«Двадцять років по тому»: Фіксуємо людську та професійну деградацію Лаврова

Про це свідчить тригодинна підсумкова пресконференція глави МЗС РФ

У четвер глава російського МЗС Лавров провів традиційну підсумкову щорічну пресконференцію – як зазвичай, цинічно-брехливу, котра виводить глядачів із існуючої реальності в спотворений світ російської дипломатії… І все було б, як зазвичай, якби один із присутніх, сивочолий сербський журналіст, не привітав Лаврова з тим, що той перебуває на високій посаді рівно 20 років. 73-річний Сергій Вікторович, не зрадівши такому вітанню, проігнорував його.

Але слово прозвучало. Хороший привід поглянути на подію в такому розрізі.

КАР’ЄРА ЛАВРОВА В ДЕМОКРАТИЧНІ, АБО Ж «ЛИХІ ДЕВ’ЯНОСТІ»

Саме призначення сталося 9 березня 2004 року, напередодні «президентських виборів», результат яких в країні з уже початково придушеною пресою та роздмухуванням культу особистості Путіна був наперед вирішений. Лавров приходив на високу посаду з хорошою не тільки російською, а й міжнародною репутацією, бо перед тим десять років був представником РФ у ООН.

Зрозуміло, що єльцинська Росія з точки зору демократії, свободи слова та імперських амбіцій не була ідеальною країною. Проте все ж вона сильно відрізнялася від нинішньої відверто людожерської Ерефії.

У квітні 1992 року, в часи розлучення пострадянських республік, яке відбувалося в межах СНД, 42-річного Лаврова призначили заступником глави МЗС. А 1994 року його направили постійним представником в ООН. Що теж мало свою логіку, оскільки він мав значний досвід роботи в Нью-Йорку (і там у 1981-1988 рр. досить швидко рухався сходинками кар’єри в представництві СРСР).

Зазначимо, що ці призначення відбувалися в часи, коли міністерством закордонних справ «нової демократичної Росії» керував нинішній політичний емігрант Андрій Козирєв (якого російська пропаганда інакше як зрадником тепер не називає). Отже й Лавров мав ауру єльцинсько-козирєвського висуванця. А його часом жорсткий стиль спілкування пом’якшувався почуттям гумору та писанням віршів, не так щоб надто талановитих, та все ж дещо кращих, ніж у майбутнього фрікуватого керівника Роскосмосу Дмитра Рогозіна.

Втім, сьогодні колишній «міцний професіонал» Лавров виглядає фріком аж ніяк не меншим. І такий невеличкий екскурс в історію, в його біографію, як на мене, допомагає побачити це більш рельєфно.

«ОЧИЩЕННЯ» РОСІЇ ВІЙНОЮ, ПЛЮВКИ УСЛІД ЕМІГРАНТАМ

У Росії існує іронічний мем «Як же погарнішала Москва за Собяніна!». Після «пресухи» Лаврова 18 січня можна розкручувати новий мем: «Як же погарнішала Росія від війни!». Зрозуміло, що закони надмірної лояльності в авторитарно-тоталітарній країні вимагають вихваляти війну. Та не настільки ж тупо та примітивно.

Цитуємо: «”Спеціальна військова операція” (принагідно: досить гидко виглядало, коли журналісти з демократичних країн теж боялися використовувати слово «війна», покірно слідуючи нормам роспропу, – авт.) вже давно дуже позитивно вплинула на наше внутрішнє життя, небувало згуртувала наше суспільство і сприяла його очищенню від людей…»

Отут на невеличкій лавровській паузі аж дух перехопило – як же вдало висуванець єльцинських часів сформулював найбільше досягнення нинішньої влади – ліквідацію сотень і сотень тисяч її вояків! Та ні, виявилося, все ж, що Лавров мав на увазі зовсім інше: «…очищенню від людей, які не відчували своєї причетності до російської історії та російської культури. Хтось із них поїхав, хтось залишився і почав замислюватися, але значна частина суспільства небувало згуртувалася».

Який цікавий наголос на оцих «хтось поїхав». Це ж, за Лавровим, і є доленосне «очищення Росії». Між тим, того ж дня емігрантська «Новая газета. Європа», яка тепер видається в Ризі, опублікувала розслідування, з якого випливає, що після початку повномасштабної агресії з Росії виїхали за кордон щонайменше 2500 науковців. Ну, таке собі очищення…

І згадується віршик «Емігранти останньої хвилі», написаний «демократичним» Лавровим у 1995 році: «Пересохли святые колодцы, / И обходят волхвы стороной, / А Россия – опять ей неймется – / Поднимает волну за волной. / И судьба улыбается ведьмой, / И утраты не чует страна. / Ну а что, если станет последней / Эта страшная третья волна?».

О, Боже, скільки християнської глибини, скільки співчуття та болю за емігрантів, втрата яких може стати для любої Росії фатальною!.. А де ж це все поділося сьогодні? Впало у безодню близькості до влади та доступу до російських бізнесів через підставних осіб (доведено розслідуванням «Важных историй»). Це ж як, вибачаюся, треба любити гроші.

ВОЄННЕ ПЕРЕБРІХУВАННЯ ТА ПРИВЛАСНЕННЯ ЖВАНЕЦЬКОГО

Говорячи про (само)очищення Росії під час війни, жартівник Лавров приплів ще й покійного Жванецького:

«Знаєте, ось у нас є – був – великий сатирик Михайло Жванецький, він, на жаль, уже не з нами, у нього серед інших геніальних замальовок була така (це було дуже давно, років двадцять, може тридцять тому, коли він це сказав), він мав монолог на тему радянського, російського народу, і сказав він таке: “Нашим людям, щоб по-справжньому згуртуватися, велика війна потрібна”. Ну, ніби навіть з гумором. Але в кожному жарті є частка правди».

Жванецький, звісно, був людиною неоднозначною. У 80 років не наважився відмовитися від нагороди, назначеної та врученої йому диктатором (2019 рік)… Але нахабство, з яким талановитого покійного автора включають у прибічники великої війни проти України, вражає. Адже саме в ці часи агресор б’є і по рідній для письменника Одесі, в тому числі по Бульвару Жванецького, розташованому просто над портом.

Не кажучи вже про те, що Лавров вагомо перебрехав першоджерело. Оскільки у Жванецького мовлено «Велика біда потрібна». Розумієте, не так «війна» (привіт закордонним журналістам, які боялися використовувати це слова), як «біда». Тобто, за Жванецьким, – війна, велика війна, власне, і є бідою! Це головний смисл його висловлювання. Але ж для Лаврова війна – не біда, а радість, очищення, Божа роса…

Втім, чого дивуватися, ловлення Лаврова на відвертій брехні, виваленій ним протягом цих майже трьох годин пресконференції, зайняло б надто багато часу.

Такими ж надихаючими, але насправді сумно смішними були повідомлення міністра про цілу низку різноманітних заходів, які наступного року відбудуться в Росії. Тут вам на «перше» суто розважальні штучки: Ігри майбутнього (лютий-березень); Міжнародний фестиваль молоді (березень); Ігри доброї волі (вересень). На «друге» – дещо більш вагоме політично: I з’їзд Міжнародного руху русофілів (перша половина 2024 року), Міжнародний, міжпартійний Форум прибічників боротьби з сучасними практиками неоколоніалізму (лютий). Неважко помітити, що більшість із названого припадає на першу чверть поточного року. Чому ж? Звісно, тому, що треба розігріти народ (радісної очисної війни для цього не вистачає) до «виборів президента РФ», які будуть проведені 15-17 березня. Це й стане кремлівським «десертом».

ХИЗУВАННЯ: «ТА ВОНИ НЕ ПРОІГНОРУВАЛИ, ВОНИ ВТЕКЛИ ВІД МЕНЕ!»

Сам же Лавров висловив скромне сподівання, що ці заходи будуть не менш яскравими та вражаючими, ніж чемпіонат світу з футболу 2018 року. Хороше порівняння, котре зайвий раз показує політичну інструменталізацію Москвою всього, що вона робить.

Україна рішуче виступала проти того «мундіалю на крові». Проте 5,5 року тому він таки стався. Приїхали всі учасники, в тому числі з демократичних країн. А що ж тепер? До Росії майже ніхто не їздить. Ба більше, продовжується боротьба за повний недопуск російських спортсменів на Олімпіаду-2024 в Парижі. Тому залишаються недолугі ерзаци типу Ігор майбутнього та Ігор доброї волі.

Отже, політична ізоляція країни-агресора діє, хоч як би та намагалася це спростувати. Хоча Лавров, здається, так уже заблукав у свої химерних світах, що й не спростовує це, а намагається цим же хизуватися. Згаданий сербський журналіст спитав його щось про нещодавню ситуацію в Скоп’є, куди Росія змогла протиснути свого міністра закордонних справ. Мовляв, там Сергія Вікторовича принизили, не спілкуючись із ним, ігноруючи його.

Як же відповів російський герой: «Та вони не проігнорували, вони втекли від мене!». Лавров уже не відчуває, як смішно він виглядає, коли верзе таке (дійсно, люди не ігнорують, а саме тікають… коли бачать купу лайна на дорозі).

Й надалі доповідач не зупинився на цьому, а за якийсь час почав дослівно цитувати інструкцію, випущену, за його словами, для дипломатів Європейського Союзу. Вона стосується правил поводження з російськими «колегами». Точніше – в умовах, коли російські «колеги» десь неподалік. За словами глави російської дипломатії, такі рекомендації поширюються у кожній європейській столиці, де існує представництво ЄС та посольство Росії. І Лавров старанно читав по листочку про те, що:

«Європейським чиновникам та дипломатам слід уникати двосторонніх контактів із представниками Росії та відвідування будь-яких заходів, організованих російською стороною. Крім того, російських дипломатів не може бути запрошено на прийоми, що проводяться під егідою Євросоюзу. Також варто уникати безпосереднього сусідства з російською делегацією на спільних фото…».

Зрозуміло, що глава МЗС РФ намагався затаврувати опонентів. Але невже він при цьому не розумів, що таким чином популяризує, «несе в маси», показує глибину публічного приниження російської «дипломатії», якої зараз стороняться, як прокаженої.

Вибачаюся, проте не перед російською, а перед іншою стороною цього давнього висловлювання, якщо воно здасться їм некоректним. Може, скоро казатимуть «стороняться, як російського “дипломата”».

ДЕЩО СПРАВДІ ВАЖЛИВЕ: БРАЗИЛІЯ, ДСНО, КАЗАХСТАН

Під час такої довгої пресконференції не могло не бути і якогось важливого, сутнісного висловлювання. Наприклад, повідомлення про вояж Лаврова до Латинської Америки наприкінці лютого. Першочерговими стануть відвідини Бразилії, де зберуться міністри країн «двадцятки», але до цього прив’яжуть візити й до кількох інших столиць. Зрозуміло, що роспроп подаватиме це, як приклад відсутності ізоляції (яку Лавров щойно так рекламував). Які саме країни відвідає Лавров, не відомо, певно, серед них будуть «дружні» Венесуела, Нікарагуа, Куба.

Ще більш важливою була заява Лаврова, що РФ відповіла відмовою на червневу ініціативу США щодо роботи по оновленню ДСНО (Договір про стратегічні наступальні озброєння, - ред.). Вашингтон сигналив про готовність відновити взаємодію з Москвою щодо зниження ядерних ризиків та вироблення домовленостей на період після 2026 року (тобто після закінчення дії ДСНО) – без передумов та незалежно від розбіжностей в інших сферах. Кажуть, негативна відповідь була надана ще в грудні, напередодні Нового року, але відомо про неї, завдяки Лаврову, стало тільки тепер. Це важлива новина: черговий показник того, що Москва не хоче говорити про ядерну безпеку без виконання її імперських забаганок.

І наостанок. Ще запам’ятався дивний сюжет із запитанням про те, що Казахстан нібито воліє стати членом «союзної держави» Росії та Білорусі. Лавров у відповіді гучно похвалив названу зв’язку країн-агресорів, проте сказав, що йому не відомо, щоб «Казахстан виявляв інтерес у приєднанні до Союзної держави».

Залишилося незрозумілим, що це було? «Ексцес виконавця», який своїм корисним запитанням хотів догодити, чи дійсний натяк президенту Токаєву, що він має чимось віддячити Путіну за те, що той навчився нарешті правильно вимовляти його ім’я та по батькові. Для початку – чимось зовсім невеличким, наприклад – приєднанням до дуету диктаторів.

Олег Кудрін, Рига