Забуте оголошення війни. Чому антизахідна риторика Путіна – це не блеф

10 лютого минає 17 років, відколи президент РФ Путін виголосив свою сумнозвісну промову на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки.

Облудні звинувачення на адресу Заходу, котрі пролунали у Мюнхені, стривожили тоді багатьох, адже подібної риторики з вуст господарів Кремля не чули з часів Микити Хрущова. Сьогодні очевидно, наскільки недостатньою була реакція міжнародної спільноти, і до яких катастрофічних наслідків це призвело. Але чи справді світ зробив висновки? 

Мюнхен-2007: декларація про наміри

Зміст «мюнхенської промови» Путіна загальновідомий. То була інвектива на адресу Заходу, який під проводом Сполучених Штатів буцімто намагається збудувати «однополярний світ»:

«Що ж таке однополярний світ? Хоч би як прикрашали цей термін, він зрештою означає на практиці тільки одне: це один центр влади, один центр сили, один центр ухвалення рішень. Це світ одного господаря, одного суверена. (...) Вважаю, що для сучасного світу однополярна модель не тільки неприйнятна, а й узагалі неможлива. (...) І це нічого спільного не має, звісно, з демократією. Бо демократія - це, як відомо, влада більшості при врахуванні інтересів і думок меншості.

Сьогодні ми спостерігаємо майже нічим не стримуване, гіпертрофоване застосування сили в міжнародних справах, військової сили, сили, що вганяє світ у вир конфліктів, що йдуть один за одним. (...) Ми бачимо дедалі більше нехтування основоположними принципами міжнародного права. Понад те, окремі норми, та, по суті, ледь не вся система права однієї держави, насамперед, звісно, Сполучених Штатів, переступила свої національні кордони в усіх сферах: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері – і нав'язується іншим державам. 

(...) І це, звісно, вкрай небезпечно. І веде до того, що ніхто вже не почувається в безпеці. Я хочу на цьому наголосити: ніхто не почувається в безпеці! Тому що ніхто не може сховатися за міжнародним правом як за кам'яною стіною».

Путін стверджував, що цей «однополярний світ» становить для Росії пряму загрозу, насамперед через розширення НАТО, а також спроби Заходу втручатись у внутрішні справи інших країн: 

«(...) У цей самий час у Болгарії та Румунії з'являються так звані легкі американські передові бази по п'ять тисяч багнетів у кожній. Виходить, що НАТО висуває свої передові сили до наших державних кордонів (…). Думаю, очевидно: процес натовського розширення не має жодного стосунку до модернізації самого альянсу або до забезпечення безпеки в Європі. Навпаки, це серйозно провокуючий фактор, що знижує рівень взаємної довіри. І в нас є справедливе право відверто запитати: проти кого це розширення? 

(...) ОБСЄ намагаються перетворити на вульгарний інструмент забезпечення зовнішньополітичних інтересів однієї або групи країн щодо інших країн. І під це завдання «скроїли» і бюрократичний апарат ОБСЄ, який абсолютно ніяк не пов'язаний з державами-засновниками. «Скроїли» під це завдання процедури ухвалення рішень і використання так званих неурядових організацій. Формально – так, незалежних, але цілеспрямовано фінансованих, а отже, підконтрольних.

(...) Згідно з основоположними документами в гуманітарній сфері, ОБСЄ покликана надавати країнам-членам на їхнє прохання сприяння в дотриманні міжнародних норм у сфері прав людини. Це важливе завдання. Ми його підтримуємо. Але зовсім це не означає втручання у внутрішні справи інших країн, тим паче нав'язування цим державам того, як вони мають жити і розвиватися».

Меседж Путіна зчитувався просто: наявний світовий лад категорично не влаштовує Росію, а отже Росія залишає за собою право нехтувати його засадами. Фактично, це була декларація про наміри, котру, на жаль, не сприйняли всерйоз. Недооцінена була й рішучість Путіна втілювати ці наміри. До того ж, у 2008 році почалося номінальне президентство Медведєва, яке породило ілюзію, що Росія ще здатна змінити авторитарний і антизахідний вектор розвитку. 

Щоправда, у 2008-му стався напад РФ на Грузію, який цілком відповідав духові і буквальному змісту «мюнхенської промови» Путіна. Час був обраний не випадково: у квітні збирався Бухарестський саміт НАТО, за підсумками котрого Грузію (і, до речі, Україну), запевнили, що вона стане членом Альянсу. Проте вже у серпні Москва дала чіткий сигнал про свою готовність боротися із прозахідним вибором сусідніх націй не лише засобами економічного та політичного тиску, але й із застосуванням військової сили.

Однак, Захід вирішив не надавати цьому прецеденту великого значення, що у Москві сприйняли як запрошення до ескалації. 

Бунт проти міжнародного ладу

Наступним етапом «боротьби з однополярністю» було загарбання українського Криму у березні 2014 року. Для багатьох у світі це стало шоком. За даними видання The New York Times, у розмові з президентом США Бараком Обамою канцлерка ФРН Ангела Меркель висловила сумнів, що Путін зберігає контакт з реальністю. «[Путін] в іншому світі», – нібито сказала Меркель. Проте напад на Україну не був спонтанним актом безумства. Це була частина комплексних зусиль Москви, спрямованих на руйнування «гегемонії Заходу». 

«Після зникнення біполярної системи на планеті не стало більше стабільності. Ключові та міжнародні інститути не зміцнюються, а часто, на жаль, деградують. Наші західні партнери на чолі зі Сполученими Штатами Америки воліють у своїй практичній політиці керуватися не міжнародним правом, а правом сильного. Вони увірували у свою обраність і винятковість, у те, що їм дозволено вирішувати долі світу, що правими можуть бути завжди тільки вони. Вони діють так, як їм заманеться: то тут, то там застосовують силу проти суверенних держав, вибудовують коаліції за принципом «хто не з нами, той проти нас». 

(...) Була і ціла низка керованих «кольорових» революцій. (...) Подібний сценарій було реалізовано і на Україні. У 2004 році, щоб продавити потрібного кандидата на президентських виборах, придумали якийсь третій тур, який не був передбачений законом. Просто абсурд і знущання над конституцією. А зараз кинули в справу заздалегідь підготовлену, добре оснащену армію бойовиків. 

Ми розуміємо, що відбувається, розуміємо, що ці дії були спрямовані і проти України, і Росії, і проти інтеграції на євразійському просторі. (...) Навпаки, нас раз за разом обманювали, ухвалювали рішення за нашою спиною, ставили перед доконаним фактом. Так було і з розширенням НАТО на схід, з розміщенням військової інфраструктури біля наших кордонів.(...) Словом, у нас є всі підстави вважати, що горезвісна політика стримування Росії, яку проводили і в XVIII, і в XIX, і в ХХ столітті, триває і сьогодні».

Впродовж наступного десятиліття Захід зміг вповні оцінити, наскільки глибоко Москва і особисто Путін одержимі контролем над Україною, і наскільки далеко Росія готова зайти, намагаючись реалізувати відповідні плани. Проте цілком очевидно, що наміри Путіна простягаються набагато далі. Ось що говорив Путін у своєму зверненні 24 лютого 2022 року, оголошуючи про початок «військової операції на Донбасі», котра, відповідно до планів Москви, мала завершитися блискавичною окупацією всієї України:

«Радянський Союз наприкінці 80-х років минулого століття ослаб, а потім і розвалився. Весь перебіг тих подій – гарний урок для нас і сьогодні. (...) Це призвело до того, що колишні договори й угоди практично не діють. Вмовляння і прохання не допомагають. Усе, що не влаштовує гегемона, оголошується архаїчним, застарілим, непотрібним. І навпаки – все, що здається їм вигідним, подається як істина в останній інстанції. Продавлюється за будь-яку ціну, незгодних ламають через коліно. Це стосується не тільки Росії, а й усієї системи міжнародних відносин. Після розвалу СРСР почався переділ світу. Сформована норма міжнародного права стала заважати тим, хто оголосив себе переможцем холодної війни. (...)

Американські політики, політологи і журналісти пишуть, що всередині США створено імперію брехні. Важко не погодитися. Але США – системоутворююча держава. Усі її сателіти не тільки підтакують з будь-якого приводу, а й копіюють її поведінку, приймають пропоновані нею правила. Тому впевнено можна сказати, що весь «Західний блок» і є імперія брехні.

У 90-ті роки і на початку 2000-х нас спробували добити і зруйнувати остаточно. Колективний Захід підтримував сепаратистів і банди на півдні Росії. Яких жертв нам це коштувало! Ми пам'ятаємо це і ніколи не забудемо.

До останнього часу не припинялися спроби використати нас у своїх інтересах, зруйнувати наші традиційні цінності та нав'язати свої псевдоцінності, які роз'їдали б наш народ зсередини. Ті установки, які агресивно насаджують у своїх країнах, і які прямо ведуть до деградації та виродження, оскільки суперечать самій природі людини. Цьому не бувати.

(...) Проблема в тому, що на прилеглих до нас територіях, наших же історичних територіях, створюється ворожа нам «Антиросія», яку поставлено під повний зовнішній контроль, посилено обживають збройними силами натовських країн, її накачують найсучаснішою зброєю. Для США та їхніх союзників це «політика стримування Росії», очевидні геополітичні дивіденди. А для нашої країни – питання життя і смерті, нашого історичного майбутнього як народу».

І знову переспів «мюнхенської промови». Події наступних днів показали, що побоювання щодо Путіна, котрі лунали з 2007 року, не були параноєю. Проте болісний шлях звільнення від ілюзій і наївності треба пройти до кінця. Твердження про те, що Путін прагне побудувати імперію і не рахуватиметься зі втратами на шляху до своєї мети, більше не викликає заперечень. Проте кінцева мета диктатора більш глобальна. Російський триколор над Києвом мав стати сигналом про остаточний крах наявної системи міжнародних відносин – єдиної системи, в якій поняття суверенітету, права і демократії наповнені реальним змістом. І це був би сигнал про те, що Захід втратив світове лідерство і є потенційною здобиччю для держав-хижаків.

Імперські амбіції, глобальні плани

Західні політики, яким довелося слухати мюнхенську демагогію Путіна у 2007 році, заледве могли уявити, що за сім років буде анексований Крим, а за п'ятнадцять Росія розв'яже повномасштабну війну – найбільшу у Європі з 1945 року. Так само сьогодні значна частина західного політикуму уникає навсправжки розглядати можливість збройної агресії РФ проти держав-членів НАТО. Але найгірше, що вони можуть зробити зараз – це заколисувати себе і своїх громадян думкою про те, що далі України амбіції Путіна не простягаються. Свої наміри російський диктатор відверто озвучив ще 17 років тому і з тих пір не дав жодного приводу для сумнівів. Навпаки, інтервенція у Сирії, втручання у вибори у Сполучених Штатах, підтримка євроскептичних рухів у ЄС та безліч інших фактів свідчать, що заради ослаблення Заходу Путін не буде обмежувати себе ані у засобах, ані у географії їхнього застосування.

Спроби кооптувати РФ до системи міжнародної безпеки провалились. Замість того, щоб стати контрибутором, Росія свідомо і цілеспрямовано стала її руйнівником. Сьогодні Москва наполегливо працює, щоб створити навколо себе антизахідний альянс паліїв, розбудовуючи співпрацю з Іраном і Північною Кореєю, нарощує вплив у Африці, а також намагається схилити на свій бік держави Глобального Півдня, Індію та Китай. І все це – під гаслами боротьби із «колоніалізмом Заходу».

Перехід РФ на військові рейки також є доконаним фактом, як і розміщення тактичної ядерної зброї у Білорусі. І наївно думати, що всі ці зусилля спрямовані винятково на захоплення територій України і будуть згорнуті, щойно Кремль досягне прийнятних для себе результатів. Навіть у промові з приводу анексії окупованих регіонів України 30 вересня 2022 року Путін набагато більше говорив про «злочинний Захід» і повалення його «однополярної гегемонії», ніж про так званий «київський режим». 

Всім відома оповідка про хлопчика, який кричав «вовк!». Це справді поганий приклад для наслідування. Але вже зовсім абсурдно запевняти, що ніякого вовка нема, коли він вже давно тут. Втім, сьогодні слів вже не достатньо. Найкращий спосіб уникнути збройної агресії Росії проти країн НАТО – це своєчасна і достатня допомога Україні, котра прийняла на себе перший удар і може зіграти ключову роль у відновленні міжнародного ладу. 

Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу