Маріам Ламберт, волонтерка з Нідерландів

Українські військові називають Маріам Ламберт Попелюшкою. І не дарма: ніби за помахом чарівної палички, вона дістає дрони, пристрої нічного бачення, автівки, медикаменти, генератори, старлінки, допомагає цивільним. За рік повномасштабної війни росії в Україні за її сприяння було доставлено 67 660 антидотів проти хімічної атаки, 24 тонни зимового одягу, 85 тонн медикаментів (включаючи дуже необхідні ліки проти раку, вакцини проти грипу та медичні аптечки), 31 тонну продуктів харчування.

Маріам Ламберт – засновниця нідерландського доброчинного фонду Orphans Feeding Foundation. До повномасштабної війни в Україні її фонд займався гуманітарною допомогою по всьому світу, зокрема, було багато проєктів у Кенії, Занзібарі, Непалі, Марокко, Румунії, але ніколи – в зоні бойових дій.

Маріам не була в Україні до війни. Але її настільки вразили незаконні, невиправдані та неспровоковані повномасштабні атаки росії по мирних українських містах, кількість вбитих і поранених, що залишатися осторонь вона не змогла. Як мати трьох дітей, повна співчуття до жінок, які намагалися вивезти за кордон дітей, щоб врятувати їх від російського звіра, Маріам у березні 2022 року організувала свою першу місію в Україну.

У перші тижні повномасштабної війни команда, яку зібрала Маріам, евакуювала в Амстердам 51 людину, це жінки та діти. Потім вона вивезла 100 мирних жителів із деокупованих районів Харкова, надавала допомогу евакуйованим з «Азовсталі». Після того, Попелюшка регулярно їздила в Україну та продовжувала разом із своєю командою допомагати цивільним і нашим бійцям.

Наприкінці березня вона та її команда знову вирушили до України. Цього разу Попелюшка привезла 33 дрони, 30 приладів нічного бачення, 10 старлінків, 10 військових радіосистем та 13 автомобілів для українських військових через свій інший благодійний фонд, який називається «Ангели України», що зосереджений саме на підтримці військових частин України.

В інтерв’ю Укрінформу волонтерка розповіла про першу благодійну місію в Україну, чому вирішила допомагати нашій країні та як українські медики врятували їй життя.

ВТОМА, СЛЬОЗИ, ЕМОЦІЇ – ПІСЛЯ ВІЙНИ, ЗАРАЗ МИ ПОТРІБНІ ЛЮДЯМ

- Уперше ми зустрілися на початку березня 2022 року, коли ви організовували першу поїдку в Україну. Тоді мені здалося, що ви до кінця не усвідомлювали, що в Україні почалася повномасштабна війна та наскільки це може бути небезпечно. Як ви пояснили своїм дітям, куди ви їдете? І чим займалася ваша благодійна організація до повномасштабної війни в Україні?

- Разом із моїм чоловіком у 2011-му ми почали створювати громадську організацію. Ми усвідомлювали, що це наш шлях, який ми готові пройти. На той момент ми саме отримали постійну роботу як державні службовці та вирішили, що треба зробити щось корисне. Займалися гуманітарною діяльністю по всьому світу, але ніколи – в зоні бойових дій. Отже, ми почали в 2011 році, побудували дитячий будинок у Кенії, в містечку неподалік від Кісуму. Вирішили рухатися далі, тому поїхали до Непалу. Потім були в Румунії, Марокко, Бельгії. Так, у Бельгії, бо, вірите ви чи ні, але і в Європі є діти, які живуть за межею бідності. Саме дітям ми намагаємося допомогти, на це і на підтримку вразливих верств населення спрямовуються фінанси фонду.

Перед повномасштабною війною в Україні започаткували новий проєкт у Занзібарі, де були з нашими дітьми. Тоді вперше ми показали їм, що таке допомагати людям і як це важливо. Тож ми разом відвідали кілька дитячих будинків, щоб наші діти побачили, де ми можемо зробити свій внесок у світ. У Занзібарі вони вперше почали допомагати у наших ініціативах, зокрема, роздавали іграшки в дитячих будинках. І ми зробили все можливе, щоб відкрити там школу. Це було в липні 2021 року.

Коли почалася повномасштабна війна росії в Україні, ми розуміли, що відбувається. І повертаючись до вашого запитання, як ми все пояснили дітям, – ми говорили, що ця війна стосується не лише України, що йдеться про демократію, свободу, незалежність. Ваші люди мали все до цієї війни. У них були сім’ї, будинки, нормальне, повноцінне життя, вони були вдячні за те, що вони побудували в своїй країні. Тому що країну будує народ. Але одного дня у вас усе вирішили забрати. І це те, що я постійно пояснюю своїм дітям. Ідеться не лише про Україну, а й про всіх нас. Йдеться про Європу, про свободу, про демократію. І якщо нічого не робити, то таким чином ми опосередковано підтримуємо цей напад, ми погоджуємося з тим, що росіянам дозволено забирати ці цінності у людей. Спочатку це Україна, а потім будуть інші країни. Тож саме тому ми боремося. Це боротьба покоління за наступне покоління, за наших дітей.

Після Другої світової війни ми сказали: ніколи знову. Але сьогодні це відбувається знову, і ми є свідками цього. Ми більше не хочемо такого. Тож ми не можемо сидіти вдома і просто спостерігати, як повністю знищують наше майбутнє. Чим більше ми говорили про це, тим більше мої діти розуміли, чому ми це робимо, кому ми допомагаємо, адже діти в Україні були їхнього віку. Я розказала їм, що коли я вперше перетинала кордон, то побачила хлопчика. Йому було 3 роки, він змерз, на вулиці було -8 градусів, а він допомагав із речами своїй мамі, яка несла немовля. Тож як можна сидіти склавши руки, якщо цей хлопчик міг би бути моєю дитиною. Він майже одного віку з моїм сином. Саме це ми намагаємося донести нашим дітям.

А ще мені дуже пощастило. У мене чудовий чоловік, який підтримує мене абсолютно в усьому. Ми разом вже 19 років. І щоразу, коли ми щось розпочинаємо, то робимо це разом. Навіть якщо ви бачите мене весь час в Україні, саме він вирішує багато організаційних питань. Також коли я їду, він піклується про дітей. Я пам’ятаю, як повернулася в Нідерланди з Харкова, і мої діти вивчили напам’ять українську пісню «Ой, у лузі червона калина», щоб привітати мене. Це неймовірно, чи не так? Тож вони розуміють ситуацію. Навіть мій хлопчик, йому 4 роки, завжди запитує мене: «Чи граються діти в Україні його іграшками, бо він хотів би, щоб діти ними гралися. І після цього ти розумієш: вони усвідомлюють, що треба берегти те, що мають і допомагати іншим. Вибачте за таку довгу відповідь. І так, коли я їхала вперше, то дійсно по-справжньому не усвідомлювала, що таке повномасштабна війна.

- Як війна в Україні змінила ваше життя?

- Це було наче після цунамі... Мені вперше ставлять таке питання. Зазвичай розпитують, що ми робимо, про людей, я залюбки про це розповідаю, але я не люблю говорити про свої емоції. Однак мушу визнати, що люди іноді не усвідомлюють, що волонтерство також має дуже великий вплив на їх власне життя, власну сім'ю – коли ти жертвуєш часом з дітьми, друзями, кар’єрою. Звичайно, кожен вибір має наслідки. І ми його зробили, коли почалася війна.

Для мене це навіть не був вибір, це було очевидне рішення, але, звісно, це мало наслідки. Це змінило сенс мого життя. Раніше ми говорили про підвищення на роботі, про винагороду, про кар’єру. Але коли тобі говорять – «ти врятувала нас від війни», я відчуваю, що це моя винагорода. Я почуваюся корисною і, звичайно, це змінило моє ставлення до того, як я хочу витрачати свій час у майбутньому. Інколи нам вкрай важко, але ми відчуваємо й надзвичайну вдячність. Я відчуваю, що ми робимо не так багато – зважаючи на масштаби трагедії, це крапля в морі, але принаймні – ми її додаємо.

- Уже рік в Україні війна. Чи втомилися люди допомагати? І на скільки ще вистачить ресурсу у волонтерів?

- На мою думку, було б непристойно з мого боку сказати, що я втомилася. Я маю привілей повертатися додому в Нідерланди після кожної місії, де мирне небо, щоб побачити свою сім'ю, побачити своїх дітей. Але люди, з якими я працюю в Україні, вони ніколи не зупиняються, у них немає відпустки, вони не бачили свої сім'ї протягом цього року. Тому втома у порівнянні з людьми, які воюють на передовій, втома у порівнянні з лікарями, які щодня рятують життя, – я думаю, що ми не маємо права втомлюватися від війни.

Звісно, ми іноді трохи виснажені. Це як забіг: ви не біжите 10 км, ви не біжите пів марафону, ви біжите щодня, сьогодні й завтра теж. Тож справа не в фізичному, а в ментальному стані, наскільки ми сильні. І зараз йдеться про людей, які є стійкими, які є достатньо сильними, щоб продовжувати. Бо все ще не закінчилося, і ми не знаємо, як довго це триватиме. Сподіваємося, що скоро закінчиться, але саме тому втома дозволяється лише після війни, сльози – лише після війни, емоції – після війни, тому що нам потрібно зосередитися на людях, яким ми потрібні.

Україна – тепер також і моя країна. Український народ – це наш народ. Українські діти – це наші діти. Я люблю співати українською, просто щоб залишатися сильною в деяких трагічних ситуаціях. Бо нам потрібно тримати людей мотивованими та просто продовжувати йти далі.

Але я також розумію, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Ті жахливі речі, які мені довелося бачити: постійні бомбардування, обстріли, жахливий звук ракет, і наслідки, коли вони влучають, і крики людей, коли вони впізнають своїх рідних серед загиблих. Тож, безумовно, ми, як і всі інші, хто працює в зоні бойових дій, потребуємо допомоги після війни. Але зараз у нас немає на це часу. Мої дорогоцінні діти та сім'я дають мені сили.

Я ВПЕРШЕ ВИРУШИЛА В УКРАЇНУ ЕВАКУЙОВУВАТИ ЛЮДЕЙ НА СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

- Скільки разів ви були в Україні? І як надовго ви зазвичай їздите як волонтер?

- 15 разів десь. Зазвичай я їжджу в Україну через кожні 3 тижні. Часом перебувала в Україні протягом 4-5 тижнів, а іноді 2 тижні. Все насправді залежить від ситуації. Наприклад, я мала приїхати на 2 дні в Херсон, це було якраз через три дні після звільнення міста, але ми в підсумку залишилися на 10 днів, бо побачили, наскільки важкою була ситуація. Тож залишилися на довше.

- Як ви готуєтеся до місій в Україні?

- Щоразу це була цілеспрямована місія, коли ми точно знали, що будемо робити. Ми готуємо місію у Нідерландах із моїм чоловіком, із волонтерами, із нашими партнерами. І коли все готово, ми складаємо план дій. І навіть якщо маєш план, то розумієш, що все може піти не так, бо це війна, де все може змінитися за лічені секунди. Але ми завжди готуємо місію повністю і оцінюємо її тривалість. Тож спочатку я поїхала на 5 днів. А потім, коли потреби зростали, їхала на довше. І я думаю, що кожного разу я проводила там щонайменше 5 днів, а потім 10 днів. Були місії, які тривали майже 5 тижнів. Оскільки ми були далеко від центральних міст, і більше допомагали більш віддаленим районам, до яких важко дістатися, і часом на це йде 2 дні. Ми допомагаємо безпосередньо людям, жертвам та військовим.

- Розкажіть про вашу першу місію. Ви тоді повернулися з автобусом евакуйованих українців, які досі вам неймовірно вдячні.

- Все почалося з українки Наталі. Вона була першою, до кого я звернулася з питанням, як ми можемо допомогти. На той час у нас не було жодних зв’язків в Україні. У нас з Наталею була спільна подруга, а потім ми додали одна одну в друзі на Фейсбуці. Я зв'язалася з нею і запитала: «Чим ми можемо допомогти?» Вона розповіла мені про людей, які на той час перебували в Луцьку і потребували допомоги. Це якраз був мій день народження, коли я вперше вирушила в Україну. Але, звісно, що перед тим ми підготували місію. Мій день народження – 11 березня, і саме в цей день ми вирушили евакуйовувати людей. У нас не було багато автобусів – на той момент у нас був один автобус – і ми привезли в Нідерланди 51 людину.

Ми підійшли до цього питання дуже відповідально. Передусім перед поїздкою ми зв’язалися з посольством України в Нідерландах, знайшли житло. Ви знаєте, ми обдзвонили купу готелей, ми намагалися переконати їх допомогти. А відгукнулася лише одна людина, коли нам потрібно було справжнє диво. І цим дивом, цією людиною виявився власник готелю Marriott в Амстердамі. Ми домовилися, що коли ми евакуюємо людей, він надасть їм 2 місяці безкоштовного проживання та харчування. Цей час був потрібен, щоб допомогти українцям облаштуватися. Я не називаю українців біженцями, бо 90% людей, які живуть тут, хочуть повернутися додому. Ми повністю взяли на себе всю відповідальність і хотіли створити належні умови після всього того стресу, який їм довелося пережити. Я знаю, що люди їхали через всю країну, тікали на Львівщину, в гори, їм доводилося спати в спортзалах, притулках. І найгірший спосіб їм допомогти – це привезти їх сюди і знову помістити в притулок. Звісно, не у всіх був вибір. Але ми намагалися зробити для них усе належним чином.

Окрім готелю, також домовилися про медичний огляд від урядової організації GGD, а ще про реєстрацію в муніципалітеті. Все було підготовлено до того, як ми їх заберемо. І, звісно, ми не їхали з порожніми руками – ми зібрали медикаменти, одяг для дітей та дорослих, речі першої необхідності, продукти. Супермаркет Jumbo був нашим головним спонсором, який фактично заповнив автобус усім-усім, що нам було потрібно.

- Що було найважчим в організації першої поїздки?

- Я пам’ятаю, як мені подзвонила жінка, яка сказала: «Я чула, що ви приїдете в Україну, що ви волонтер. У мене рак, у мене лейкемія, і у мене немає ліків. Будь ласка, врятуйте мене. Бо якщо я не помру від війни, то помру від раку». І це стало для мене остаточним сигналом, що ми також маємо купити ті ліки, які були досить дорогі, і для них, і так само для нас, але найголовніше було їх знайти. Тож я почала підключати всіх своїх друзів, а вони інших друзів. Звичайно, мої друзі добре знають мене, вони знають, якою божевільною я можу бути. Але вони також знають, наскільки місія допомагати людям важлива для мене. Тож ми почали гуртуватися. У нас була одна команда, яка разом зі мною займалася організацією. А інша везла мене до місця призначення, і ще одна команда займалася доставкою медикаментів.

- Наскільки я знаю, під час першої місії вам довелося змінити напрямок і замість Луцька ви поїхали у Львів.

- За день до поїздки нам довелося все змінити, тому що Луцьк, куди ми мали їхати спочатку, сильно обстріляли. Ми вирішили поїхати до Львова, все перепланували та організували протягом дня. Ми їхали в орендованому автобусі до Львова, щоб зустрітися з людьми і віддати їм медикаменти, евакуювати людей. А потім сталося наступне: коли ми прибули на кордон, нас зупинили і пояснили, що в Україні війна, а цей автобус орендований, і у нас немає потрібних документів, щоб на ньому перетнути кордон. На цьому ваша місія закінчилася, сказали нам. Але тоді я сказала "ні", це неможливо. Я взяла на себе зобов'язання і пообіцяла людині, хворій на рак, що приїду і вона отримає ліки для повного місяця лікування. Я не могла просто розвернутися і сказати, що ми не змогли здійснити місію.

Спочатку я трохи розхвилювалася, але потім взяла рюкзак, коробку з ліками для онкохворої жінки, бо це було терміново, і пішки перетнула кордон. Я не знала, що буде далі. І як тільки я перетнула кордон, стався вибух, це було жахливо. Я була настільки шокована, що розгубилася. До того ж виявилося, що я взагалі не на тому пункті пропуску. І майже одразу пролунали вибухи. Я була лише за 20 км до них і я була сама. Це був, як мені здається, один з найстрашніших моментів у моєму житті, бо ситуація була невідомою. Але врешті-решт все вийшло. Я зв’язалася з чоловіком, який мав мене зустріти, змогла доставити ліки від раку людині, яка їх потребувала. Це було одне з найкращих почуттів, коли ти бачиш цю людину і думаєш, що все вдалося. Ти усвідомлюєш, що ти змогла.

А потім я була у військовому шпиталі у Львові, де бачила людей без ніг, без рук. Вони подивилися на мене, і я наважилася запитати їх: «Як у вас справи?», бо я не знала, що сказати, як поводитися. А у відповідь почула: «Нам, звичайно, не дуже добре, але ми сподіваємося, що ви зможете привезти нам якісь засоби, щоб ми могли повернутися на фронт». Саме тоді я зрозуміла, що український народ – найкращий, найстійкіший, найвідважніший. У перший день, у перші години мого перебування, ти зустрічаєш людей, які дуже постраждалі фізично, але вони дивляться на тебе зі щирими посмішками. Потім я почала налагоджувати зв'язки та зрозуміла, що перетин кордону – це найскладніше, особливо, якщо ти перевозиш медикаменти. Тож я витратила кілька днів на те, щоб зв'язатися з усіма, хто міг би допомогти мені перетнути кордон наступного разу. Оскільки я вже знала, що буде і наступний раз. Це була не просто одна місія. Я знала, що їх буде набагато більше.

Ми побудувати довіру І мережу – це трапилося не за одну ніч, на це пішло пів року

- Раніше ви будували дитбудинки в Кенії. Як війна в Україні змінила ваш благодійний фонд? Які проєкти реалізовуєте зараз?

- Ми громадська організація. Від самого початку роботи у нас з’явилися різні ініціативи. Першою з них була евакуація автобусом 51 людини до Нідерландів, а також 5 людей літаком через Румунію. Друга ініціатива, над якою ми працювали, і яка, на жаль, не була реалізована, – так звані сумки гідності для полонених: з телефонами, новою білизною, новим одягом.

Потім – допомога дитбудинкам, зокрема, в Дніпрі та Харкові, а також допомога дитячій лікарні Охматдит у Києві.

Ще одна ініціатива пов’язана з прямою допомогою лікарням і безпосередньо пацієнтам. Нам надають списки потреб, і ми доставляємо медикаменти тим, хто цього потребує. На жаль, ми зіткнулися з корупцією в Україні, й саме тому працюємо напряму. Але хочу зазначити, що корупція існує скрізь, в усіх країнах. Скрізь є люди, які намагаються отримати гроші нечесним шляхом. Я повертаюся знову й знову в Україну, тому що наша громадська організація повинна дати гарантію нашим донорам, що все, що було передано, буде направлено і передано безпосередньо людині, яка потребує допомоги.

Ми працюємо з 58 різними лікарнями по всій Україні, щоб забезпечити їх усім необхідним. Особливу увагу приділяємо деокупованим територіям.

І ще напрям – це ліки проти раку. Ми надаємо безкоштовне лікування жінкам, хворим на рак молочної залози. Ми надали близько 2500 ліків по всій країні, і це триває. У цьому питанні ми співпрацюємо з асоціацією онкохворих, з онкологами, з самими онкохворими, бо для нас важливо знати, що вони отримали лікування.

Також був проєкт “Зима наближається”. Ми роздали багато продуктів харчування, пічок, ковдр, генераторів. Ми надали 16 тонн одягу, теплих речей, які, зокрема збирали різні школи в Нідерландах. Цей проєкт був ініційований британською школою в Нідерландах, де навчаються наші діти. І він був неймовірний – тому що для дітей від дітей.

Зараз у нас з’явилася ініціатива “Набори невідкладної допомоги для передової”. Ми працюємо з військовими медпунктами, де лікарі надають першу допомогу військовим.

Є ще один проєкт, для якого ми створили іншу громадську організацію під назвою “Ангели України”, вона займається виключно військовим постачанням. Тому що ми не хотіли змішувати всі ініціативи до купи. Отже, фонд Orphans Feeding Foundation – це суто гуманітарна організація, а “Ангели України” займається доставкою автомобілів, генераторів, приладів нічного бачення, тобто всім, що може знадобитися військовим на передовій. Цю організацію було створено в грудні в Україні нашими двома українськими друзями, моїм чоловіком і мною.

- Враховуючи ваш перший досвід з перетину кордону, як ситуація змінилася сьогодні? Як ви зараз доправляєте допомогу в Україну?

- Сьогодні у нас є зелений коридор. Ми створили в Україні мережу матеріально-технічного забезпечення, щоб мати змогу швидко реагувати та надавати гуманітарну допомогу на місцях. І коли великі фармацевтичні компанії дізналися, що у нас зелений коридор, що ми надійні, що нам довіряють, то й вони довірили нам доставляти ліки. Вони хотіли допомагати, але фактично були паралізовані бюрократичними процесами та правилами. Тож так ми почали отримувати вантажівки з медикаментами. Йдеться про тонни ліків та товарів медичного призначення.

Ми побудували довіру, мережу, маємо рекомендації – це трапилося не за одну ніч, на це пішло пів року. Наприклад, із партнером, з яким ми працюємо, ми познайомилися в липні, й сьогодні вони дають нам доступ до медикаментів, які потрібні в Україні. Ми маємо списки потреб із лікарень, військових госпіталів, онкоцентрів. У наших партнерів є гроші, у них є бюджет, який вони можуть витратити на медикаменти, але вони не знають, як усе функціонує в Україні. Надто багато бюрократії для однієї фармацевтичної компанії. Тому вони покладаються на організації, такі як наша, які працюють швидко і звітують, що все надане доставлено безпосередньо людям, котрі цього потребують.

Я постійно подорожую, щоб тримати все на контролі. Всі отримані донати, пожертви ми відправляємо на склад у Нідерландах. Там усе пакується у коробки, а потім вантажівкою доставляється в Україну. Я тим часом лечу до Польщі, звідти прямую до Києва, де ми зустрічаємо вантажівку. І вже з Києва ми рушаємо розвозити допомогу. Також у нас є ще одна вантажівка, яка їде до Миколаєва, а звідти команда розвозить до місць призначення. Я маю всі документи, відео та фотодокази, що допомога була доставлена. Також посольство України в Нідерландах надає всю необхідну підтримку. Навіть попри всі мої шалені ідеї та головний біль, якого я завдаю посольству, – отримую підтримку, адже у нас спільна мета.

- Я знаю, що ви також допомагали евакуйованим з «Азовсталі».

- Так, ми зустрічалися з людьми, одразу після евакуації з «Азовсталі», тобто з цивільними. Ми чекали на них, і це був неймовірно важкий момент. Тому що ми були фактично першими, з ким вони зустрічалися після 2 місяців без світла, без зв’язку із зовнішнім світом. Я провела багато часу, розмовляючи з ними, щоб зрозуміти їхні потреби. Ми купили близько 50 телефонів для цих людей, ми купили близько 150 пар взуття, одяг, засоби гігієни для жінок, дезодоранти, все, що могло допомогти їм знову відчути себе звичайними людьми. Одну дівчину звали Аня, їй 24 роки. Коли я з нею познайомилася, мені було надзвичайно важко стримувати емоції. Вона розповідала мені про те, що сталося, як вона два місяці перебувала з одними і тими ж людьми. Як вона злякалася, коли стало зрозуміло, що назовні вийдуть не всі. Вона мені розповіла, що, на жаль, серед цих людей також була її бабуся. Вся ця ситуація була жахливою не тільки тому, що вони не знали, що буде далі. Але й тому, що вони не знали, що сталося з їхніми рідними, які там залишалися. На щастя, потім уже після того, як ми зустрілися, вона, написала мені й розповіла, що її бабуся вже з нею.

НАЙСТРАШНІШЕ – ЧУТИ РОЗПОВІДІ ПОТЕРПІЛИХ

- Що для вас було найстрашніше в цих місіях?

- Розповіді потерпілих цивільних. Вони були схожі на привидів. Для мене це було найстрашнішим. Вони розповідали про зґвалтування, про те, як їм доводилося визначати, кому з людей, хворих на астму, надавати медикаменти, яких залишилося дуже мало.

Також – коли був масовий ракетний обстріл Харкова. Мені тоді довелося спати на станції метро через великий ризик потрапляння ракет. Це було в серпні, загинули люди. Я була там, коли це сталося. Я була буквально за 10 хвилин звідти. Тож ми прийшли, щоб допомогти людям, які постраждали. Я побачила дитину 11 років, яка лежала на підлозі, й її не можна було впізнати. Тіло було обгоріле. Це було надзвичайно важко. Після цього я намагалася залишатися спокійною і продовжувати допомагати постраждалим, але ввечері я просто кричала, тому що це було нестерпне відчуття.

- Ви з командою також допомагаєте жертвам сексуального насилля. Розкажіть про ці проєкти.

- Сьогодні ми працюємо над проєктом із ще однією організацією, яка називається «Соняшник». Один із членів організації базується в Гаазі. Я допомагаю розповсюджувати інформацію, розповідаю про «гарячу лінію», куди жертви зґвалтування могли б звернутися по всій Україні. Ми також роздаємо так звані сумки гідності для цих жінок, ми вкладаємо в них інформацію про цю «гарячу лінію», на яку вони можуть зателефонувати. Тож ми їх направляємо в цю громадську організацію, яка допомагає їм далі впоратися з цією ситуацією. Це надзвичайно складно.

- В які гарячі точки ви доправляєте допомогу?

- Ми постачаємо в Бахмут, Херсон, Харків, Миколаїв, Запоріжжя, ми доїжджали до Олександрівки, що на відстані кількох кілометрів від російського кордону, – фактично всюди в Україні. Але ми не робимо це самі, ми не божевільні, – ми, звичайно, маємо повну підтримку української армії. Вони нам допомагають, здійснюють всі заходи, щоб ми могли робити це безпечно. Тож ми не самі по собі. Тому, коли я сказала, що доставляю особисто, я мала на увазі, що у нас є команда та налогоджений процес на місці, й ми робимо це разом із військовими.

ШРАМ, ЩО ЗАВЖДИ НАГАДУВАТИМЕ ПРО ВІЙНУ

- Як вас називають військові? У вас є позивний?

- Так, Попелюшка. Знаєте, мені важко зрозуміти те, що в таких ситуаціях, як у Бахмуті, звичайно, цивільних людей стає все менше, але в грудні, коли я була там, щоб допомогти мирному населенню, важко було вмовити їх покинути місто. Ми роздавали зимові речі, ковдри, пічки, їжу та засоби гігієни, щоб вони могли пережити зиму, і це робилося під обстрілами. Було дійсно дуже важко, але, на жаль, до цього звикаєш.

- Що з вами сталося під час однієї з ваших останніх місій? Я знаю, що вам зробили операцію.

- Мені пощастило, що я саме повернулася з Донбасу і була у Києві. Вночі мені стало дуже зле. Як виявилося, у мене був дуже поганий діагноз, про який я не підозрювала, і мене треба було терміново оперувати, бо без операції я могла не вижити. У мене сталася внутрішня кровотеча. Дуже дивно усвідомлювати, що в цій жахливій ситуації, коли я була при смерті, саме українські лікарі, яким ми допомагали протягом року, врятували мені життя. Після операції мені довелося залишитися на деякий час у лікарні, поки мені не стало краще. А потім я повернулася додому. І тепер я жінка з великим досвідом і 20-сантиметровим шрамом на тілі, який завжди нагадуватиме мені про війну.

- Ви пам’ятаєте свої емоції, коли дізналися про повномасштабну війну в Україні?

- Це я назавжди запам’ятаю. Я плакала весь час, коли дивилася новини. Мирні жителі, діти. Коли мова йде про дітей, я думаю, що це найжахливіша трагедія, яку можна собі уявити. Їх обстрілюють без жодних на те підстав. Це злочин, це геноцид, так? Треба речі називати своїми іменами. Це варварство. Коли я побачила це по телевізору, мені захотілося допомогти. І, звісно, це було очевидно, бо ми допомагали дітям весь час, але не в умовах війни. І чого ми не очікували, так це інших викликів.

УКРАЇНЦІ ЗАРАЗ ЗАХИЩАЮТЬ НАШІ СПІЛЬНІ ЦІННОСТІ

- Розкажіть про ці виклики.

- Труднощі при перетині кордону, при доставці медикаментів безпосередньо конкретній людині, яка цього потребує. Виклики через бюрократію. Також, коли ти в Україні, щоразу треба бути пильним, дивитися по сторонах, бо не знаєш, хто є хто. І є багато недобрих людей, які намагаються тебе використати, підставити. Тобто це справжня війна. А на війні може статися все, що завгодно.

- Ви, зокрема, говорите зараз про ситуацію щодо закиду, що ви начебто причетні до спроби організації пресконференції російської пропагандистки Марини Овсяннікової?

- Я не знаю, хто був організатором, і не маю жодної іншої інформації про цей захід, крім того, що він був правомірно скасований. Мене дуже засмутило, що моє ім’я намагалися використати і що я змушена витрачати час та сили на це, замість того, щоб зосередитися на волонтерській роботі. Але це війна, а на війні як на війні.

- За що ви любите Україну, бо так ризикувати можна лише якщо любиш.

- Українці – одна з унікальних націй у світі, яка не просто бореться за землю. Потрібно, щоб люди це розуміли: українці не воюють, вони захищають свою землю, але також свою душу, свою історію, культуру, все, що вони будували протягом років. Для них це дуже важливі цінності. Цінності, які ми всі поділяємо, але ми ніколи не могли подумати, скільки людей загине, захищаючи їх, поки український народ не показав нам, що це те, що ми повинні робити, інакше ми втратимо все – свободу, демократію, солідарність.

Україна – єдина країна в світі, яка показує, що свобода не є безкоштовною. І немає іншого шляху, аніж захищати її. І вони роблять це також для нас, для людей по всьому світу. Що мені подобається в Україні, так це люди. Це про стійкість, про хоробрість, про мужність, про біль, про те, що кожен українець має свою історію про війну.

Попри все, українці продовжують жити, готувати, танцювати, співати, бо вони неймовірно сильні ментально та стійкі. Ми бачили цього неймовірного українського бійця, який потрапив у полон і знав, що помре, і сказав «Слава Україні!». Росіяни можуть забрати землю, вони, на жаль, можуть забрати життя, і це вони роблять, вони забирають дітей, яких ми обов’язково повернемо. Але вони ніколи не зможуть забрати вашу душу і ваше серце. І саме тому ви переможете.

Ірина Драбок, Гаага