Даміан Дуда, польський парамедик на війні в Україні, позивний "Лектор"

Україна наближає перемогу у війні з росією також і завдяки іноземним добровольцям, які допомагають боротися з російським агресором. Доволі чисельну групу таких іноземців складають громадяни Польщі – країни, яка однією з перших прийшла на допомогу Україні. Йдеться не лише про тих, хто тримає зброю в руках, а й про багатьох волонтерів та парамедиків. Є й такі, які стоять пліч-о-пліч з українцями ще з 2014 року. Один із них – поляк Даміан Дуда (позивний “Лектор”), історик за освітою і парамедик за покликанням, який за дев’ять років разом зі своїми польськими друзями-парамедиками врятував на фронті російської війни проти України багато життів українських військових і продовжує це робити.

На початку року Даміан став героєм вірусного відео, на якому він на автомобілі проводить евакуацію з поля бою важкопораненого українського військового, заспокоюючи його словами: “Все буде добре, братику, будеш жити”.

В інтерв’ю Укрінформу Даміан поділився своєю історією та розповів, як кардинально змінив свої погляди про Україну і що спонукало його зв’язати своє життя з нашою країною на довгі роки.

МІФ ПРО ТАК ЗВАНИЙ БАНДЕРИЗМ В УКРАЇНІ У МЕНЕ РОЗВІЯВСЯ ЩЕ В 2014 РОЦІ

- Даміане, розкажіть про себе?

- Мені 34 роки, за фахом історик. Закінчив Люблінський католицький університет, зараз викладаю в Любліні в університеті імені Складовської-Кюрі. В 2017 році також записався до створених у Польщі військ територіальної оборони.

- А як ви опинилися в Україні?

- До 2014 року я був в організації, яка навчала студентів здобувати військові навички, готував їх до військової служби. Тоді я мав праворадикальні погляди і вірив російській пропаганді, яку розповсюджували польські радикальні ЗМІ, про те, що на Майдані народився необандеризм. Коли вибухнула війна, я зголосився у травні 2014 року поїхати від однієї польської організацій до Маріуполя, щоб зрозуміти на місці, якими є потреби польської діаспори. Потім, наприкінці 2014-го - на початку 2015 року, я поїхав до батальйону “Азов”, щоб шукати там нацистів (усміхається). Тоді на Маріуполь упали “Гради”, загинули люди. Власне, тоді я зрозумів, хто є агресором, а хто обороняється. Тоді ж у мене розвіявся міф про так званий бандеризм в Україні.

- Як з’явилася ідея стати парамедиком і повернутися в Україну?

- Я хотів більше знати про війну, про українців, а польське законодавство забороняє полякам брати участь у бойових діях в іноземній армії. Отже, медична допомога була для мене безпечною в юридичному сенсі. Я не маю медичної освіти, тому, поїхавши до Польщі, я поглибив свої парамедичні навички. В 2015 році я повернувся в Україну, взявши з собою кількох своїх колег-парамедиків. Ми з’їздили до Кривого Рога, де навчали тактичній медицині батальйон “Кривбас”, а також “Правий Сектор”. Після цього ми поїхали в Піски застосовувати на практиці отриманий досвід на блокпосту “Республіка Міст”. Це був мій перший контакт із фронтом. Там ми працювали з “Госпітальєрами”, які тоді ще були невеликою медичною групою.

Я тоді до кінця ще не розумів, як реагуватиму в ситуації, коли будуть вибухи, кров, адже полігон ніколи не підготує до цього. Коли вперше я потрапив під обстріл артилерії і побачив, що відбувається на війні, я зрозумів, що мій організм непогано реагує на стресову ситуацію. Тож я прийняв рішення продовжувати це робити й надалі.

- Як це виглядало у подальші роки?

- Ми поверталися до Польщі, працювали на своїх роботах, збирали гуманітарну допомогу – і знов їхали до України. За ці сім років ми брали відпустки за власний рахунок і приїжджали в Україну навчати хлопців, або самі працювали на першій лінії. Ми тренували майже всі добровольчі батальйони: “Азов”, “Айдар”, “Правий Сектор”, підрозділи ЗСУ. До 2022 року ми щороку були в Україні – в середньому до трьох місяців.

Упродовж цих років я також бував в Іраку, Сирії, допомагав курдам боротися з ІДІЛ.

У 2017 році cайт Novorussia Today написав, що я – польський найманець, російська пропаганда взяла мене на приціл, почала переслідувати, на мою роботу почали писати анонімні листи щодо мене.

- Чи це вплинуло на вашу кар’єру в Польщі?

- Був період, коли мене в польських інституціях вважали небезпечним, бо, мовляв, невідомо було, для чого і до кого я туди їжджу. Але попри це, відтоді й донині я вперто допомагав Україні. Натомість ті, хто колись мене критикував, зараз уже стали першими волонтерами (посміхається). Але нам своє робити.

ЧАСОМ ПОРАНЕНИХ БУЛО НАСТІЛЬКИ БАГАТО, ЩО ДВЕРІ БАГАЖНИКА НЕ ЗАКРИВАЛИСЯ

- Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?

- Вранці 24 лютого я отримав голосове повідомлення від “Спайдера” – мого колеги з полку “Азов”, з яким ми знайомі вже багато років. Повідомлення було про те, що росіяни зайшли в Україну і, якщо поляки не допоможуть, українці самі не впораються з цією навалою. На це я йому відповів: “Тримайтеся, друзі, ми цим займаємося”.

Оскільки зараз я працюю у державній інституції, мій виїзд до України не був простим, треба було пройти всілякі процедури. Наприкінці лютого ми приїхали до фактично оточеного Києва з гуманітарною допомогою для новостворюваних підрозділів “Азова”. Ми подивилися, якими є потреби, і забрали ще двох колег із Польщі, які пройшли додаткову підготовку на парамедиків. Серед них був, зокрема, колишній в’язень режиму лукашенка Вітольд Добровольський, який цікавився рухом “Азов” і написав про це книжку. Разом ми поїхали до Миколаєва, де упродовж кількох тижнів працювали з 206-м батальйоном ТРО з Києва, батальйоном “Карпатська Cіч”. Там ми допомагали військовим і цивільним, які отримали поранення під час бомбардувань. І так ми періодами по кілька тижнів працювали на півдні аж до визволення Херсона. Наша робота полягала в евакуації поранених. Але коли українські підрозділи йшли на штурм, то ми були разом із ними. Ми сиділи з ними в окопах за кількасот метрів від позицій росіян. Потім ми разом з ними почали заходити у тил противника.

Під час останнього виїзду в Україну я отримав від побратимів позивний “Лектор”.

- Чому “Лектор”?

- Тому що російська пропаганда розповсюджувала фейки, що я вивожу поранених українців і продаю їх на органи. Оскільки цей позивний із фронту, то я приймаю його.

У перші дні грудня ми отримали інформацію про складну ситуацію під Бахмутом і Соледаром та з Харківської області, куди було перекинуто 206-й батальйон ТРО. Ми поїхали на відрізок Соледар-Бахмут, де працювали “на нулі” з одним із підрозділів 10-ї гірсько-штурмової бригади.

- Це вірусне відео, на якому ви евакуюєте пораненого українця зі словами “Все буде добре, братику, будеш жити”, було знято там?

- Так. Стан військового був важкий, але його вдалося стабілізувати. Я його перекинув на бік, щоб він не вдавився кров’ю і травма голови не поглиблювалася.

Були дні, коли лише наш автомобіль вивозив з-під Соледара по 50 поранених військових. Там спочатку ми працювали на “нулі” з хлопцями в полі. Пізніше ми перевозили поранених з-під Соледара на стабілізаційний пункт. А потім, коли ситуація стала зовсім складною, ми залишалися працювали в самому Соледарі. Наша група забирала з “нуля” поранених і вивозила їх до межі Соледару, звідки їх уже забирали інші медики. Ми взяли собі позашляховик, яким швидко могли вивозити поранених. Часом поранених було настільки багато, що двері багажника не закривалися. Тоді я однією рукою тримав багажник, а іншою – постраждалих, щоб вони не випали з автомобіля.

- Скільки життів українських військових ви врятували?

- Після 50-ти евакуйованих українських військових ми перестали рахувати. Спочатку наша група хотіла ставити червоні хрестики на автомобілі, рахуючи врятовані життя. Ми порахували до 50-ти і зрозуміли, що нам не вистачить місця на автомобілі, й ми відмовилися від цієї ідеї. Думаю, що йдеться вже про сотні людей.

- Скільки служить евакуаційний автомобіль на “нулі”?

- Приблизно місяць. Ми купуємо автомобілі в Польщі, обладнуємо їх, на фронті вони “вмирають”, і ми повертаємо їх до Польщі потягом, де потім ремонтуємо. У Польщі ми також купуємо нові автомобілі. Нещодавно волонтери купили нам повнопривідний Mercedes Sprinter. Ми його дообладнали у Львові, оскільки там є відповідні спеціалісти, а потім – у медичному плані – у Польщі. Зараз він уже працює на “нулі”.

- Розкажіть якусь історію порятунку, яка на вас справила враження?

- Таких багато. Нещодавно я врятував з лінії фронту хлопця, які втратив обидві ноги. Він сказав, що як тільки отримає протези, то візьме участь у марафоні у Бостоні. Ти розумієш, що врятував йому життя – і це переповнює радістю.

УКРАЇНЦІ ТАКОЖ МАЮТЬ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ДОСВІД, ЯКИМ МОЖУТЬ ПОДІЛИТИСЯ З ПОЛЯКАМИ

- Знаю, що ви розширюєте вашу медичну місію. Розкажіть про це.

- Ми орендували у Варшаві будинок, це наш навчальний центр. Він слугуватиме двом цілям. По-перше, хочемо навчати більше груп польських парамедиків, які далі поїдуть на фронт в Україну. По-друге, це буде місцем, куди українські військові приїжджатимуть до нас на навчання. Ми хочемо навчати бойових медиків, які діятимуть на першій лінії. У центрі вже відбувся перший курс підготовки, в якому взяли участь п’ятеро медиків зі львівського добровольчого медичного батальйону.

Зараз ми реєструємо фундацію і хочемо підписати угоди з військовими підрозділами, аби військові формально могли виїжджати за кордон на час навчання. Фундація називатиметься “W międzyczasie” (“Тим часом” – укр.). Ми хочемо, щоб у нашій групі було 20 парамедиків. Навчатимемо тактичній медицині, але не тільки. Під час відбору передусім робитимемо ставку на досвідчених парамедиків, які мають військовий досвід. Перші підготовлені парамедики вже вирушили на фронт. Бажаючих стати парамедиком не бракує, їх багато. Проте братимемо виключно перевірених осіб, про яких ми знаємо, аби виключити якісь провокації.

Ми хочемо запрошувати до нас колишніх військовослужбовців спецпідрозділів Польщі, щоб вони проводили навчання для українських колег зі стрільб та снайперської справи. Українці також мають величезний досвід, яким можуть поділитися і якого бракує в польській армії. Ми знаємо війну з Афганістану та Іраку, але там не було такої інтенсивності боїв, застосування бронетехніки, артилерії, як зараз в Україні. Тому в Польщі ще не до кінця розуміють характер сучасного поля бою.

- Звідки ви берете кошти на свою діяльність?

- Нам допомагають виключно волонтери. З тих коштів, які ми зібрали донині, 10% було використано на підготовку групи, на наші автомобілі, які виходять із ладу. Натомість 90% того, що ми збирали, завжди потрапляло до українських підрозділів, з якими ми співпрацювали. Ми купували їм медикаменти, генератори, форму, прилади нічного бачення. Якщо ми працюємо з якимось підрозділом, то вони нам уже як брати – з ними ми разом ризикуємо, разом їмо, і намагаємося зробити все, щоб їм допомогти. Це вже братерство по крові.

- Якими зараз є потреби України у сфері тактичної медицини на полі бою, чим можуть допомогти Польща та інші союзницькі країни?

- Якщо йдеться про військову медицину, то від 2014 року Україна пройшла дуже довгий шлях. У 2014 році про тактичну медицину знали лише іноземні волонтери – і все. Натомість зараз цей стандарт знає практично кожен український військовослужбовець. Але треба пам’ятати, що бойові медики на лінії також отримують поранення, мають відпочивати. Тож є потреба постійно готувати бойових медиків. Тому, на мій погляд, важливою потребою є те, щоб в Україні було створено кілька зарубіжних місій, які допомагали б навчати бойових медиків. Такі центри є в Україні, але вони мають обмежені можливості підготовки. З 2014 року створено багато організацій, які навчають бойових медиків. Натомість, на мою думку, саме українська армія має ініціювати створення таких центрів в Україні.

- Які медикаменти на фронті затребувані найбільше?

- Медпрепарати швидко закінчуються, тому їх потрібно багато. Необхідні сертифіковані медичні аптечки, а не якась дешева китайська підробка, обладнання у стабілізаційних пунктах, куди спочатку прибуває поранений. І, насамкінець, завжди потрібним є медобладнання для шпиталів, розташованих найближче до лінії фронту, що допомагають і місцевим жителям, і військовим. Треба багато ліжок, техніки, діагностичного обладнання, матеріалів.

РОСІЯ НІКОЛИ НЕ БУЛА ДЛЯ ПОЛЯКІВ БРАТНІМ НАРОДОМ

- На вашу думку, як довго триватиме війна, коли вона закінчиться?

- Я не вірив, що росіяни підуть на Київ. Я думав, що вони захочуть відрізати від України Донецьку і Луганську області та, можливо, намагатимуться пробити шлях до Криму. Коли росіяни пішли на Київ, я пообіцяв собі, що більше не робитиму прогнозів, оскільки із цим у мене не виходить, а просто намагатимуся пристосуватися до актуальної ситуації, без передбачення майбутнього.

- Багато поляків воюють на боці української армії, є жертви. Чи зустрічаєтеся між собою, спілкуєтеся?

- Так, на жаль, серед поляків уже є семеро загиблих. Хлопці працюють на різних відрізках. Тому ми особливо не перетинаємося, але тримаємо між собою зв’язок, якщо потрібно – допомагаємо навзаєм.

- Яке ставлення зараз до поляків в Україні?

- Дуже позитивне. Українські хлопці на фронті носять на своїй формі польські прапори. Таких багато. Якщо вони готові померти, маючи на собі польський прапор, то це свідчить про дуже позитивне ставлення до національних кольорів цієї країни. Я пам’ятаю, як був із хлопцями на “нулі”, один з них щось запитав, ми йому відповіли українською, а він на нас глянув і сказав: дуже дякую, що ви з нами і ризикуєте своїм життям! Таких реакцій багато.

- Яке ваше ставлення до росії?

- росія ніколи не була для поляків братнім народом. Ментальність росіян не змінюється. Промови путіна, в яких він прямо згадує про російську імперію і землі, які втратила ця імперія, показують, що росія хоче повернення до імперіалізму. Для поляків це ніколи не було доброю звісткою, ми зазнали від цього дуже багато кривди. Тому ставлення до них ніколи не буде позитивним.

- Польсько-українські відносини не були простими в минулому. Чи зараз ми можемо говорити про справжнє польсько-українське братерство?

- Цього братерства стає все більше. Важливо, що зараз ми маємо спільних героїв – ваших загиблих героїв, наших героїв, які загинули за Україну, волонтерів, політиків. Важливо, щоб ми будувати нашу дружбу на героях, які об’єднують наші народи, а не ділять.

Я хотів би сказати всім українцям, що поляки готові не лише відкривати для них свої домівки, коли у двері постукає біда, а й залишити свої безпечні домівки і ризикувати своїм життям, щоб українці були вільним народом.

Юрій Банахевич