 2» в Україні добре відома. Кведаравічюс з колегами знімав стрічку під російськими бомбардуваннями. Але вже наприкінці, коли робота була закінчена, і він виїжджав разом з маріупольцями за межі оточеного міста, його взяли в полон і просто розстріляли російські військові. (Роботу над стрічкою продовжили близькі та колеги режисера).
Знання цього факту накладає сильний відбиток на перегляд «Маріуполіса 2». Адже в стрічці немає боїв, знятих зблизька. Лише далекий гуркіт чи близьке бахкання «прильотів». Зблизька показані члени громади баптистів, які моляться і намагаються вижити разом у підвалі молитовного будинку. Але охоплює відчай від споглядання того, як день за днем окупанти нищать місто, бомблячи вулиці. Багато де лежать тіла загиблих, яких не встигають чи не мають сил ховати. Найважче – коли починає закінчуватися їжа. Значить, треба збиратися…
Після перегляду довго муляє думка – чи могли не вбити Кведаравічюса. Могли, адже ті, кого затримали разом з ним, залишилися живими. А його просто розстріляли. Чому??? Мабуть тому, що говорив з акцентом («шпигун натовський!»), мабуть тому, що литовець («ну, це вже точно фашист!»). І це посилює розуміння того, який ворог напав на Україну. Дикий – зі справді дикунським розумінням світу.
Фільмом закриття фестивалю стала зовсім нова стрічка «Східний фронт» (2023), знята вже згадуваним Віталієм Манським і українським оператором, режисером Євгеном Титаренком. Євген став не тільки автором фільму, а й одним із головних його героїв. Цікава емпатична людина – він воював у 2014-2015 рр., а з 24 лютого 2022-го працює парамедиком у числі "госпітальєрів". Фронтові зйомки Титаренка стали стрижнем фільму. Вони перемішані розмовами героїв, які вміло направляв Манський. Незабутній фінал стрічки – важкий виїзд "госпітальєрів". Легкопоранені, важкопоранені, помираючі, померлі. Камера скаче – і все швидко-швидко-швидко. Треба ж врятувати тих, кого ще можна зберегти для життя. Наш Євген біжить, тягне, біжить. Картинка на екрані стає білого кольору. І залишається лише важке дихання героя…
«Східний фронт» був у конкурсній програмі Берлінале-2023, його прем’єра відбулася на річницю початку великої війни – 24 лютого.
ПРИКРИЙ ІНЦИДЕНТ З ДВОЗНАЧНИМ ЗАГОЛОВКОМ У DELFI
Кожен з описаних тут фільмів вартий, щоб його переглянути. Можливо, не один раз. Отже якщо буде можливість, не пропустіть. Це є і буде вічна пам’ять нашого народу, багатьох поколінь.
Але наостанок треба розказати і неприємну історію. Одним з інформаційних спонсорів «Артдокфесту» традиційно є відомий портал Delfi. В його російськомовній латвійській редакції працює журналістка Кристина Худенко. Пише вона загалом непогано. От у 2015 році навіть стала лауреатом призу "Бурштинове перо", який раніше, до початку повномасштабної війни, вручало обраним журналістам посольство рф у Ризі.
У своїх текстах Худенко дотримується журналістських стандартів. Але… практично у всі матеріали, що стосуються України, додає чайну ложечку лайна. Від чого і весь текст набуває відповідного аромату. Після 24 лютого використання цієї методи, на жаль, не припинилося.
Ще така цікавинка. До Риги переїхало багато російських політемігрантів або, як зараз люблять говорити – "релокантів". Худенко для деяких із них стала гідом щодо місцевого життя. Й успішно! На одному з антивоєнних мітингів творець емігрантського Відкритого університету, що базується в Латвії, лібералка Олена Лук'янова назвала Кристину «своєю улюбленою латвійською журналісткою».
Не хотілося б витрачати час на творчість цієї Худенко. Але тут з'явився зразок, як на мене, надто бридкий. Великий текст Кристини на Delfi про одного з лауреатів фестивалю "Артдокфест", українську режисерку та військову Алісу Коваленко. Оцініть заголовок: «”Я відклала камеру і стала штурмовиком”. Режисер Аліса Коваленко: полон, кіно та бої на передовій». Далі у вступному слові ще раз втовкмачується той самий образ: «Навесні минулого року Аліса відклала камеру і пішла воювати – до лав штурмовиків».
Це дуже точний, яскравий приклад худенковської журналістики. Чи потрібно комусь пояснювати, якою є конотація слів "штурмовик", "лави штурмовиків" у російській мові? Ксенофобська нацистська газета "Штюрмер", загони штурмовиків, які рухали НСДАП до влади. Чи може хтось подумати, що Худенко так виписала випадково, в той час як московський агресор виправдовує цю війну тим, що «бореться з нацистами»? Я – не можу.
Оцініть, проте, як спритно цю зроблено. Адже на війні справді є штурмові загони, штурмові бригади, штурмові роти. Нічого дивного, що Аліса про це згадала. Але ж слово "штурмовик", винесене в заголовок і вступ – це зовсім інше. Це ювелірно-акуратне вписування тези російської пропаганди про "українських нацистів" в одне з наймасовіших латвійських ЗМІ. Креативне підморгування ватній аудиторії: «Зацініть, як ми їх зробили, цих укроштурмовиків!». При цьому, повторюся, Кристину Худенко неможливо звинуватити у порушенні журналістської етики. Адже все, нею написане, має чисті подвійні сенси та підтвердження в аудіозапису.
Тому й залишився неприємний післясмак після Фестивалю. І прикро за світлу, обдаровану, хоробру Алісу Коваленко…
Та й Бог із ним. Все одно це не може перекреслити все те хороше, добре й талановите, що було на жовто-синьому «Артдокфесті», який пройшов під знаком Тризуба.
Олег Кудрін, Рига
Фото: Олег Кудрін, Рита Болотська