Південно-Східна Азія в епіцентрі світової політики: погляд з Пекіна

Що означає відсутність Сі Цзіньпіна у Джакарті та Нью-Делі

Південно-Східна Азія минулого тижня знову перебувала в центрі світової політики. Та якщо попереднього разу увага була прикута до лідерів країн «Великої сімки», які у травні збирались на саміт у японському місті Хіросіма, то цього разу на передній план вийшли країни, що розвиваються, і чий голос у світі звучить усе гучніше й вимогливіше.

Йдеться про багатосторонні зустрічі у форматах Східно-Азійського саміту і Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та «Групи 20».

ТРЕК АСЕАН

Перша подія пройшла в столиці Індонезії Джакарті й зібрала минулого вівторка лідерів дев’яти країн АСЕАН – Брунею, Камбоджі, Індонезії, Лаосу, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду і В’єтнаму. Наразі їхніми найбільшими проблемами є криза в М’янмі, участь якої в цій організації призупинена, та територіальні суперечки з Китаєм.

У М’янмі військова хунта захопила владу в лютому 2021 року, скинувши демократично обраний уряд Нобелівської лауреатки Аун Сан Су Чжі, та прихильники останньої продовжують збройне протистояння. Країни АСЕАН намагаються домовитися з військовими про припинення бойових дій, проте безуспішно. Цей конфлікт продовжує створювати великі проблеми в регіоні й загрожувати стабільності сусідніх із М’янмою країн, однак без рішучих дій його врегулювання залишається примарним.

Питання територіальних спорів із Китаєм, переважно через острови в Південно-Китайському морі (ПКМ), вже понад двадцять років створює напруженість у відносинах між сторонами. В останні дні серпня Картографічний сервіс стандартних карт КНР випустив новий, офіційно затверджений комплект географічних карт за 2023 рік, призначений для ілюстрації в новинах, підручниках тощо, на яких майже вся акваторія ПКМ із островами сусідніх країн АСЕАН позначена такою, що входить до складу Китаю. Малайзія й Філіппіни одразу ж висловили протест і здійснили дипломатичні демарші, але це жодного враження на Пекін не справило.

Тому розмова на Східно-Азійському саміті за участю АСЕАН і восьми регіональних країн: Австралії, Китаю, Індії, Японії, Нової Зеландії, Росії, Південної Кореї і США, що відбувся вже наступного дня, передбачалася доволі жорсткою. І хоча вона такою не стала, форум засвідчив глибокі розбіжності між країнами-учасницями як через військову активність Китаю в регіоні, так і через ставлення до війни Росії проти України.

Аби уникнути суперечок, Індонезія, як приймаюча сторона, запропонувала винести за дужки всі питання, по яких апріорі не вдасться досягнути згоди, зокрема, щодо Китаю і війни в Україні. Більшість учасників погодилися дотримуватися такого підходу й уникали згадувати про проблеми.

Внутрішню гармонію порушила віце-президент США Камала Гарріс, яка заявила, що жорстокий напад Росії на Україну має бути засуджений, як посягання на суверенітет і територіальну цілісність України, і що Вашингтон продовжить притягувати Москву до відповідальності за її жахливі злочини проти людяності. Та наголосила на стурбованості Штатів провокаційними діями Китаю в Південно-Китайському та Східно-Китайському морях.

У відповідь російський представник Лавров закликав не «українізувати» зустріч, бо війна в Європі начебто не стосується Південно-Східної Азії, а прем’єр Китаю Лі Цян традиційно назвав звинувачення на адресу Пекіна спробами створити конкуруючі структури та змусити країни регіону вибрати чиюсь сторону і бути втягнутими у безглузді суперечки.

У результаті, кожен залишився при своїй думці.

ЛІДЕР КИТАЮ «ЗБЕРІГАЄ ОБЛИЧЧЯ»

Головною подією мав стати саміт країн G20, який приймала Індія і куди з Джакарти вирушили щонайменше половина делегацій. На цьому форумі збираються три умовні конкуруючі групи країн – так званого Глобального Півдня з економіками, що розвиваються, західні держави на чолі зі Сполученими Штатами та їхні конкуренти Китай і Росія.

Вісімнадцять країн-учасниць, у тому числі США й європейські держави, завчасно підтвердили участь у зустрічі, а в Пекіні й Москві до останнього тримали інтригу, уникаючи розповідати про плани їхніх лідерів. Лише за кілька днів до старту події стало відомо, що Сі й Путін, двоє «затятих реформаторів світового порядку», не з’являться в Нью-Делі.

Якщо останній не полишає кордонів своєї території через ордер Міжнародного кримінального суду, або, що імовірніше, через страх палацового перевороту під час його відсутності та втрати влади, то з очільником Піднебесної ситуація не така однозначна. Сі здивував своєю відмовою їхати на саміт G20, бо за понад десять років при владі жодного разу не пропускав цей форум.

Китайська сторона традиційно не пояснила такого рішення глави держави. Аналітики ж схиляються до думки, що головною причиною стало побоювання, що за відсутності Путіна Сі дістанеться роль «поганого хлопця» №1. Запитань до китайського лідера у більшості присутніх на саміті G20 набралося предостатньо.

У першу чергу, в приймаючої Індії – через змагання з Китаєм за право зватися головним у регіоні та територіальні суперечки на кордоні в Гімалаях. Сподівання розрядки в останньому питанні з’явилися минулого місяця після успішного чергового раунду китайсько-індійських переговорів на рівні військових командувачів та короткої зустрічі Сі з прем’єром Моді в кулуарах саміту БРІКС у ПАР, на якій вони нібито домовилися розвести війська, а це кілька тисяч із кожної сторони, на спірних ділянках кордону.

Проте все сплутала згадана вище оновлена карта КНР, на якій спірні території на кордоні з Індією – а це увесь індійський штат Аруначал Прадеш та великий район плато Аксай Чін – позначено китайськими. В Нью-Делі до таких територіальних зазіхань ставляться вкрай негативно й реакція не забарилася – індійська сторона відповіла всім доступним арсеналом дипломатичного протесту.

Скандал тільки набуває розвитку, й у Пекіні могли остерігатися, що Сі доведеться відповідати на незручні питання індійського прем’єра, а то ще й виправдовуватися. Ба більше, індійська сторона, як господар форуму, могла порушити це питання в колі учасників зустрічі й очікувати на підтримку Сполучених Штатів та їх союзників, а це половина групи, які пригадали б Китаю його військову агресивність у регіоні, порушення прав людини, неринкові практики й інші речі, що дратують китайське керівництво.

Тобто, більшість учасників саміту, з високою ймовірністю, підтримали б Індію, тоді як Китаю дісталась би велика порція критики, а його лідеру – зіпсований настрій і непоправні репутаційні втрати. Запобігти негативному сценарію китайська дипломатія, очевидно, не була спроможна, тож найкращим виходом для Сі уникнути «втрати обличчя» стала відмова від особистої участі в зібранні у Нью-Делі.

Додатковим приводом не їхати на G20 до Індії вважається небажання Сі бачитися зараз із Байденом. Увесь світ очікує, що після кількох загалом успішних візитів до Китаю урядовців США – американський і китайський лідери зустрінуться й покладуть край протистоянню, в усякому разі – жоден із них не заперечив готовності зробити крок назустріч.

Саміт G20 вважався одним із таких місць, але в Пекіні, очевидно, врахували загалом негативний для Китаю фон цього форуму і відмовилися від Нью-Делі як місця переговорів. Тепер усі сподівання – на саміт Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у Сан-Франциско в середині листопада, якщо не трапиться чогось надзвичайного.

До того часу обидві сторони зможуть належно підготуватись, а сам формат АТЕС, де немає Індії й Євросоюзу, буде більш доброзичливим для Китаю і дозволить Сі провести переговори з Байденом на рівних позиціях і впевненіше відстоювати інтереси своєї країни.

G20 І СУПЕРЕЧЛИВА ДЕКЛАРАЦІЯ

Відсутністю перших осіб Китаю і Росії в Нью-Делі у першу чергу скористалися західні лідери та їх азійські союзники. Президент Байден, його французький колега Еммануель Макрон та південнокорейський – Юн Сок Йоль, прем’єри Британії Ріші Сунак, Італії Джорджа Мелоні і Японії Фуміо Кішіда та канцлер Німеччини Олаф Шольц, зі своєю піратською пов’язкою на оці, активно комунікували з главами держав Глобального Півдня. Звичайно, не можна стверджувати, що їм вдалося схилити країни, що розвиваються, на свій бік, проте переговори перших осіб завжди мають наслідки, і ми напевно побачимо їх уже в недалекому майбутньому.

Нагоду додати авторитету і впливу не втратив і сам господар саміту. За наполегливості індійського прем’єра «Група 20» поповнилася 21-м учасником – Африканським Союзом із 55-ти країн. Це вважається особистим досягненням Моді, і він не приховував свого задоволення й відчуття впевненості впродовж усього саміту та навіть запропонував у листопаді, останньому місяці індійського головування в G20, провести віртуальну зустріч лідерів.

Досягненням Індії вважається і прийняття декларації саміту G20, консенсус у якій щодо російсько-української війни більшість дипломатів та аналітиків назвали несподіваним. Нездатність домовитися про підсумковий документ означала б, що двадцятка розділилася між Заходом та Китаєм і Росією.

Варто зауважити, що цього року узгодження розбіжностей у формулюваннях стосовно війни Росії проти України та інших пунктів декларації тривало 25 днів і завершилося вже після початку зустрічі в суботу. Ще в п’ятницю ввечері учасники робочої групи, яка готувала проєкт документа на 38 сторінок, анонімно ділилися зі ЗМІ сумнівами стосовно його схвалення.

Водночас, оцінки декларації саміту в Нью-Делі розділилися. Партнери України в «Групі 20» назвали пункти про війну в Україні успіхом, акцентуючи на важливості формулювань щодо територіальної цілісності й суверенітету України. Росія ж вустами свого представника Сергія Лаврова також заявила про успіх. Очевидно, кожен прочитав одні й ті ж слова по-своєму і вклав у них власний зміст.

Найближче до правильного прочитання заяви двадцятки, напевно, виявились українці, які не шукали глибоких прихованих смислів, а вказали на те, що лежить на поверхні – відсутність згадок про Росію-агресора й засудження Москви за несправедливу війну. В українському МЗС подякували партнерам за намагання включити в текст декларації сильні формулювання, проте зауважили, що в частині російської агресії «Групі двадцяти» немає чим пишатися, і принагідно запропонували замінити кілька слів, після чого документ набуває абсолютно однозначного й відповідного реаліям трактування.

Проте – це лише побажання української сторони. Безглуздо очікувати, що міжнародні організації, в яких присутня Росія, спроможуться на яке-небудь засудження Кремля. Найпоказовіший приклад – Рада Безпеки ООН, в якій самовільно захоплене крісло постійного члена Москва використовує для наполегливого руйнування міжнародних правил.

Решту ж рішень саміту G20 аналітики вважають розчаровуючими. Наприклад, на зустрічі в Нью-Делі лідери домовилися до 2030 року потроїти глобальні потужності відновлюваної енергетики та визнали необхідність поступового скорочення використання вугілля.

Водночас, жодних часових рамок не встановлено та зазначено, що відмова від використання вугілля має відбуватися з урахуванням ситуації в кожній конкретній країні. Наразі використання цього викопного палива поступово скорочується в промислово розвинутих державах, однак воно залишається життєво важливим у більшості економік, що розвиваються, і залишатиметься таким іще впродовж десятиліть через відсутність прийнятних альтернатив.

Учасники зустрічі також домовилися вирішити проблему високої заборгованості бідних країн і зміцнити та реформувати міжнародні банки розвитку, проте – не визначивши конкретних рамок і цілей цього процесу. Без наповнення конкретикою це лише декларація, що не матиме практичних наслідків.

Також не було досягнуто прогресу в тому, щоб змусити Росію повернутися до Чорноморської зернової ініціативи, хоча декларація закликає до необхідності створення умов для безпечного транспортування зерна, продовольства та добрив як із України, так і з Росії.

Неспроможність лідерів G20 схвалити конкретні й суттєві рішення, взяти зобов’язання й надати чіткі обіцянки щодо будь-яких нагальних глобальних викликів, від зміни клімату до боргів бідних країн, змушують аналітиків скептично оцінювати перспективи цього формату й навіть припускати, що сенс його існування уже невдовзі буде вичерпано.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спровокувало низку глобальних криз і стало каталізатором поглиблення розбіжностей між демократіями Заходу за лідерства США й автократичними режимами Сходу з Китаєм на чолі. Стрімке зростання суперництва між цими двома таборами підігрівається війною і підштовхує решту країн світу, які становлять його більшість, визначатися з вибором сторони.

Прагнення Китаю оновити глобальний порядок і створити багатополярний світ – теоретично могли б бути реалізованими, якби імперські марення Путіна не штовхнули його розв’язати криваву й абсолютно позбавлену сенсу війну проти України. Тепер же відбуваються протилежні процеси, і можна стверджувати про формування двополярного світоустрою з поділом за цінностями демократії чи авторитаризму, причому другий «полюс» явно програє за розмірами та економічними, військовими й іншими параметрами.

Наразі Глобальний Південь перебуває під наростаючим тиском з обох таборів. Вибір, який у підсумку зводиться до підтримки України чи країни-агресора Росії, – надзвичайно складний, тільки уникнути його під маскою «нейтральності» навряд чи вдасться, бо йдеться про обрання сторони добра чи сторони зла. Певну ясність може внести сесія Генасамблеї ООН, де питання російсько-української війни стане одним із центральних.

Схоже, й у Китаї починають схилятися ближче до справедливості. Хоча двері китайської політичної кухні щільно зачинені, оптимістичні для України ознаки з’являються, про що повідомляли окремі ЗМІ в контексті саміту G20. Тому майбутня зустріч лідерів Сполучених Штатів і Китаю Джо Байдена та Сі Цзіньпіна, яка може відбутися за два місяці в Сан-Франциско, набуває ще більшої важливості для встановлення справедливого миру в Україні. Та це віддалена перспектива, а власне очищенням української землі від російських окупантів сьогодні займаються сили оборони, і вони, схоже, успішно виконують це завдання.

Володимир Сидоренко, Пекін

Перше фото: gettyimages