Оновлена концепція зовнішньої політики росії: глибинна держава змінює камуфляж

Війна – це мир за Орвелом, або як виглядає відлакована «картина миру по-російськи»

Життя інколи створює неймовірні ситуації й ніби свідомо поєднує у часі такі події і таких діючих осіб, наче свідомо хоче нагадати нам про тлінність буття та марність будь-яких спроб знайти логіку чи принаймні пояснення розвитку подій у наших намірах осягнути, зрозуміти або пояснити те, що відбувається. Але тим самим й спонукає принаймні спробувати оцінити та виявити зміст подій та можливі наслідки.

В останній день березня, коли у Києві відбувався Бучанський саміт і демократичний світ вшановував пам'ять українців, які стали жертвами російської агресії та окупації, що завершилася рівно рік тому визволенням Бучі та інших міст і сіл Київської області підрозділами Сил оборони України, російський диктатор своїм указом ввів у дію нову концепцію зовнішньої політики рф. Звичайно, не слід було б навіть ставити поряд та згадувати ці дві події в одному реченні, і за це автор приносить вибачення, але саме життя (говорити про хід історії недоречно, коли йдеться про події, що відбуваються тут і зараз) потурбувалося про те, щоб зробити ще більш наочним та чітко видимим образ темряви й зла. Темрява й зло мають зараз абсолютно матеріальний вигляд, особливо для України і українців, і вони втілюються та уособлюються в рф, державі-агресорі, якою править підозрюваний у скоєнні воєнних злочинів «бункерний президент» і яка претендує на те, щоб бути одним з центрів багатополярного світу. Немає жодних сумнівів, що такий крок за день до початку головування рф у Раді Безпеки ООН, є свідомим і, як це кваліфікував Президент Зеленський, «доводить банкрутство інституції».

ОКРЕМА «ЦИВІЛІЗАЦІЯ» ТА ПУП ЗЕМЛІ

Через чотириста днів з початку неспровокованої повномасштабної агресії проти України, після восьми років незаконної окупації Криму, збройного вторгнення на територію України та військової підтримки й визнання «лднр» із створенням там окупаційного маріонеткового режиму за підтримки і постійної присутності окупаційних російських військ, а також у зв’язку з тим, що попередня така концепція, схвалена незмінним путіним 30 листопада 2016 року, потребувала, на думку кремлівських ідеологів, модернізації та пристосування до нових геополітичних реалій, москва оприлюднила новий концептуальний документ, який ніби то має стати основою для здійснення зовнішньої політики та прийняття рішень у сфері зовнішніх зносин.

Треба зазначити, що ніхто у світі, та мабуть і у самій рф, не мав особливих очікувань і сподівань, оскільки це саме той випадок, коли справи (здебільшого злочинні, а як мінімум незаконні на кшталт «сірого імпорту» та демонстративного нехтування нормами авторського права) є набагато більш промовистими, ніж слова, навіть упаковані у вигляді концептуального документу, притаманного сучасним державам, які прагнуть, щоб їх розуміли та чули в зовнішньому світі.

Проте «вийшло, як завжди». Вийшло публічне свідчення того, що для диктатора та керівництва рф увесь світ звузився до бункера, який живе своїм власним життям, із своїми уявленнями про світ та своє місце у цьому світі. Цей документ за обсягом є більшим за виступ, але з нищівною точністю перегукується з текстами постійного представника рф при ООН нєбєнзі. Цій державі в сучасному світі вже не треба, щоб її чули і розуміли. Їм потрібне виправдання, принаймні для себе, своїх поодиноких друзів та власного «глибинного народу». І оскільки виправдати те, що бачить увесь світ, неможливо, у хід йде традиційний набір інструментів та засобів – брехня, перекручування, замовчування, створення конструкцій та інтерпретацій, подібних до повітряних замків або мильних кульок.

Немає сенсу порівнювати тексти російських концепцій 2023, 2016, 2013, а тим більше попередніх років – ті, хто візьме на себе труд ознайомитися з ними, навряд чи знайдуть суттєві відмінності. Хіба що накопичення образ та несправедливостей, посилення віри в особливе своє призначення та місію.

Але ідеологія має свої завдання, а пропаганді потрібні оновлені гасла та змісти. Тому можна припустити, що головною метою концепції є передусім самовиправдання, виведення у повсякденний ідеологічний вжиток оновленої та відлакованої «картини миру по-російськи».

Це меседжі й наративи – для власної ідеології, пропаганди та певною мірою для «глибинного народу». Крім того, «глибинна держава» впевнена, що в такий спосіб вдасться замаскуватися, причепити на свій фасад вивіску (скоріше маску) миролюбної держави, яка на словах дбає про верховенство права та принципи Статуту ООН, а насправді – глузує з усієї організації та цілеспрямовано її знищує. Причому в рф віра в непереборну силу власних документів настільки велика, що вже в перших коментарях роспропу зазначалося, що ця концепція «дає право» застосовувати збройні сили не тільки для відбиття, але й для упередження збройного нападу на росію та її союзників.

Так розуміють право у сучасній рф. Тому не буде нічого дивного, коли при наступній нагоді той самий нєбєнзя на засіданні Ради Безпеки апелюватиме до цього тексту як незаперечної істини, яку всі мають сприймати. І вірити: якщо вторгнення в Україну в цій концепції немає, значить, і війни теж немає.

Проголошуючи себе «самобутньою державою-цивілізацією», росія, схоже, передусім спирається на спільні духовні цінності (в сучасній російській ідеології це, безумовно, «скрєпи»), а під особливою соціально-політичною організацією має на увазі сформовану диктатуру. Але сучасна рф не має нічого спільного з тим поняттям цивілізації, яке формували французькі просвітники, які розуміли під цим суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

При цьому така «держава-цивілізація» об’єднала й включає у себе також інші народи, які складають культурно-цивілізаційну спільноту «русського міра», а сама держава є євразійською і євро-тихоокеанською (не нагадує «росія не закінчується ніде», що сказав у захопленні від самовеличі та власних амбіцій російський тиран?). Це не лише вже звична апологія «русського міра», але й позначення необмеженої сфери інтересів та обґрунтування необхідності цей «мір» захищати.

Сама себе призначивши одним із суверенних центрів світового розвитку, росія ніби виконує унікальну місію з підтримання глобального балансу сил. І нічого особистого – так історично склалося, проголошує документ. Як росія розуміє і виконує свої місії, добре відомо всім, так само як відомо і про амбітні наміри щодо власного центру світового розвитку (в термінології новоязу – від’ємний розвиток).

Миролюбний, відкритий, передбачуваний, послідовний та прагматичний характер зовнішньої політики виглядає в російському тексті як знущання над здоровим глуздом та свідомий намір на державному рівні зневажливо дурити всіх і вся.

Видавати бажане за дійсне, створювати міфи й свято вірувати в них, продукувати таку велику брехню, що й самі починають вірити в неї, відмовитися від будь-якої аргументації, не сприймати реальні речі, перебувати у паралельній реальності і намагатися доводити всьому світу, що світ є саме таким – ось що насправді могло би бути преамбулою для нової концепції зовнішньої політики рф, яка може бути чинною і сприйматися виключно в межах «русського міра».

ГЛОБАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ ТА КРИВАВІ НАСЛІДКИ

Навіть самовідданим придворним професійним ідеологам кремля не вдалося створити бездоганний в їхньому розумінні продукт, у якому пропагандистам вдалося б повністю виконати замовлення та уникнути цілком доречних запитань щодо викладеного ними бачення ситуації у світі та тенденцій глобального розвитку. Визнаючи, що «незворотно відходить у минуле нерівноважна модель світового розвитку, яка протягом століть забезпечувала випереджуючий економічний ріст колоніальних держав», вони розписуються в тому, що росія не змогла як слід розпорядитися навіть цією «несправедливістю», а срср як одна з найбільших колоніальних держав безславно розвалився, залишивши по собі в кремлі уламки, ностальгію та непомірні амбіції та реваншистські плани відродити колишню велич.

А далі, свідомо чи ні, вони пишуть про себе, викривають кремлівську політику і спростовують антиісторичну ідеологію імперського неоколоніалізму, яка й рухає сучасну росію у бік, прямо протилежний констатації кількома рядками вище. Як не гидко, доведеться послатися на першоджерело: «…зміни, що відбуваються, викликають несприйняття у низки держав, які звикли мислити згідно з логікою глобального домінування і неоколоніалізму». Інакше, як самовикриття мимоволі, цей пасаж інтерпретувати важко.

Попереду згаданої низки держав-ізгоїв із прямо проголошеними намірами поновлення сфер впливу та формування залежного від кремлівського полюсу світу виступає саме рф. І концепція це пояснює тим, хто одразу не зрозумів, про що йдеться: здійснюються спроби стримати природний хід історії – це про нас з вами, про Україну, яка хоче розвиватися в колі демократичних держав світу, та про рф, яка у відчайдушній спробі, кинувши на нас всю свою військову машину, безнадійно намагається стримати хід історії; усунути конкурентів – це вони вже пишуть про санкції, які були введені у відповідь на розв’язану проти України війну; подавити інакомислення – а це вже про себе і про ставлення до свого власного народу в країні, де кожного можуть проголосити іноагентом або покарати за те, що війну називають війною, або за дитячий малюнок, в якому знайшли «дискредитацію СВО», або російської армії, або навіть вагнерівців із зеками на додаток.

Автори московської концепції констатують, що відбувається деградація культури діалогу і знижується ефективність дипломатії. За крокодилячими сльозами намагаються уникнути виявлення, а тим більше визнання, що все це є наслідком дій росії та її ізоляції. Замовчуються факти про виключення росії з Ради Європи, Ради ООН з прав людини, з Всесвітньої туристичної організації тощо. Більше того, якби існували статутні та регламентні процедури, росії вже напевно не було б в ОБСЄ, та й членство в ООН під питанням.

Так само не пояснюється, чи не через агресивну політику рф «гостро відчувається дефіцит довіри та передбачуваності», а також не згадується, хто і що стало причиною підвищення чинника сили у міжнародних відносинах. У кращих традиціях роспропу державного рівня події, причини і наслідки перекручуються, але сам продукт кремлівської творчості набуває несподіваної для майбутніх клієнтів міжнародного суду ваги як добровільне свідчення проти себе. Саме так, як явку з повинною, слід кваліфікувати пасаж про те, що рф вжила на українському напрямку заходи із захисту своїх життєво важливих інтересів, а США разом із «своїми сателітами» використали це, щоб загострити багаторічну антиросійську політику і розв’язали гібридну війну нового типу, і це не був, як виявляється, вибір росії.

При цьому найвищим, мабуть, проявом цинізму державного рівня, всупереч постійним безглуздим власним наративам про те, що в Україні рф воює проти США та НАТО, глибинна доктрина проголошує, що росія не вважає себе ворогом Заходу. Іншими словами, війна – це мир, знову за Орвелом.

Примітним і показовим є те, що власне громадяни росії згадуються в концепції двічі: серед переліку національних інтересів фігурує, зокрема, пункт про «збереження народу росії», якому ніхто, крім власної держави та власного диктатора разом з репресивним апаратом, не загрожує. До кола національних інтересів також віднесено захист прав, свобод і законних інтересів російських громадян від іноземних протиправних посягань. Саме так, не прав і свобод громадян як таких, але від уявних посягань з ворожого оточення. Очевидно, йдеться про правду, правдиву інформацію, та обмеження доступу до неї. Отже, правда – це загроза національним інтересам та й самому існуванню російської тоталітарної держави.

Згадку серед стислого переліку національних інтересів «зміцнення правових засад міжнародних відносин» у концептуальному документі держави, яка сама зруйнувала міжнародно-правову систему, порушивши усі свої міжнародні зобов’язання та багатосторонні й двосторонні угоди, варто, мабуть, дослідити як окремий правовий феномен.

СЛОВО І ДІЛО

Шукати відповідність у російських деклараціях і діях – марна справа. І це вже є принципом зовнішньої політики держави-агресора, яка тупо продовжує вести свою брутальну і криваву гру, підвищуючи ставки та ставлячи під загрозу міжнародний мир і безпеку, марно намагаючись використати війну, розв’язану проти України, для задоволення власних імперських амбіцій та «відновлення історичної величі та ролі у світі».

Ці амбіції не приховуються, вони також викладені у концепції, яка переконує, що в російському уявленні іншого світу, крім такого, де центром усього є росія, для них не існує. Війна в Україні прикривається вищими цілями і ведеться, в їхньому розумінні, за формування справедливого і стійкого світоустрою. Справедливого за російськими «понятіями» і стійкого для довічного правління диктатора, якого свого часу має змінити інший, такий самий. Для цього треба, в російському баченні, усунути рудименти домінування США та інших недружніх держав, та відновити роль ООН (саме так: принизили й знищили, щоб відновити).

Це положення є квінтесенцією сучасної російської політики, але одночасно є й чітким поясненням того, що ця політика базується на підходах і уявленнях періоду Другої світової війни. Відновлення ролі ООН по-російськи означає, що про справедливий світоустрій мають домовитися дві найбільші ядерні держави – США та росія, таку домовленість слід було скріпити, заручившись підтримкою інших ядерних держав, поділивши сфери інтересів та зони впливу. Тоді б запанували мир і стабільність у світі і кожен володарював би у своїй імперії. Утопія, піднесена в ранг державної політики, повний відрив від реалій у світі ХХІ століття, який став абсолютно іншим, розвивається і буде розвиватися за іншими законами, що не вкладаються в головах російського диктатора та купки його наближених.

Вони вважають, що тоді знову можна буде вести мову про верховенство права в міжнародних відносинах (і це визначається як один з важливих пріоритетів зовнішньої політики!), проте передбачливо розуміючи, що воєнні злочини не мають строку давності, тут же зазначають, що росії підходить тільки таке верховенство права, яке не суперечить російській конституції. Їхня конституція в їх хворій уяві замінить Статут ООН, а рішення черьомушкінського районного суду міста москва стануть вищою інстанцією відносно вироків Міжнародного кримінального суду або новоствореного Нюрнберга, не говорячи вже про Європейський суд з прав людини, виконувати рішення якого рф офіційно відмовилася ще 15 березня минулого року, після виключення її з Ради Європи.

І у цьому ж пасажі декларується намір активізувати процес оформлення свого державного кордону. Так, йдеться про окуповані українські території (у тому числі й ті, які так і не вдалося захопити), договір про «приєднання» яких до рф ратифікувала державна дума, а путін 30 вересня 2022 року підписав відповідний указ. Ці акти є юридично нікчемними (як і аналогічні кроки щодо Криму), не визнані і не будуть визнані світом, проте хоча б на папері у кращих радянсько-російських традиціях робота буде продовжена, а лавров буде далі відвідувати ті країни, де його ще приймають, та виконувати вказівку вождя – забезпечувати визнання.

Є інше пріоритетне завдання з розряду тих, де «місія неможлива» – доводити до іноземної аудиторії «правдиву інформацію про зовнішню і внутрішню політику росії», а також (увага!) «створювати сприятливі умови для діяльності іноземних ЗМІ на території росії. Мабуть, саме про такі умови подбали для журналіста американської The Wall Street Journal Евана Гершковича. Коментарі зайві.

З такими концептуальними засадами, планами та намірами 1 квітня рф розпочала чергове (чи стане воно останнім?) головування в Раді Безпеки ООН. На жаль, це не «злий жарт», як охарактеризував саму подію міністр Кулеба. На жаль, світ не тільки побачить нєбєнзю у кріслі головуючого, але й протягом місяця буде терпіти це неподобство та слухати виступи з тезами, які закладені в новій офіційній російській концепції. Більше того, є можливість, яку важко навіть уявити, але не можна виключити – користуючись правом головуючого, рф може запросити своїх очільників взяти участь у засіданні. А лавров ще не отримав ордера МКС.

А потім все одно прийдуть ЗСУ.

Оксана Юрчик