День Реваншизму. Навіщо Росія будує своє теперішнє на минулому?
Росія обрала “Пабєду” як ґрунт для своєї ідеології
Хоча Радянський Союз опинився на боці переможців у Другій світовій війні (після того, як почав її на боці нацистів), із часом і СРСР, і сучасна Росія парадоксально перейшли до типової риторики реваншизму. Тобто світогляду тих, хто програв, живе минулим, використовує його як паливо для агресії і мріє про другий раунд. Власне, як нацистська Німеччина після Першої світової війни. Чи, іншими словами, плекає мрії щодо «можем повторить».
Причина для життя минулим видається дуже простою – Росія не має ні теперішнього, ні, задумайтеся, жодної концепції світлого майбутнього. Це українці прагнуть вступу до ЄС та НАТО. У Росії є тільки вічна помста, боротьба та зовнішні вороги. А так званий “День перемоги” – уособлення цих настроїв.
З політичної точки зору, російська влада, як і СРСР, використовує “Пабєду” як паливо для національної гордості та єдності. Звісно, трохи дивно жити чимось, що трапилося вісімдесят років тому – це наче розповідати на роботі про свої шкільні оцінки. Більше того, оцінки, на які ви працювали всім класом. Але, знову ж, як і у випадку СРСР, сучасна Росія просто не має інших однозначних причин для гордості. Навіть космонавтика – сильний бік Радянського союзу – безнадійно відстала від світу.
Тому, коли росіянин бачить, як американська ракета повертається на Місяць, скандинавські родини очолюють індекс щастя, а німецька промисловість лідирує в Європі, йому не лишається нічого, крім озлоблено-фентезійного “можем повторить”.
Щоб росіянину було легше так думати, його влада свідомо вичленовує російські досягнення з історичного контексту. Союзники та ленд-ліз були забуті дуже швидко. Потім путін дозволив собі забути й про інші республіки РСР, стверджуючи, що росіяни перемогли би й без українців.
Звісно, найвідоміший прояв амнезії – це так звана Велика вітчизняна війна. Вигаданий росіянами історичний конструкт, який починається на два роки пізніше, ніж Друга світова – не тоді, коли совєти напали на Польщу, а коли напали на сам СРСР. І який закінчується на чотири місяці раніше, ніж Друга світова – не тоді, коли Японія підписала капітуляцію на борту американського корабля, а коли радянський солдат встановив прапор над Берліном. Магія історичного монтажу, для якого довелося пожертвувати пам’яттю про важливу роль СРСР у перемозі над союзником гітлерівської Німеччини.
Якби російська історична пропаганда зупинилися на цьому, то була би просто жалюгідною. Але натомість вона вирішила рухатися далі, у бік психопатичного загострення та кровожерливості.
Звісно, там де є герої, з’явилися й вороги – Росія почала шукати нацистів. В останні роки перед широкомасштабним вторгненням пропаганда роздмухувала неприховану агресію проти обраних нею “нациків”. В інфопросторі України ширилися повідомлення про те, що “колишні польські території нав’язують іншим регіонам чужу ідеологію”, “відбувається реванш переможених”, “нащадки переможців ніколи не пробачать нащадків переможених”. І навіть заклики показати, хто в домі хазяїн. Класичне накручування загрози та радикалізація. Паралелі з переможеною 80 років нацистською Німеччиною до болю очевидні.
Насправді, це величезне досягнення українців, що, знаходячись під подібним впливом сусіда, ми змогли вчасно помітити загрозу й стати на бік “пам’яті та примирення”, а не “пабєди”. Засвоїти уроки, а не обіцяти “повторіть” помилки історії.
Сьогодні українці знають, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, коли гітлерівська Німеччина бомбардувала, зокрема, й Львів. Ще раніше окупували Карпатську Україну. Знають про реальні причини – зокрема пакт Молотова-Ріббентропа – та масштаби війни, у якій брало участь понад шістдесят країн. Пишаються своїми рідними, які зупинили найбільше зло в історії. Та пам’ятають, що Друга світова – була найбільшою в історії трагедією. Лише божевільні хотітимуть жити таким минулим.
СтратКом ЗСУ