Ми маємо тепер говорити насамперед про оздоровлення польської демократії
Під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ
У грудні 1922, після вбивства першого президента відновленої Польської держави Габрієля Нарутовича, приголомшена новинами письменниця Марія Конопницька писала у щоденнику про дві Польщі, які не можуть знайти порозуміння між собою. Приголомшеною була тоді не тільки Конопницька, але й соратники і друзі вбитого президента. Згодом маршал Юзеф Пілсудський організує переворот і створить у країні гібридний режим «санації». До реальної демократії відновлена після Другої світової війни Польща зможе повернутися тільки влітку 1989 року. Але у своїх коментарях щодо парламентських чи президентських виборів у країні я все одно буду всі ці демократичні десятиріччя звертатися до образу двох Польщ із щоденників Конопницької.
Тепер, майже через сто років після вбивства Нарутовича, я починаю розуміти, що раніше перебільшував значення цього образу. От під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ – жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах. Але те, що справді відрізнятиме ситуацію 1922 року від ситуації 2023-го – це те, що перемагає не санація, а демократія. Й сам цей факт вже сам собою демонструє історичний прогрес.
Звісно, глибокий розкол у польському суспільстві нікуди не зникає й, ніде правди діти, він існував завжди. Це абсолютно природний розкол між тими, хто вважає себе спадкоємцями «старої» Речі Посполитої з її широким поглядом на світ, здатністю інтегрувати різні народи й традиції у «польський світ», готовністю до співпраці й конкуренції з сусідами по Європі й тими, хто став спадкоємцями колоніального минулого польських земель, хто й досі розглядає польськість як етнічний і релігійний проєкт і з недовірою ставиться до навколишнього світу. І, ніде правди діти, і той, і інший погляд – частина польської історії й національного виживання.
Єдиною запорукою співіснування цих двох Польщ в одній є демократія. Однак у табору «Права і справедливості» із цим є серйозні проблеми. Спроби демонтажу незалежної судової системи, зусилля щодо деградації суспільних медіа, неповага до позиції великої частини суспільства, «орбанізація» і європейська ізоляція Польщі – все це було не про конкуренцію поглядів і позицій, абсолютно нормальну для демократичного суспільства. Все це було про узурпацію влади.
Саме тому тепер, коли час правління партії Ярослава Качинського добігає кінця, ми маємо говорити насамперед про одужання польської демократії, про її оздоровлення, про повернення взаємоповаги – це саме те, що переможці повинні продемонструвати переможеним. Не стільки політикам – популісти переважно не здатні вчитися на своїх помилках, скільки виборцям «Права і справедливості», які мають почати власну подорож від підтримки правого популізму, безвідповідального й самозакоханого, до голосування за солідні державницькі консервативні проєкти. Тоді знову можна буде на певний час забути про дві Польщі й говорити про конкуренцію консерваторів і лібералів, правих, центристів і лівих. Здатних домовлятися й співіснувати, а не ворогувати.
Для України це також було б чудовим результатом цих виборів. Адже те, що відбувалося у наших двосторонніх стосунках до великого вторгнення Росії в Україну, – це руйнація атмосфери. Саме атмосфери взаємоповаги й співіснування двох близьких країн, які вже створювали спільний світ. Свідоме перенесення акцентів з майбутнього на минуле – що, звісно, є прямим наслідком комплексу колоніального мислення у таборі «Права і справедливості» й було стратегічною помилкою. І я сподівався, що це стане очевидним, коли почалася війна. Але ж ні!
Передвиборча кампанія перекреслила й це розуміння, й бачення необхідності нашого спільного виживання, й усвідомлення тієї особливої геополітичної ролі, яку відіграє тепер Польща на континенті. Виявилося, що можна було спаплюжити все, навіть власну політичну спадщину, заради спроби збереження влади. Й мені залишається тільки сподіватися, що із закінченням виборів ця непотрібна нікому в Польщі й Україні штучна конфронтація розвіється, як дим. Але для того щоб цей дим ніколи вже не отруював наші легені, нам всім потрібна демократична Польща.
Одна, а не дві.
Віталій Портников