Іванна Волочій, перший номер у списку латвійської партії Рух «За!» на виборах у Європарламент

Вибори в Європейський парламент відбудуться за місяць – 6–9 червня. На нас чекає період гарячих політичних баталій. А потім – тривожне очікування підсумків. Адже це дуже важливі для нас вибори. З огляду на необхідність сталої підтримки та співпраці в інтеграційних процесах.

Тому розмова з Іванною Волочій, яка є першим номером у списку латвійської партії «Рух "За!"» на виборах у Європарламент, подвійно корисна. З одного боку, вона – кандидат у євродепутати. З іншого, у неї великий досвід роботи в різних брюссельських структурах, а значить – відповідні знання і гостре око експерта.

МЕНІ ПОЩАСТИЛО, АЛЕ Я І САМА ПРАЦЮВАЛА, ЩОБ ЦЕ СТАЛОСЯ

- Відомо, що ви багато працювали у структурах ЄС – у Брюсселі та Києві. Але цікаво знати, особливо з огляду на вибори, про вас, вашу родину, ваше становлення.

- Насправді я люблю говорити про це. Для мене важливо не тільки те, що я українка із Західної України, а й що народилася в чудовому місті Івано-Франківську. Батьки мої, як то кажуть, «западенська інтелігенція». Батько – інженер, 46 років працював у державній структурі міжнародного зв’язку. Мама за освітою –  бібліотекар і викладач початкових класів. Певний час була директором регіональної бібліотеки. Але коли одне за одним почали з’являтися діти (у мене двоє братів), вона вирішила, що правильніше бути вдома, ніж директоркою. Такий її особистий вибір, який я поважаю.

- Ви навчалися в Києво-Могилянській академії. Чому обрали саме її, як вступали?

- Тут важливий і цікавий контекст, треба зайти трохи здалеку. В якийсь момент в Івано-Франківську вирішили відновити Першу українську гімназію. То був перший набір. Конкурси проводилися в усьому місті, шукали учнів, проводили тестування. Моя класна керівниця сказала: «Спробуй!». Я склала екзамени, і мені пощастило опинитися в тому закладі. Бо якщо в моєму житті не було б його, не сталося б і Могилянки. Ми дуже багато часу проводили в тій гімназії. У нас було дев’ять уроків. Серед іншого – плавання, мистецтво, хореографія, етика, латинська мова, німецька, французька. Цей відроджений заклад давав дуже високий стандарт освіти. І не тільки я, а всі наші випускники… Ну, не всі, але більшість хотіли спробувати свої сили, щоби вступити в Могилянку.

- Тобто у вас була пряма дорога на навчання до Києва?

- Ні, зовсім не так. Перший рік видався для мене надзвичайно драматичним. Я мала їхати вступати зі своїми однокласниками. Але в останню ніч батьки сказали мені, що в нас грошей немає на поїзд до Києва. Для мене було трагедією, що я маю залишитися вдома, у Івано-Франківську. Щоправда, на той час у мене вже було місце в нашому університеті – на польській мові. Та все одно той рік я провела у фрустрації. Не могла змиритися з таким станом речей. І все одно знала, що поїду.

Збирали з батьками ті гроші. Бо в Могилянці ще й треба було робити перший внесок, триста доларів, за додаткові послуги. На наступний рік я таки поїхала до Києва і таки поступила на гуманітарний факультет. На той час частина моїх однокласників там уже вчилися, закінчували перший курс. От така історія…

Наостанок ще кілька слів про дорогу нам Першу гімназію в Івано-Франківську. Вона, слава богу, дотепер працює. Ті самі викладачі також. Нещодавно я привозила туди латишів. Вони були просто в захваті. За показниками це другий-третій заклад такого типу в Україні. Існує більше ніж 25 років, продовжує традиції, формує інтелектуальну еліту для країни.

- І от ви в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Що найбільше запам’яталося з перебування там?

- 2004 рік, починалася Помаранчева революція. Ми, п’ятеро студентів з Могилянки, створили осередок, щоб виступити на її підтримку. Одного разу – дуже добре пам’ятаю цей день – Брюховецький (В'ячеслав Степанович – головний ініціатор відродження Києво-Могилянської академії як сучасного вищого навчального закладу, перший ректор НаУКМА, – ред.) зібрав нас на плацу, щоб сказати, що навчання не буде. Ми йдемо протестувати вулицями Києва. То був виступ проти заборони медіа, за показ правдивої інформації.

У мене на тій хвилі Помаранчевої революції з’явилося багато роздумів. Адже Україна повстала за європейський вибір. На цьому фоні я зрозуміла, що треба не просто рухатися в європейському напрямі, а безпосередньо займатися європейською інтеграцією. Пам’ятаю, йду я по нашому плацу і думаю: «Як би так зробити, щоб зрозуміти, як працює ця структура – ЄС?». Бо що я тоді знала про це? – Що є Брюссель, там щось якось вирішується. І більше нічого.

- Амбітна мета для студентки. Як же вдалося її досягнути?

- У мене була подруга з Калуша. Вона – одна з перших наших громадян, хто працював у Європейському парламенті. Мала там стажування в одного польського депутата. Подруга сказала: «Ти знаєш, я бачила одну стипендію. Там будуть брати одного українця. Подайся!». Це був голландський університет в Маастрихті, стипендія на європейські студії міжнародних відносин. Я подала документи, і мене прийняли. Рік-півтора вчилася там. Порівняно з НаУКМА це був зовсім іншого плану заклад. Він дотепер працює – як підготовка для майбутніх бюрократів.

- У доброму сенсі.

- Звісно, у доброму. Несправедливо, коли слово «бюрократія» має лише негативну конотацію… А то був дуже цікавий час – після першого значного європейського розширення (у травні 2004 року в ЄС прийняли відразу десять країн – Естонію, Кіпр, Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словаччину, Словенію, Угорщину, Чехію, – ред.). Бачу, як тепер у Латвії святкують 20-річчя тієї історичної події…  

Повертаючись до навчання в Маастрихті. У нас був дуже цікавий курс. Дуже цікавий мікс студентів із Західної та Східної Європи, зокрема нових членів ЄС. Після того ми всі подавалися на стажування в Європейську комісію. Пам’ятаю, аплікантів (кандидатів, які подали заяви, – ред.) було багато. Щоправда, і місць стажерів, практикантів в ЄК – теж багато. Але! З країн світу, які не входять в ЄС, брали лише десятьох. І я була серед тих, чиє резюме відібрали. Така свого роду лотерея.

- Можна сказати, багато в чому пощастило.

- Так, є таке… Але і я сама дещо робила задля того, щоб могло пощастити. Пам’ятаю, як сто разів вичитувала ту аплікацію, резюме, щоби не було жодної неточності чи недоречності. Це був шанс, який реалізувався. І я стажувалася в Єврокомісії. Якраз в директораті, який займався Україною та країнами Східної Європи.

Я ЙШЛА ЗА СВОЇМ ПРОФЕСІЙНИМ ПОКЛИКОМ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА ДУМКОЮ, ДЕ Я Є

- І це було саме те, чого ви прагнули: зрозуміти внутрішні механізми Євросоюзу, європейської інтеграції.

- Дуже важливо відчувати дух, стиль цієї брюссельської «внутрішньої кухні». Вона надзвичайно цікава, відкриває нове бачення, як ти нарівні з іншими… Хоча, ні, про рівність України з ЄС на той час важко було говорити. Але тепер ми справді нарівні. І це – парадоксальний наслідок цієї важкої війни. Ми нарешті маємо прямий жвавий діалог. Раніше це було складніше.

Для ліпшого розуміння – мій персональний приклад. Мене багато разів перепитували, чи я часом не шпигунка. А в моїй бельгійській карточці років п’ять писалося, що я народилася в Soviet Union, а не в Ukraine… Але вже тоді оце бажання брати участь в європейській інтеграції, скористатися можливостями, щоб відчинити ворота для України якнайширше, в мене, молодої, зумовлювало багато енергії. З моїми нинішніми друзями-українцями у Брюсселі ми часто згадуємо, як це все відбувалося, що ми робили.

Мало просто говорити про Україну на різних майданчиках. Завжди треба розуміти контекст. ЄС – це союз 27-ми, і працювати треба з усіма. Крім того, у Брюсселі є багато організацій, структур, про які говорять не так багато. Вони часто випадають з контексту. Що неправильно, оскільки рішення часто готуються саме в них. Загалом відчуття того, як правильно, ефективно працювати з європейцями, приходить з часом. І для цього треба знати брюссельські комісії, коридори.

- Повернемося до вашої брюссельської біографії. Де ви далі працювали?

- Спочатку в різних великих комунікаційних проєктах. Передусім – програми ЄС в країнах Східного партнерства. Цей напрям тоді тільки зароджувався, формувався. І спершу йшлося про «країни південного та східного сусідства». Ми всі були в одній групі.

- З чого потім виокремилися два напрями – власне Східне, а також Євро-Середземноморське партнерства.

-Так. Але тоді з точки зору проєктного, бюджетного менеджменту ми довго були разом. І це теж треба було усвідомити. Ми любимо свою державу і хочемо, щоб вона завжди була в центрі уваги. Але суть європейської політики – в увазі до всіх сусідів, партнерів. І це треба зрозуміти – що ми в одній групі з іншими…

Потім я долучилася до роботи у Форумі громадянського суспільства Східного партнерства. Він об’єднував усі громадські, неурядові організації, які мали бажання приєднатися до програм Партнерства. Тоді я ближче познайомилася зі становленням громадянського суспільства не тільки в Україні, а й у Молдові, Грузії, Азербайджані. Багато подорожувала. З одним таким проєктом щільно працювала в Києві, де ми мали офіс. Це був 2014-й рік, коли почалася війна. Коли той проєкт закінчувався, мене покликали у Брюссель – на інший… І у зв’язку з цим – кілька загальних міркувань. Мене іноді запитують, як так сталося, чому і коли ти вирішила емігрувати до Брюсселя. Так от, власне такого рішення не було. Просто я йшла за своїм професійним покликом більше, ніж за думкою, де я є.

ПРИНЦИП ПРОЄКТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЄС ЗАДЛЯ УКРАЇНИ НЕ МІНЯТИМУТЬ

- Так, головне, що ви українка та всюди працюєте на користь нашої держави. До того ж важливо, коли це відбувається в такому стратегічно вирішальному для нас місці, як Брюссель.

- До ковіду я встигла попрацювати ще в одному європейському проєкті, з питань щодо східного регіону. Він стосувався також політичних питань, зокрема в контексті війни.Це був комунікаційний проект, який керувався Європейською службою зовнішніх справ (її умовно іноді називають МЗС Євросоюзу, – ред.). Що важливо для розуміння європейської бюрократії. У нас часто на видноті Європейська Рада, Європарламент, Єврокомісія. Але є також додаткові інституції, які формують політику в різних сферах та на різних напрямах. Названа служба якраз є такою надзвичайно важливою структурою, яка має переважно виконавчі функції та формує основи зовнішньої політики Європи. Її очолює Жозеп Боррель (про якого ми чуємо більше ніж про апарат, який він очолює).

- Ви сказали, що це було до пандемії. А що під час ковіду?

- Півтора року працювала в європейській антикорупційній структурі. Про неї ще менше знають і говорять. Вона взагалі не пропіарена, але їй це і не потрібно. Її спеціалісти займаються більш важливим. Навіть тепер, в контексті моніторингу 50 млрд, виділених Україні на чотири роки. У цієї структури нині багато роботи з українськими державними установами щодо capacity-building (розвитку потенціалу, – ред.). Це зустрічі, про які не дуже часто заявляють, але робота триває.

- Тобто європейська бюрократія може бути спокійною – виділені кошти під надійним наглядом.

- Сподіваюся, так. Розуміючи саму машину ЄС, ніхто ж не подумає, що такі кошти можуть бути передані просто так, безконтрольно. Звісно, буде нагляд, тендери, робота експертів. Зсередини абсолютно зрозуміло, що інакше бути не може. Сам принцип проєктної діяльності ЄС ніхто не мінятиме, навіть задля України та з урахуванням українських умов.

НА ВИБОРАХ ДО ЄВРОПАРЛАМЕНТУ Є ПРИВІД ПЕРЕЖИВАТИ ЗА ПОКАЗНИКИ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ГРУПИ

- Це, мабуть, правильно. Якщо ми йдемо до Європи, то треба звикати до європейських порядків, алгоритмів діяльності… Кілька слів щодо вашої брюссельської кар’єри. Вражаюче цікавий і різноманітний досвід. І ось ми підійшли до нинішнього місця роботи. Ви – менеджер з питань комунікації ліберальної групи в Європейському парламенті «Renew Europe» («Оновимо Європу»).

- Це дуже цікаве європарламентське об’єднання ліберально-центристських поглядів. Я подавала туди документи ще до початку повномасштабної війни, у грудні 2021 року. Там багато чого перевіряли. Тому повноцінно я почала працювати в Renew Europe у червні. Раніше це називалося ALDE – Альянс лібералів і демократів за Європу. Коли до цього утворення долучився Еммануель Макрон зі своєю політичною силою, то стався ребрендинг. Щодо самої назви, то, мені так здається, це його ідея. Бо така назва дуже гарно звучить французькою. І президент Макрон тепер досить часто використовує цей слоган у своїх промовах.

Загалом, коли я дивлюся на контекст своєї кар’єри в Брюсселі, то відчуваю, що була надто «політичною» для роботи в Європейській комісії. Тому дуже рада була опинитися в Renew Europe. Я відповідала за якісь конкретні речі в комунікаційному департаменті. Але так сталося, що в процесі мого найму почалися ці наші трагічні події (повномасштабна агресія РФ, – ред.). І те, що я українка, почало мати окреме значення. Особливо на початку Великої війни, коли європейці хотіли щось робити, допомагати, але не знали як. Треба було терміново допомагати їм урозумінням якихось контекстів і виробленням меседжів. Це додало мені, як кажуть, «доданої вартості».

- Скажіть, будь ласка, яке місце займає ця політична сила в Європарламенті, яка її вага?

- Дійсно, важливо розуміти політичну палітру ЄП. Ми тепер є там третьою за чисельністю політичною силою. Перша, найбільша – European People's Party / Європейська народна партія. Консервативно-центристська фракція. Цей напрям представлений в Латвії партійним об’єднанням «Jaunā Vienotība».

- «Нова Єдність», провідна сила нинішньої правлячої коаліції. А хто далі?

- На другому місці в Європарламенті цього скликання, яке закінчується, – Прогресивний альянс соціалістів і демократів. Це теж потужна сила, особливо в Німеччині. Ми, як я казала, треті, і наша група робила вагомий внесок у розроблення та ухвалення важливих конструктивних законів. Далі йдуть зелені. Потім – праві. І ще кілька позапартійних груп. Якщо стисло, то так…

Що важливо знати та розуміти в контексті України та нашої війни? Цей парламент за своїм складом, за рішеннями, які ухвалювали, був проукраїнським. Ми мали стійку та очевидну більшість і звикли до цього. Але нема впевненості, що так само буде і після червневих виборів. Тепер є привід переживати за показники ліберальної групи. Дуже сильно набирають обертів праві сили, особливо в Німеччині, Франції, та й у Східній Європі, зокрема в країнах Балтії.

Що це означатиме для нас? Важче буде збирати більшість задля рішень на користь України. Треба буде шукати компромісу, також з правими. Це несе додаткові ризики, наприклад, в агросфері. Що є дуже важливим для України, адже наш агробізнес має велике значення для підтримання економіки.

- Дійсно, експерти кажуть, що наступний склад Європейського парламенту може бути помітно менш проукраїнським.

- Про те і кажу. Це річ, яка не дає мені спокійно спати, починаючи з грудня. А тепер ще підсилилося – в контексті мого кандидатства та передвиборчої кампанії. Розуміючи цей контекст, знаючи, як там усе працює, і як українка, не можу спокійно до цього ставитися. Тому треба працювати тепер. І вже варто думати, як діяти потім, після виборів.

В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПРЕСІ ІДЕЯ ВИСУНУНЕННЯ УКРАЇНКИ МАЛА РЕЗОНАНС

- Як взагалі виникла ідея запросити вас до передвиборчого списку латвійської партії «Kustība "Par!"» («Рух "За!"»), та ще й під першим номером?

- З «Par!» я знайома давно. Багато співпрацювали в європарламентських справах. Так виникла ця ідея. Гадаю, цікава, вдала. Латвійська партія висуває українку, громадянку Бельгії на виборах до Європарламенту. На мій погляд, це просто втілення ідей європейськості, Європейського Союзу як такого. І це вже само собою зумовило великий інтерес у Європі. Було багато інтерв’ю, які потім передруковували. Загалом ми нарахували 60 видань. Німецька Die Welt, австрійський Der Standard, італійські, іспанські, французькі медіа. В певному сенсі це вже стало перемогою. Зайвий раз в Європі заговорили про Латвію, про її ліберальну політичну партію, яка проявила креативність для вчинення такого цікавого кроку. І це додатковий показник значення країн Балтії в ЄС, уваги до їх дій та думок.

- Так, після початку повномасштабної російської агресії проти України ставлення до країн Балтії змінилося. Те, про що вони попереджали, імперські зазіхання Москви, стало жорстокою реальністю. Тепер до Латвії, Литви та Естонії дослухаються більше… Якщо ви пройдете в Європарламент, які завдання ви там поставите перед собою?

- Слушне питання. Тут, у Латвії, коли дивляться на мене, то я бачу в очах цей запит: «А що ти зробиш для Латвії?». Можу окреслити три основні групи завдань, якими планую займатися в ЄП. По-перше, вирішення безпекових питань для Латвії, а також країн Балтії, Євросоюзу в цілому – це нероздільно. По-друге, підтримання на належному рівні режиму санкцій проти країни-агресора. Третє – сприяння вступу України до ЄС, оскільки це є принципово важливим не тільки для України, а й для самого Євросоюзу. Зокрема, – для Латвії, її безпеки, незалежності та благополуччя.

- У вас залишається досить багато часу на передвиборчу кампанію, агітацію – місяць.

- Все так, тільки я беру до уваги те, що часу обмаль. Тим більш напружено треба тепер діяти. Надолужувати, бо остання сесія ЄП цього скликання закінчилася тільки позаминулого тижня, було багато роботи. Тільки після неї євродепутати роз’їхалися по своїх країнах починати інтенсивну кампанію. І у нас теж календар насичений. У Латвії вже почалися дебати на ТБ. У цих дискусіях братимуть участь мої друзі з партійного списку (оскільки я латвійською говорю лише базові фрази). Я буду зустрічатися з виборцями не тільки в Ризі, а й у латвійських регіонах. Планується мікст соціальних і культурних заходів. Таке безпосереднє спілкування є для нас дуже важливим. Усіма силами намагатимемося достукатися до латвійських виборців.

Олег Кудрін, Рига
Фото автора