Україна буде змушена реалізовувати власну реформу санкційної політики

Санкції, як засіб стримування, втрачають значення. Вони уже нікого не стримають. Хіба що будуть доповненням як засіб економічного тиску

Проблема санкцій та їхньої ефективності залишається максимально складною як для України, так і для її «західних партнерів». Тривалий час їх вважали ледь не основним інструментом стримування агресії у сучасному світі, а також засобом врегулювання конфліктів та уникнення військової ескалації.

Логіка тут була проста і зрозуміла. Усі з усіма економічно пов’язані. Торгувати вигідніше, аніж ворогувати. Загроза зупинення економічних зв’язків (чи бодай їхнього серйозного обмеження) з провідними економіками сучасного світу (ЄС, США, G7) має виглядати настільки невигідною, що саме її проголошення має виступати стримуючим фактором для агресора.

Ну, принаймні, саме так теоретично на це тривалий час дивилися на Заході. Там вважали, що якщо вони змогли «економічно задушити» СРСР, що обумовило його розпад, то значно більш інтегрована у світову економіка рф тим більше має побоюватися санкцій. Зараз це виглядає смішно, але перед 24 лютого 2022 року США обіцяли російській стороні «пекельні санкції», і, мабуть, вірили, що так вони справді реалізують «стримування».

Але як засіб стримування санкції себе не проявили, і нікого ні від чого не стримали. Чому? На це вплинула низка обставин.

По-перше, росіяни прекрасно знали «західних партнерів». Наскільки вони «сміливі», наскільки неповороткою є їхня бюрократія. Швидше за все, «кремлівські стратеги» взагалі не планували якоїсь більш-менш довгої війни. Вони планували поставити «Захід» перед фактом, щоб потім останні були змушені реагувати на те, що цілком можна було б назвати «новими обставинами» або «новими реаліями». Відповідно, тоді б санкції, швидше за все, були б досить умовними, бо «уже запізно». За аналогією до умовних «Кримських санкцій».

По-друге, росіяни прекрасно знали, що «Захід» не єдиний. Він політично-розколотий, насичений російськими агентами впливу, нестабільний. Будь-які санкції не будуть там ухвалюватися швидко і легко, вони завжди будуть передбачати купу виключень та подвійних стандартів, які згодом зроблять обхід подібних санкцій досить легкою справою. «Захід» легко обіцяє санкції, але дуже важко їх впроваджує. Бо думає одночасно як «реалізувати погрози», але так, аби зберегти ситуацію максимально комфортною для себе. Але власний «комфорт» від санкцій – це і комфорт від санкцій російського агресора.

По-третє, світ уже далеко не лише «Захід», і російська влада це прекрасно знала. Китай та низка інших режимів та навіть і цілком загальновизнаних урядів радо їх підтримали. Звісно, за гроші. Але яка різниця росіянам, чи купують вони лояльність за гроші, чи ні? Головне, що вони можуть торгувати енергоресурсами, можуть купувати зброю в Ірані за золото, можуть одержувати все, що їм треба, через підставні фірми та треті руки.

По-четверте, російська влада має власні інструменти тиску на інших. Зокрема, мова про ядерний шантаж, який зараз регулярно застосовується ними по відношенню до «Заходу». І нинішні, вирощені у тепличних умовах західні політики, не готові до подібного тиску, а тому радше підуть на поступки, обмеження, малювання для самих себе «червоних ліній», аніж рішуче будуть реалізовувати власну початкову політику. Тому санкції затримуються, малюються винятки тощо.

Ключова проблема – адміністрування санкцій. Мало це все ухвалити, треба перевіряти, щоб воно виконувалося. А тут великі проблеми, бо всі ці заборони на страхування танкерів вирішуються через створення альтеративного танкерного флоту, цінові стелі – через махінації з приналежністю нафти тощо. Санкції дуже складно реалізовувати, бо ця реалізація вимагає серйозних зусиль і ресурсів.

В Україні з санкціями є власні проблеми. Відсутність нормативної бази, непрозорість впровадження, відсутність механізму оскарження зробили свою справу: санкції перетворились на інструмент торгу та конкурентної боротьби, шантажу та залякування, а відтак – дискредитували себе та втратили довіру всередині країни та на Заході. Це має ряд наслідків, які ми спостерігаємо просто зараз.

Наприкінці березня стало відомо, що Кабінет міністрів закриває перелік Міжнародних спонсорів війни на вебсайті Нацагентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За офіційною інформацією, «Урядовці заслухали інформацію від МЗС про звернення представників дипломатичного корпусу країн-партнерів з приводу відсутності нормативної бази для існування списку Міжнародних спонсорів війни, а також про негативний вплив цього списку на ухвалення важливих рішень для протидії російській агресії». Отже, напрямок, який ще нещодавно видавався важливим, тепер закривається. І, мабуть, на це є очевидні підстави. Просто «моральний тиск» уже не дуже діє на виробників та власників бізнесі у рф, особливо на тлі «загальної втоми» від війни, яка наростає на «Заході». Водночас, самі представники бізнесу домагаються через власні уряди тиску на Україну, яка змушена на такий тиск реагувати. При тому, що, очевидно, Україна мала б демонструвати «Заходу» зразки того, як слід впроваджувати та забезпечувати реалізацію санкцій. Нормативна база досі недопрацьована, критерії не завжди чітко прописані, як наслідок – численні позови щодо скасування санкцій. Отже, Україна буде змушена реалізовувати власну реформу санаційної політики, роблячи її послідовнішою, невідворотнішою та системнішою. Бо інакше чого ми будемо вимагати від «Заходу».

Хоча зрештою ми усі розуміємо, що головні «санкції» у новому світі будуть носити військовий характер. Найкраща санкція зараз – протидія будь-якій агресії із максимальними втратами для агресора. У цьому контексті старі-добрі диверсії можуть бути ефективніші за санкції. Як і ракети, ударні дрони та все те, що дозволить максимально ефективно нищити сили та ресурси опонента. Санкції, як засіб стримування, втрачають значення. Вони уже нікого не стримають. Хіба що будуть доповненням як засіб економічного тиску. Весь світ буде озброюватися, накопичувати засоби ураження противника, розвивати власні системи знищення ворогів. Це та реальність «дивного нового світу», у який ми зараз входимо. І від цього всім уже нікуди не подітися.

Петро Олещук, політолог, доктор політичних наук