Юко Немото, кореспондентка агенції «Кіодо цусін» у Києві

Найбільша незалежна японська інформаційна агенція «Кіодо цусін» має майже 80-річну історію, величезну аудиторію і корпункти у 40 найбільших мегаполісах світу, в яких працює більш як 120 журналістів.

У жовтні 2023 року «Кіодо цусін» відкрило Київське бюро, щоб мати власний погляд на події в нашій країні.

Юко Немото пропрацювала кореспонденткою в Україні загалом півтора року.

Наступного тижня японська колега повертається в Токіо. Перед від’їздом Укрінформ розпитав Юко Немото про особливості роботи в Україні для японської аудиторії і отримав відповіді на всі запитання, окрім одного – чи знають у Японії, в якому напрямку має йти російський військовий корабель? Виявилося, що вона його не зрозуміла, хоча знала про події на острові Зміїний і українських прикордонників. Але вся, так би мовити, «сіль» ситуації lost in translation.

Зате Юко Немото зрозуміла багато іншого – зокрема, причину російської агресії, різницю між Україною і Росією, чому для українців такий важливий їхній дім, наше відчуття свободи, звичку про все сперечатися.

24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ МОЄ ЖИТТЯ ТЕЖ ЗМІНИЛОСЯ

- Юко, до початку повномасштабного вторгнення ви працювали в московському бюро агентства. Коли війна почалась для вас?

- У своє перше відрядження до Києва я приїхала в січні 2022 року. Тоді Росія сконцентрувала багато військ навколо кордону України і було багато інформації про можливе вторгнення. Мені треба було оцінити обстановку і написати про атмосферу всередині України.

Я брала інтерв’ю в людей на вулиці, у військових експертів. Біля Києві тоді проходили навчання територіальної оборони, і мене здивувало, як багато цивільних людей брало в них участь у вихідні, в негоду.

Тоді, поспілкувавшись з людьми в Києві, я думала, що такої жахливої війни не буде – можливо, загострення десь на сході країни, але не повномасштабне вторгнення. Військовий аналітик мені теж сказав у інтерв’ю, що такої кількості російських військ недостатньо для нападу.

- Де ви зустріли перший день великої війни?

- У Ростовській області, бо туди виїхало багато біженців з окупованого Донбасу. Я брала в них інтерв’ю, і вони мені казали, що бояться нападу ЗСУ і їдуть в Росію, бо «тільки Росія їм допомагає».

24 лютого 2022 року моє життя теж змінилося.

Мені зараз 37 років, і в мене немає великого досвіду. Для мене це не перша війна – я близько тижня працювала в Сирії.  Але війна в Україні – це зовсім інше. Я не відразу зрозуміла, що мені треба робити.

- Яка тоді була атмосфера в Росії?

- На мою думку, росіяни тоді відчували внутрішню паніку. Вони відверто про це не говорили, але у мене було враження, що вони намагаються зрозуміти, що відбувається в Україні, – принаймні мої російські ровесники, які не дивилися державне телебачення, а намагалися знайти іноземні джерела.

Але потім російська влада обмежила доступ до іноземних СМІ, і вони залишилися сам на сам із своїми думками і російською пропагандою.

- Як ви пояснювали причини російсько-української війни японської аудиторії?

- Не знаю, чи люди в Японії зрозуміли моє пояснення. Я думаю, дії Росії вказують на те, що вона не визнає Україну як незалежну державу. У неї залишається імперіалістичне мислення.

У Росії є ліберали з антипутінськими поглядами, але навіть вони вважають, що Україна може бути хоч і братньою країною, але молодшою.

Зараз дехто говорить про мирні переговори, у тому числі в Японії дехто поділяє таку думку. Але якщо подумати, що означає мир для українців? Адже це вторгнення, агресія, від якої українці захищаються. Що в цій ситуації буде для них миром?

- Наскільки близько до війни ви були в Україні? Чи доводилося вам бувати в зоні бойових дій?

- У 2022 році я їздила до Харкова, у Донецьку область – там я брала інтерв’ю у військових, була у Херсоні після звільнення від російської окупації.

Я не військовий кореспондент, але, звичайно, у Харкові чи Херсоні відчувала війну ближче, ніж у Києві.

Але я все ж таки півтора року постійно перебуваю тут і, на мою думку, всі люди в Україні є жертвами війни.

- Ваш попередній досвід роботи у Росії допомагав чи заважав вам у роботі в Україні?

- Я думаю, допомагав. Відверто кажучи, раніше я сама не могла точно пояснити різницю між Україною і Росією, а зараз я вже напевно знаю, що їх навіть не можна порівнювати.

Під час роботи в Росії я багато чула про нацистів в Україні. Я не дуже цьому вірила, але, думала, що раптом вони тут є? Я пропрацювала в Україні півтора року, їздила по всій країні, багато спілкувалася з людьми і не знайшла жодного нациста (сміється).

Україна і Росія – це зовсім різні країни. Я думаю, в українців зовсім інша ментальність, інше відчуття свободи. Звісно, більшість українців розуміє російську мову, але спосіб мислення у вас зовсім інший.

- Як ви добираєте новини про Україну для японської аудиторії?

- В принципі, я намагаюсь писати про все – про війну, внутрішню політику, суспільне життя.

Ми щодня щось повідомляємо про Україну.

- Сьогоднішня ракетна атака по Києву – це для вашої агенції новина? (інтерв’ю записувалося 25 березня, коли Росія випустила по українській столиці дві балістичні ракети – авт.)

- Про атаки на Київ ми щоразу пишемо, але якщо Росія обстрілює інші регіони і немає жертв, то ми не завжди про це повідомляємо.

- Яка новина з України за два роки війни викликала найбільший резонанс у Японії?

- Я думаю, в перший рік війни це були новини про Бучу, звільнення Харківської області, Херсону, ситуація на Запорізькій АЕС.

Тоді  загалом було більше уваги японців до України – всі цікавилися подіями тут.

Наше агентство, як і Укрінформ, повідомляє новини, але їхніми споживачами переважно є паперові видання. У нас кожна префектура має паперову газету, і редакції самі вирішують, друкувати якусь новину чи ні. Якщо людей ця тема цікавила, то редакції часто брали наші новини.

Ще у нас є інтернет-сайт і твіттер-акаунт, і там люди коментують новини, які їх зачепили.

- В українському медіапросторі про війну існує лише одна – українська – точка зору, бо для нас друга апріорі – це брехлива російська пропаганда. Як ви для себе вирішуєте питання журналістських стандартів щодо двох точок зору в цій конкретній ситуації?

- Ми тут для того, щоб писати те, що бачимо на власні очі  і що говорить українська сторона.

- Майже всі українські ЗМІ написали, що міністр закордонних справ Японії Йоко Камікава під час візиту до Києва на початку січня через повітряну тривогу була змушена проводити пресконференцію в укритті. Чи ця деталь була важливою для японських ЗМІ, зокрема для вашого агентства?

- Ми про це написали, інші японські видання теж. Це важливий факт.

Я думаю, японці ближче відчули війну через те, що Йоко Камікава була змушена спуститися в укриття.

В УКРАЇНІ КОЖЕН МАЄ ВЛАСНУ ДУМКУ І ВІДВЕРТО ЇЇ ВИСЛОВЛЮЄ

- Що вам найважче пояснити японцям про українців?

- Різницю між українцями і росіянами. Я весь час намагаюсь це пояснити, але, можливо, декому важко це зрозуміти.

Я багато пишу про Україну, прагну передати різні точки зору і спілкуюсь не лише з експертами чи політиками, а й з багатьма звичайними людьми.

Коли я брала інтерв’ю на сході і на заході України, люди мали дещо різні думки. На мій погляд, більшість зараз за Україну, але ставлення до Росії трошки відрізняється.

Майже всі люди тут говорять відверто. У Росії з цим складно. Я працювала на Близькому Сході – там теж по-різному. А в Україні люди відкриті, кожен має власну думку і відверто її висловлює. Це дуже приємно.

Українці також більше усміхаються. Можливо, війна вас дещо змінила, але загалом люди тут привітні.

Звісно, у Росії люди різні, у мене там теж є друзі. Але тут я відчуваю більшу підтримку іноземців і готовність українців допомагати один одному.

Тут я також взнала про звичку українців критикувати владу і говорити прямо те, що думають.

Спершу для мене було незвично, що в Україні всі сперечаються один з одним у соцмережах. Для японців це невластиво. Але тепер, коли українці критикують один одного, я не дивуюсь (сміється).

- Як робота у країні, що воює, позначилася на вашому психологічному стані?

- Напевно, я вже звикла. Коли вчора вночі лунали гучні вибухи, було страшно (24 березня ППО збила над Києвом 10 ворожих ракет – авт.). Але, як і багато українців, я почуваюсь у Києві захищеною.

- Чи знадобиться вам якась відпустка чи перерва для відновлення сил?

- Можливо, після повернення в Японію я відразу відчую накопичену втому і те, що перебувала у ситуації війни. Але зараз я вже звикла до цього.

Звісно, тут у мене є вихідні, але все ж таки Україна для мене зараз є місцем роботи. Тож, напевно, відпустка знадобиться.

- Який ваш власний матеріал найбільше запам’ятався вам як журналісту і як людині?

- Для мене вони всі важливі. Але, напевно, це було інтерв’ю з жінкою з Ірпеня, яке я взяла у квітні 2022 року. Вона евакуювалася з міста, а потім повернулася, а чоловік відмовився їхати і загинув.

Ця жінка розповіла, що у неї з чоловіком була велика дискусія – їхати чи не їхати. Він залишився, а потім з ним сталася ця трагедія.

Після цього я зрозуміла, що для нього були важливими свій дім, своє місто, своя земля, і наскільки багато це значить для українців. Бо таких людей, які відмовлялися евакуюватися і гинули, багато.

Попервах я цього не розуміла.

- Чи був у вас якийсь негативний досвід за ці півтора роки?

- В Україні я ніколи не відчувала поганого ставлення до себе. Можливо, тому, що я японка, а відносини між нашими країнами є добрими.

Але, напевно, не тільки через це.

А щодо роботи… Тут  в Україні всі події несподівані, пресконференції не анонсуються. Це тільки зараз так чи завжди?

- Тільки зараз, через війну.

- Але це дуже ускладнює роботу, особливо коли пресконференції офіційні. Це завжди стрес.

ПОДІЇ В УКРАЇНІ ВЖЕ СТОСУЮТЬСЯ НЕ ЛИШЕ УКРАЇНЦІВ, А Й ЛЮДЕЙ У ВСЬОМУ СВІТІ

- Чи вам вдалося взяти інтерв’ю в Президента Зеленського або поставити йому запитання?

- Моєму шефу вдалося поставити запитання під час інтерв’ю разом з іншими азійськими ЗМІ. Але ексклюзиву не було.

Ми розуміємо, що ваш Президент дуже зайнятий, але якщо буде можливість, то ми б залюбки з ним поспілкувалися.

- В Україні широко відомий 75-річний японський волонтер Фумінорі Цучико, який відкрив у Харкові безкоштовне кафе FuMi Caffe. Чи знають про нього у Японії?

- Так, я писала про нього, коли їздила в Харків. Я з повагою ставлюся до того, що він робить, і була приємно здивована, як гарно харків’яни до нього ставляться.

Звісно, він японець, шанована людина, але я писала про нього як про одного з українців.

- Про кого з відомих українців ви розповідали японській аудиторії?

- Я брала інтерв’ю в письменника Андрія Куркова про характер українців. Він пише російською, тому ми розмовляли також про мову. 

Ще було інтерв’ю з Михайлом Подоляком, а недавно з Тамілою Ташевою.

Я спілкувалася з багатьма українськими військовими і звичайними українцями.

Я, в принципі, люблю писати про людей.

- Українці дуже вдячні Японії за її масштабну та послідовну допомогу нашій країні. Як нам донести цю подяку японцям?

- Я думаю, необов’язково робити щось особливе. Ми це відчуваємо.

У нас теж бувають надзвичайні ситуації, і якщо люди в Україні про них знають, то співчувають нам і допомагають мірою сил і можливостей.

- Якщо після України вас відправлять у відрядження до іншої країни, ви будете стежити за нашими новинами?

- Так, звісно! Адже події в Україні вже стосуються не лише українців, а й людей у всьому світі.

- За чим в Україні ви сумуватимете?

- За людьми і синьо-жовтими кольорами.

Надія Юрченко, Київ

Фото Кирила Чуботіна