Ліна Бороздіна, космічна туристка, уродженка Одеси

Уродженка Одеси Ліна Бороздіна здійснила туристичну подорож у космос на приватному кораблі «Virgin Galactic». Громадянка США родом з України вирушила у політ навколо Землі разом з трьома іншими приватними астронавтами. Про враження від космічної мандрівки, про важкі тренування та про те, що взяла із собою у подорож, астронавтка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу.

- Хотів би розпочати з такого напівжартівливого питання: то Земля – це куля, чи вона пласка?

- Земля не пласка. Я бачила це на власні очі, і це, мабуть, один з важливих здобутків моєї подорожі. Тим людям, які вірять, що світ плаский, я би порадила спробувати підійти до краю і стрибнути з нього, якщо вони так думають. Це врятує людський генофонд від поширення рідкісного кретинізму, вибачте за мою зухвалість, жартую.

- Насамперед вітаю вас з таким великим стартом і прошу розповісти нам трохи про себе, перш ніж почнемо говорити про ваш політ.

- Трохи історії… Мій тато, Юрій (я була татусевою улюбленицею), коли вкладав мене малу спати, розповідав історії про космічні пригоди маленької дівчинки. Вони починалися так: була темна-темна ніч, дві тіні перелізли через огорожу космодрому чи космопорту, пробралися всередину й опівночі підійшли до космічного корабля, який мав відправитися в політ наступного ранку.

Через вихлопну систему вони проникли всередину корабля… Звичайно ж, ви знаєте, що технічно це не можливо, але коли ти маленька дитина, то думаєш, що таким шляхом можна потрапити на космічний корабель…

Тож вони опиняються всередині космічного корабля і бачать там якусь коробку. Відкривають її, лізуть усередину, закриваються і ховаються в ній до ранку. Коли космічний корабель вранці злітав і досягав невагомості, коробка, де насправді була космічна їжа, відкривалась, і ці двоє, якими були я і моя двоюрідна сестра Інга, випливали й літали в нульовій гравітації.

Слухаючи тата, я уявляла, як літаю посеред їжі, і це завжди було смішно. Минуло стільки років, що тато навіть не пам’ятає подробиць того, що розповідав мені тоді, але в моїй пам’яті загальне уявлення про такі мандрівки збереглося.

І десь з 6 років у мене з’явилась нав’язлива ідея шукати на зоряному небі моє улюблене сузір’я Малої Ведмедиці. Я завжди могла знайти його на небі, коли було досить темно, і завжди стежила за ним. Велику Ведмедицю побачити легко, а от Малу Ведмедицю знайти набагато важче, особливо у великому місті з яскравими вогнями.

Тож щоразу, коли випадала нагода, я йшла кудись, де вночі було темніше, лягала на землю й дивилась на небо, на зірки… У дитинстві я була не дуже здоровою дитиною, у мене часто були простуда, нежить, і я розуміла, що через таке слабке здоров’я, через той стрептокок у горлі, я ніколи не зможу потрапити до космічної програми. Тому мандрівка в космос завжди залишалася мрією, і я трималася цієї мрії.

У 1991 році я приїхала до Сполучених Штатів Америки. Приїхала сюди провідати своїх тітку і двоюрідну сестру, ту, з якою мала космічні пригоди. А через два тижні в Радянському Союзі стався переворот, закрили кордони, і я довго не могла повернутися додому, тож я подала заяву на політичний притулок і залишилася в Штатах.

Свою першу роботу я отримала в біотехнологічній компанії і працювала там, доки очікувала на справжню роботу, якою хотіла б займатися. Пізніше я, як ви знаєте, стала ДНК-фахівцем, почала працювати вченою-біохімікинею, і це моя кар’єра вже понад 32 роки. На той час, як я казала, на початку, мені було дуже важко. Не мала ніякої фінансової підтримки, тому мені доводилося дуже багато працювати.

Я працювала понаднормово, заощаджувала кожну копійку. Так за кілька років назбирала гроші й у 1999-му купила перше своє житло. Це була маленька квартирка, дві кімнати: спальня і вітальня. Тоді ж я зустріла свого колишнього чоловіка, ми одружилися.

Тоді я працювала в невеликій компанії «Geo Biosciences», яку згодом придбала компанія «Johnson and Johnson». Тоді, це був 2005 рік, трапилась велика подія – я дізналась про компанію «Scaled Composites», про людей, які збираються летіти в космос, побачила фото космічного корабля «SpaceShip» і вперше почула ім’я сера Річарда Бренсона з Virgin Galactic, який хотів здійснити свою дитячу мрію – побувати в космосі.

Бренсон  – мультимільярдер і міг би просто купити квиток на космічну станцію, як зробили Денніс Тіто та ще кілька інших, знаєте, перших комерційних астронавтів. Проте він не вчинив так, а побачив можливість зробити цю мрію реалістичною для всіх і заявив про це під час свого телешоу «Бунтівний мільярдер». Насправді тоді це було ніби викликом, і назва космічної компанії, і слоган «Космос – незаймана територія»… Це було щось фантастичне і неймовірне, але все ж таки тоді, в лютому, 19 років тому,  мені стало дуже цікаво, і я уважно стежила за ним.

Бренсон запустив інтернет-сайт «VirginGalactic.com» і запропонував надсилати запити всім, кого цікавлять мандрівки в космос, щоби придбати квиток. Я знаю, що протягом першого ж тижня компанія отримала, уявіть собі, 13 тисяч листів! Серед цих 13 тисяч був лист мого колишнього чоловіка. Він знав мою історію і мою любов до космосу і йому було цікаво, чи з того щось вийде.

Він надіслав той електронний лист, але я нічого про це не знала. Раптом якось посеред ночі, здається, о другій, мені подзвонили на стаціонарний телефон, мобільних тоді не було, жінка назвалася Сьюзан Ньюсом. Вона не зовсім орієнтувалася, котра година була у Штатах, бо телефонувала з Великої Британії, з офісу Virgin у Лондоні, що розташований на Півмісячній вулиці, – ще одна дуже знакова річ.

Я спросоння не відразу зрозуміла, хто це й чого хоче, а вона каже: нам дуже подобається ваша історія, і ми б хотіли з вами поговорити. Чи можете ви приїхати в Лос-Анджелес і подивитися, чи буде це вам цікаво? Тому що ми намагаємося зібрати групу людей для нашого першого польоту, людей, які справді люблять космос і з різних куточків світу. Ви знаєте, їхня мета була зібрати людей майже з усіх країн світу.

Я була така схвильована і просто в захваті! Поїхала туди – і мені запропонували долучитись до першої групи, перших ста людей, які полетять у космічну мандрівку. Це була велика удача і велика честь!

Я одразу ж почала думати, як це зробити, бо ціна квитка – 200 тисяч доларів, не 50 тисяч, як тепер. Це була дуже велика сума 19 років тому, і її важко було знайти. Весь наш будинок не коштував стільки, до того ж ми все ще сплачували за нього те, що ви називаєте «іпотека». У нас було 30 років, щоб заплатити за будинок, але я була дуже схвильована й піднесена, тому ми подали заявку на другий кредит, або другу іпотеку, під заставу будинку. Так ми отримали необхідні 200 тисяч доларів, і для мене мрія всього життя вже тоді здійснилася.

Однак це все ще була лише ідея, бо тоді був перший космічний корабель «SpaceShipOne», його мали переробити в «SpaceShipTwo», щоб він міг перевозити пасажирів. Але я вже отримала свій квиток, і він лежав у мене в конверті, у моїй маленькій скриньці для найцінніших речей. Це один аркуш з написом: «Ласкаво просимо в космос».

Знаєте, коли я прибула сюди, в Сполучені Штати Америки, я їхала в гості. У мене були пара джинсів, кілька футболок, невеликі подарунки для моєї тітки, дядька і двоюрідної сестри. На кордоні, на в’їзді до Америки, коли у мене запитали, скільки я збираюсь залишатися у Сполучених Штатах, я сказала, що три місяці. Була літня пора, прикордонник подивився на мене і каже: «Ти їдеш на три місяці, а в тебе лише три пари спідньої білизни. Будеш латати її?». Я кажу: «Так».

Справді, це було схоже на щось неймовірне, бо навколо всі люди мали великі сумки, валізи, а в мене – така маленька торбинка для речей. Це було все, з чим я приїхала сюди. На той момент у мене в кишені було близько 13 радянських рублів, що в США за тодішнім курсом дорівнювало приблизно 60 центам.

Тож маленька одеситка мріяла, як маленька дитина. Чи зробила я все можливе для здійснення моєї дитячої мрії? Отримавши квиток, я навіть не думала, що ще нічого не було, і все це – лише сон, мрія. Але були ідея і люди, група мандрівників, перші 100 людей, яку називали «Засновники». Усі ми мали спільну мрію, також сер Річард, який, до речі, – неймовірна людина.

Він зателефонував нам перед польотом, щоб побажати удачі й благополуччя і, очевидно, так і було. Було дуже приємно отримати від нього телефонний дзвінок, адже він, як я вже казала, – людина дуже зайнята, зайнята всім, що він намагається зробити для світу, також гуманітарні зусилля і намагання зупинити війну. Знайти час зателефонувати нам і побажати удачі – це було дивовижно і неймовірно. Вся ця подорож була неймовірною.

Так-от, як я вже сказала, коли отримала той квиток, подумала: «Боже мій, ми полетимо в космос у 2007 році!». Це була мрія але, на жаль, сталися прикрі речі, аварія, інші невдачі – і політ відклали, зокрема й через урядові розпорядження. Потім були непорозуміння з конкурентами, підписані договори, передані креслення і докладено багато зусиль. Я маю на увазі, що Річард – це така людина, яка не відмовляється і не відступає, а каже, що гаразд, ми зробимо це завтра.

Але знову була затримка, у нас сталися дуже сумні події, які трапляються в експериментальній авіації. Ви знаєте, якщо подивитись на історію польотів, був Ікар, який злетів близько до Сонця і зазнав невдачі, були брати Райт, місячний посадковий апарат – це все великі кроки, проте між цими кроками було багато спроб і помилок, багато інцидентів.

Щоб уникнути нещасних випадків, наша компанія хотіла переконатися в безпечності польотів, а на це треба час. У 2007 році розробили концепцію нового, більшого, космічного корабля, модель якого представили в Нью-Йорку. Пам’ятаю, я стояла і тримала цю модель, а в моїй маленькій колекції удома на полиці стояв лише макет космічного корабля «SpaceShipOne».

Все це – кроки, якими ми йшли сюди, до польоту, і які завжди нагадували мені, що моя мрія одного разу здійсниться. Які б злети і падіння я не переживала за останні 19 років – зміни роботи, рак грудей, розлучення – я завжди тримала цей квиток. Це єдине, що мало для мене значення і завжди підтримувало мене. Не зрозумійте, будь ласка, неправильно.

Я отримую багато позитивних і негативних коментарів, питань про те, чому не можна гроші на політ у космос віддати тому, кому вони дуже потрібні? Якщо ви поговорите з моїми друзями і родиною в Одесі, вони скажуть вам, що я ніколи не припиняла допомагати їм і піклуватися про них.

Знаєте, я роблю все, що можу. Тринадцять років тому, після розлучення, я почала все з нуля, боролася з раком, вимушена була спати у друга на дивані, коли лікувалась, бо не було де жити. Після цього все, що я робила, – це знову наполегливо працювала, економила кожну копійку і ставила себе на ноги.

Одночасно я ще намагалася допомагати своїй сім’ї, виконувати, так би мовити, свої сімейні зобов’язання. Для мене це дуже важливо – допомагати своїм рідним. Я не багата і не знаменита, отримую звичайну зарплату, сплачую свої рахунки і, якщо маю змогу, допомагаю сім’ї.

На мою думку, варто побалувати себе польотом, піти посидіти десь на пляжі й подивитись на блакитну воду, яка нагадує блакитне небо й просто красу цього світу. В тиші і спокої подумати про те, що я пережила, через що пройшла, бо іноді життя так крутить тебе по колу, що забуваєш зупинитися і згадати, звідки ти прийшла, що подолала та наскільки ти вдячна за все те, що в тебе є.

Як я вже казала, мені все ще не віриться, що це сталося. Сьогодні неділя, а політ відбувся лише в п’ятницю, і мені все це ще досі здається дуже сюрреалістичним. Я не вірила, що це відбувається насправді, аж доки корабель не почав рухатись по злітній смузі. Тоді ми почали плакати, і тоді я вперше зронила сльозу.

- У мене є кілька питань про це. Як ви себе почували? Важко уявити, як ви там почувались емоційно і фізично, звичайно, проте якими були саме емоції? Що ви відчували під час польоту?

- Знаєте, перед польотом я спілкувалася з кількома колегами-космонавтами, зокрема з нашої групи, які побували в космосі. Їх двоє, Тревор Бітті та Рон Розано, як приходили підтримати нас і поділитися досвідом. Розмовляла з моїми друзями Шерон і Марком Хейгелами, які літали з Blue Origin, запитувала пілотів, запитувала всіх, хто вже літав і хто вже був там. Усі сказали, що знадобиться деякий час, щоб зрозуміти власні відчуття, що ти відчуваєш.

Не знаю, коли саме, але я відчула, ніби почало пекти, було надзвичайне фізичне напруження. Хочу сказати, що я в добрій формі, але було відчуття, що на твоїх грудях сидить слон і тисне, а ти намагаєшся рухатись і ніби упираєшся обличчям у щось невидиме. Це дуже схоже на те, що рухаєшся ніби в середину себе самої. Я не жартую. Я відчувала, як усе моє обличчя переміщується на шию і не закінчується.

Перед польотом я деякий час тренувалася, займалась силовими вправами. Вивчала поведінку в кораблі у космосі під керівництвом нашого капітана Сі Джей Стуркоу, чудового пілота. Думаю, багато людей не знають цього про мене, але я насправді боюся літати. І я, і Тревор, ось чому ми здружилися протягом цих 19 років. Ми почали разом тренуватись на центрифузі, і врешті ми обоє навчилися виконувати фігури найвищого пілотажу.

Сі Джей був дуже добрим вчителем... Тож я дізналася, чого очікувати під час польоту. Але ніщо, ніщо не зрівняється з тим, що відчуваєш у літаку, це навалюється поступово, і найбільше відчулося, коли корабель вийшов з гамма-розвороту й почав підійматись. Я лежу і слухаю, намагаюсь почути, що відбувається в кабіні пілотів, команду капітана, яка означає, що ракетний двигун вимкнеться.

Дивлюся – і бачу в ілюмінаторах червоне світіння, тому що потрібно тримати голову рівно і дивитися перед собою, а це означає втрату контролю, гравітаційну втрату свідомості, тож вам потрібно напружити своє тіло і виштовхнути кров у голову. Я проходила триденні навчання, і коли побачила це червоне світіння, подумала: добре, мені потрібно це зробити.

А потім знову почула звуки і за мить зрозуміла, що ми справді вгорі й рухаємось далі. Я подумала: так, ми це зробили, намагаюся повернути голову – і бачу у віконці, що ми все ще піднімаємося. Маю на увазі, розумію, що ми рухаємося, але я сиджу в кріслі й не знаю, де вгору, а де вниз, нічого цього не відчуваю. Це абсолютно так, ніби ви не маєте поняття, з якого боку ви розташовані до Землі.

Тож я повертаю голову – і бачу цей чорний колір індиго, такий чорний-чорний, повертаю голову ще – і бачу Землю на самому краєчку внизу вікна. Тобто більшу частину вікна було закрито чорним, бо ми все ще піднімалися вгору, але я побачила просто з-за куточка вікна цю кривину, що світиться.

Наша Земна куля, цей маленький тонкий шар атмосфери навколо неї, він такий крихітний, але який чудовий колір! Така краса, неможливо описати! Я ходила в художню школу, знаю всі кольори, але не можу підібрати для цього слів. Мені всі казали, що, аби усвідомити побачене і свої відчуття, потрібен деякий час. Мене так вразило побачене, що після повернення я вже два ранки поспіль прокидаюсь і не можу подолати шоку.

Це неймовірно! Хвилі хмар по всій Земній кулі, глибокий синій колір з великою кількістю відтінків, і він справді має різні шари. Там був і білий, і абсолютно неймовірний блакитний колір. Була трохи темніша блакитна смуга, а потім, знаєте, світліша блакитна смуга. Але так яскраво на тлі цієї величезної безмежної чорноти. Було усвідомлення того, що це – все, що захищає нас від вакууму космосу, неймовірне відчуття. Я відчувала себе маленькою часточкою Зоряного пилу.

Коли ми були в космосі, нас знімали на відео і транслювали друзям і родині. Мої друзі в Одесі всі зібралися і дивилися трансляцію на ноутбуці, знімали на відео. Поки політ не завершили, їм не можна було ділитися цими кадрами, а вже після того, як я приземлилася, вони почали надсилати мені маленькі уривки… Це були мої подруги Галка й Оксана, мої подружки з дитинства, перші однокласниці, з якими я подружилися, коли прийшла до них у четвертому класі. Після того як Галка опублікувала моє фото в телеграмі, здається, почався весь хаос. Не знаю, як це сказати, але всі запитують: як ти себе почуваєш? Я кажу, що не знаю. Не можу сказати, які мої емоції тепер, вони – наче американські гірки, змінюються за хвилину, і я кажу: «Добре, нічого не сталося».

Ні, так і є. Я намагаюся сказати, що насправді стала космонавтом, я була в космосі, пролетіла 88 з гаком кілометрів, була в апогеї і бачила атмосферу набагато нижче за мене, значно нижче за мене. Я бачила темряву неба і схід Сонця, за яким не видно було зірок, які я хотіла би побачити. Тож запропоную наступні рейси робити вночі або на заході Сонця, щоб люди могли бачити зорі.

Політ у космос – це неймовірно. Я не могла зрозуміти, що відбувається навколо мене в салоні корабля. Мої товариші з екіпажу, мабуть, уже робили сальто в нульовій гравітації, а я просто сиділа і не могла навіть відстебнути всі ремені, зняла два, а ще два на поясі залишились і тримали мене так, затиснуту з парашутом під плечима. На кожному сидінні є спеціальна ніша, і коли сідаєш, ти маєш начебто покласти туди парашут, потім відкинутися назад, усістись на сидінні й потім пристебнутися.

От я сиджу там, дивлюся і просто загубилася з таким краєвидом. Потім починаю розуміти, що мені потрібно розстебнути ремінь і спробувати нульову гравітацію. Тож я нарешті звільняюся від ременів і роблю поворот у невагомості, а в цей момент космічний корабель починає теж перевертатись догори ногами з нашими кріслами. Потім корабель повертається в початкове положення і знову робить новий оберт, дуже повільно.

Коли корабель так обертається під час польоту вперед, він не використовує палива, заощаджує, і воно залишається в кораблі. Що роблять пілоти в цей час? Вони ніби стріляють маленькими двигунами на крилах, які наче штовхають космічний корабель уперед, ці маленькі двигуни. Вони сказали нам: «Будь ласка, не підходьте надто близько до ілюмінаторів, бо ви можете вдаритись».

Вам здається, що ви пливете, ви цього не відчуваєте, але ж корабель рухається навколо вас. Тож пілоти кажуть: «Ну просто візьмися за щось і потягнись, і твої ноги трохи піднімуться». А я тримаюся біля вікна і бачу, як крутиться світ, бачу кривизну Землі вже у верхній частині вікна, бо ми перевернуті. Отже, Земля прямо там, унизу, а всюди навколо – темрява і, здається, це просто не можна зупинити, це триває і триватиме вічно. Немає нічого, жодного руху ззовні корабля, і тоді я бачу легкий вітерець з двигунів на крилах, бачу маленький блиск, схожий на те, ніби маленькі зірочки стріляють…

Дивлюся, а Земля – вже тут, поряд, а там, від крила, пливе крихітний шматочок сміття з вихлопу, оксид азоту, залишки палива з двигуна. Оксид азоту в космосі стає рідким, а потім застигає… Але це було, як я вже сказала, ніби пливти догори ногами... Отже, він пливе сюди, але я вже біля іншого вікна і з того боку бачу перед собою Сонце. Воно ніби піднімається, бачу вгорі сонячні промені, вони переливаються і дуже яскраво блищать, як маленькі зірочки, що падають. Тому я не змогла бачити справжніх зірок, але уявляла, що вони були там. Я дуже хотіла би побачити космічну чорноту з зірками на ній. Проте, як я вже казала, найнеймовірнішим був вигляд Землі, від якої не можна було відвести погляду.

Мої друзі… Одна моя молода подруга – з Канади, ми познайомилися завдяки Virgin Galactic. Так-от, її керівник Джейсон, вона була його особистим помічником, теж мав квиток на політ у космос, але, на жаль, помер від COVIDу. Тож вона передала мені його фото, його та її, щоб я взяла з собою в космос. Отак Джейсон дійсно полетів у космос, бо це також була його мрія. Так ми підтримуємо одне одного.

Взагалі в мене багато друзів, які йшли разом зі мною увесь мій шлях, весь час існування цього проєкту, тому що для мене це було дуже важливо. Вони знають, чого я чекала, як прагнула цього польоту. Знаєте, я думаю, коли це трапилося, було багато сліз і багато коробок із серветками. Я не бачила ще більшості відеозаписів, окрім кількох коротких відео, які надіслав мій друг Ян. Він також зробив один знімок, фото з екрана. Усі вони дивились пряму трансляцію на великих екранах, з усіх камер, а я навіть не пам’ятаю, що робила, я була майже як у тумані.

Тепер уже деякі спогади починають повертатися до мене, після того шоку від побаченого згори світу…  Таке відчуття, ніби в той момент, у якому я була, все просто зникло. Я ніби перебувала поза часом і простором, наче замерзла і нічого не могла зробити. Мій розум, здається, просто хотів би перестати працювати в той момент. І було дуже-дуже тихо, коли я дивилася в космос, було дуже тихо.

Щось подібне я відчувала кілька разів у житті, коли побувала у такій тиші в катакомбах у селі Нерубаєві, неподалік Одеси, де переховувалися партизани під час Другої світової війни. Можна взяти екскурсію і спуститись туди. Ви йдете в катакомби, де вони жили, і в якомусь місці гід вимикає світло та просить усіх мовчати.

Коли ми ходили туди зі шкільним класом, було багато дітей, тому й багато шуму. А одного разу, коли я була в Одесі, здається, в 2000-х роках, я найняла приватного гіда, щоб піти і зробити це знову. Можливо, це було трохи раніше, у 2000-му, чи, може, 2006-й або 2007 роки, точно не пам’ятаю. Але суть у тому, що ми пройшли весь шлях донизу катакомб, і він сказав, що зараз вимкне світло, а ми всі щоб мовчали. От там ви можете відчути повну абсолютну чорноту і абсолютну відсутність шуму. Ось як це відчувалося.

Я маю на увазі тишу, бо в космосі було так багато світла, що виходило від Сонця і від Землі, сонячне світло, що відбивалося від атмосфери, і це було схоже на велике сяюче світило. Воно світилося, випромінювало м’яке світіння. Але, знаєте, тепер важко точно передати кольори того світла, як я вже сказала, мені знадобляться тижні, а може, й місяці чи навіть роки, щоб іще й іще передумати все і зрозуміти, як це виглядало і як відчувалося. Тому, на жаль, зараз я не можу це описати.

Як я вже сказала, жодне фото не передасть того, що там було, яка неймовірна тиша була. Просто на ту мить у космосі час ніби завмер, зупинився… Це відчувалося приблизно так… Мене нарешті відпустило, коли ми стабілізувалися в апогею, і я пам’ятаю, як побачила, що є біля свого сидіння і тримаюсь за нього рукою. Тоді кажу собі: «Гаразд, я маю відпустити сидіння і подивитися, що таке нульова гравітація».

Тож я зрушила з місця, не знаю як. На мене все впливало якось інакше порівняно з іншими людьми. Але я хотіла сказати, що все, що я бачила, – це неймовірний краєвид, і я кажу собі: «Добре, я подивлюся у вікно». Це вікно якраз дивилося прямо на Землю, і бачу пустелю, бачу хмари, і шляхи, шляхи, шляхи, які простягаються далеко і здаються звичайними коричневими смужками.

Тоді я подумала, що це добре, але мені ще потрібно піти й подивитися в інше вікно. І в цей момент ми починаємо знижуватися, і я ніби попливла в інший бік, запитуючи себе: «Гаразд, а де ж вікно?». Потім побачила, наблизилась, подивилася, а в голові вже інша думка: «Я знаю, що вже невдовзі нам потрібно повернутися на свої місця, але поки це станеться, мені ще хочеться подивитися».

Потім я повертаюся і намагаюся сісти на своє крісло до того, як пілот скаже зайняти свої місця: «По місцях, приготуватися»… Ми все це відпрацьовували перед польотом, але коли ви там, нагорі, все по-іншому… Мені важко було пригадати, як діяти, через шок і трепет від побачених краєвидів. Тож я подумала щось на кшталт добре, я намагатимуся. Пливу назад до сидіння, хапаю за ремінь, щоб стабілізувати себе, а це виходить якось незграбно і не дуже граційно.

Маю вам сказати, що за відсутності гравітації це не так легко. Я плюхаюся на своє сидіння, а потім згадую, що забула відкріпити свої ремені від лямок, що ми це дуже часто практикували. На кріслах є маленькі липучки, до яких кріпляться ремені, коли вони зняті, тож коли ви повертаєтесь на місце, вам потрібно на них не сісти. А я, звісно ж, сиділа на лямках.

Отож я відштовхнулася назад, дивлюся на крісло і… у мене ступор, не бачу ременів. Думаю, а де ж вони? І раптом згадую, Боже мій, я забула їх закріпити на липучці! Тому що, як казала, я перебувала під таким враженням від того, що я просто злетіла, я була наче загіпнотизована. Все забула, все навчання вилетіло у вікно, буквально в ілюмінатор. Починаю ловити ремені, шукати застібки, нарешті дістаю їх, клацаю, тягнучи за замок, але все ще намагаюсь побачити краєвид.

Потім пілот оголошує: «G1». Це момент, коли ми перебуваємо на рівні земної гравітації і починаємо відчувати силу земного тяжіння. Вам потрібно виконати маневр, щоб уникнути перевантаження, але неважливо, у який бік ви тоді дивитеся, бо сила тяжіння пронизує все тіло. В такій ситуації заборонено довго дивитись у вікно, бо може запаморочитися голова. Тож я ще раз виглянула, взяла останній ремінь і подумала: «Добре, я отримала те, чого хотіла». Сила тяжіння ставала все більш відчутною. Ось і все, кріплення зафіксувало мою голову, і я дивилася прямо на сидіння переді мною, не маючи змоги повернутись і бачити краєвиди, які мені так сподобалися.

Про одне я тоді шкодувала: що я трохи запанікувала, бо не змогла зробити все як слід з тими ременями. Потім вдарила гравітація і, як я кажу, сидячи у кріслі, хочеться думати про сенс буття. В цей час пілоти ведуть відлік: 90, 80, 70, 60, 50, а потім – зупинка.

Ми спускалися з прискоренням швидкості… Знаєте, люди про це говорять, але я бачила це, була там, і це зовсім інші відчуття. Думаю, це питання фізичної підготовки. Крім того, я і мій партнер перед польотом тренувалися перевіряти одне одного перед стартом. Роббі та Франц окремо, тому що вони сиділи попереду, а я та Нейл – окремо, оскільки ми сиділи позаду.

Ви сидите одне напроти одного і перевіряєте одне одного візуально, переконуєтеся, що все закріплено. Пілоти запитують, кажуть робити сигнали головою, як ти себе почуваєш, чи не погано тобі, чи все гаразд. Потім запитують про партнера, і якщо у вашого партнера щось не в порядку, вам потрібно зв’язатися з пілотами по радіо і сказати їм про це.

Не знаю, легше було спускатися чи підніматись, важко відповісти. Знаєте, Нейлу 40 років, він пілот, має великий досвід, досвідчений пілот, виконував польоти вищого пілотажу і робив усілякі речі в повітрі. Так-от він сказав, що це був один з найважчих його польотів, найважче, що він коли-небудь відчував. Він сказав, що не очікував такого великого навантаження. Знаєте, до цього не допоможуть підготуватись ніякі симулятори чи аеродинамічні тренажери.

Ми робили занурення, але я думаю, що досягнути такої точки перевантаження можна лише поступово. А ось під час повторного входу і спуску все відбувалося швидко, аж почало пекти. Знову ніби підійшов невидимий слон і всівся на мене зверху. Коли я подумала про це, мені стало весело, але це щось дуже-дуже важке.

Я розумію, що кожного разу повторюю цю історію, але це тому, що я намагаюся розставити все в певній послідовності. Просто так багато всього сталося... Ви знаєте, це було якесь божевілля. Незабаром у мене інше інтерв’ю, тож мені доведеться відпустити вас, хлопці, якщо у вас нема більше запитань.

- У мене є ще одне дуже важливе питання. Ви показуєте мені фотографії з українськими прапорами і з нашивкою українського.

- Знаєте, насамперед я хочу дуже подякувати всім українцям, і особливо жінкам, за велику підтримку і любов, яку я отримала від них. Сказати, що вони стали моїм джерелом натхнення. Я не планувала цього, але отримала стільки підтримки від багатьох жінок з України, які казали: «Ми тримаємо за тебе кулаки, щоб ти зробила це! Щасливої дороги! Ми вболіваємо за тебе!».

З першого дня, коли, як я вже казала, мої друзі виклали моє фото, відбувалося щось неймовірне. Стільки підтримки, стільки любові від жінок!

Я літала у космос з українським прапором, він був на мені. І це не лише на моєму рукаві, у мене справді був прапор, у кишені. Нам не дозволили нічого відкривати всередині корабля, щоб не трапилося чогось надзвичайного, все мало залишатися закритим, під замком.

І я можу пояснити, для чого це – щоб мати український прапор, який щойно побував у космосі. Його тримали мої друзі, майбутні астронавти й ті, що вже літали в космос, люди з різних культур, з різними кольорами шкіри і різних національностей. Моя група дуже інклюзивна, а мої друзі є відображенням мене і того, яка я людина.

Так, у мене є друзі з Японії, Канади, Європи, Південної Америки, Сполучених Штатів Америки. І всі вони підтримували мене і підтримують Україну. Вони були зі мною, і ми всі розгорнули прапор. Я надішлю вам фото.

Ми розгорнули два прапори: прапор Свободи і прапор України, які підписали і передали нам українські діти… Я просто хотіла зробити так, щоб світ не забув того, що відбувається в Україні, бо, як ви знаєте, сьогоднішня новина – це завтрашня пам’ять. Моя мета – нагадувати людям про війну, тому що спочатку, коли вона почалася, світ об’єднався, але тепер це, як стара новина…

Я хочу нагадати світові про те, що відбувається в Україні: що там усе ще триває війна, усе ще вмирають діти, але люди борються далі. І що ви знаєте. Звідти. Ви можете побачити межі. Ви можете побачити ненависть. Нетерпимість до людства. Ми такі нікчемні. Ми лише маленька частинка Зоряного пилу в цьому просторі Всесвіту.

Ми повинні дбати одне про одного. Знаєте, як я називаю свою групу друзів, що прийшли мене підтримати? Ми – спільнота людей. Не тому, що ти чорний, ти азіат, ти білий. Не тому, що ти гей чи натурал. Ні. Моя група друзів є людьми, ми – людська раса, яку ми повинні любити і піклуватися одне про одного. І я розумію, що потрібно, щоб люди пам’ятали, що війна досі триває, і вона стає ще гіршою. Я не хочу, щоб люди забували, і це одна з великих речей, чого я прагнула. Ось чому я хотіла взяти з собою свій прапор, прапор моєї країни, обох моїх країн, тому що Америка вже багато років є для мене домом, але серце моє – там, де я народилася.

І ще я хотіла надіслати повідомлення всім жінкам, маленьким дівчаткам: ніколи не переставайте мріяти, мрії здійснюються! І ви, і я, всі жінки маємо не лише народжувати дітей, мити посуд чи прибирати на кухні. Нам потрібно пишатися собою, прагнути дотягнутися до зірок.

Я щиро хочу поділитися любов’ю за всю підтримку, яку я отримала цього тижня з України. За добрі побажання від цілих міст, від багатьох чоловіків і жінок, людей, яких я ніколи не зустрічала, що писали мені побажання успіху й безпечного польоту. Дякую вам усім! Тримаємо за вас кулаки. Слава Україні!

Олег Самбір

Відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV