Саміт миру у Швейцарії: очевидне та несподіване

Після саміту все чіткіше проглядаються зміни геополітичної конфігурації у світі. Наближаємося до Холодної війни 2.0?

Що можна сказати 18 червня про Глобальний саміт миру, який відбувся 15–16 червня у Швейцарії, де загалом були представлені 92 країни та 8 міжнародних організацій? Переважна більшість з них підтримала спільне комюніке, в якому конкретно йдеться лише про три суто гуманітарні проблеми, які виникли унаслідок зухвалої агресії неоімперської Росії проти суверенної України. Чому б їх не підтримати? Але не пройшло й доби, як дехто з «країн-підписантів» почали зникати зі списку. Ірак, Йорданія, Руанда... Так, їх не багато, але поведінка керівництва цих країн багато про що говорить. Це вже не кажучи про тих, хто взагалі до Швейцарії не приїхав. Про їхні мотиви уже написано вдосталь. І нам хотілося б підкреслити інше: Сучасний світ остаточно ділиться на тих, хто прагне жити згідно спільно узгоджених правил і принципів моралі, і тих, для кого все це речі другорядні. Але так і будемо жити. Ще довго. Питання в тому, хто, кому і які диктуватиме нехай тимчасові, але правила цього співжиття.

У ЦІЛОМУ САМІТ ПРОЙШОВ УСПІШНО

Втім, давайте концентруватися на позитиві.

Голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко в коментарі Укрінформу головним результатом Глобального саміту миру називає те, що він започаткував той мирний процес, який ґрунтується на Статуті ООН, повазі до міжнародного права, і відповідає позиції та інтересам України.

“Якби не було Глобального саміту миру, Росія і Китай просували б той формат мирного процесу, який навряд відповідав би нашим інтересам. І агресивна реакція РФ на цей саміт свідчить про те, що сам факт його проведення руйнує російську стратегію примусу України до «миру» на своїх умовах, до односторонніх поступок, фактично до капітуляції. Якщо Москва так агресивно-істерично реагує на Глобальний саміт миру, значить він виконує свою головну задачу”, - вважає політолог.

Другий вагомий результат – демонстрація значною частиною міжнародної спільноти підтримки позиції України (Формули миру Президента Зеленського) щодо завершення війни, яку розв’язала РФ проти нашої країни.

“Хтось підтримує нашу Формулу миру повністю, хтось частково. Важливий сам факт такої підтримки, та її публічної й офіційної демонстрації, про що свідчить і підсумковий документ саміту”, - додав пан Фесенко.

Співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості Олег Саакян каже, що Україна за допомогою Саміту миру здійснила ефективний дипломатичний контрнаступ. Головний підсумок позитивний.

“В умовах, які наразі склалися, нам всім був потрібен сценарій дипломатичної перемоги, підтриманий світом. Такий результат ми отримали. Є розуміння, до чого потрібно примушувати агресора і в якому напрямку потрібно працювати, щоб створити механізми примусу”, - розповідає він.

Якщо розлогіше, то Саміт миру, за його словами, мав свої плюси та мінуси.

“Почну з мінусів. По-перше, стало очевидно, що на цьому етапі війни ізоляція Росії неможлива. На Саміті не було країн БРІКС, за винятком Бразилії у ролі спостерігача. Також не було низки країн Африки та Азії. Індія приїхала, але комюніке не підписала. Тож говорити про ізоляцію РФ не варто”, - зазначив пан Саакян.

По-друге, попри жорсткі заяви щодо Росії та дуже критичну оцінку останніх заяв Путіна, було багато розмов про необхідність майбутніх перемовин з агресором: “А це свідчить, що світ все ще не готовий до воєнної поразки Росії й, відповідно, не готовий до воєнної перемоги України”.

По-третє, цей саміт показав, що світ досі не готовий визнати імпотентність сучасного міжнародного права.

“Лідерам країн страшно і боляче розписатися у краху наявного світопорядку. І поки не видно волі та бажання працювати над новими правилами”, - додав політолог.

Щодо позитивів Саміту миру і наших здобутків, то вони, каже Олег Саакян, були колосальними.

По-перше, Україні вдалося маргіналізувати підробки під «формулу миру», насамперед китайсько-бразильську. Тобто інші пропозиції не наберуть і половини тих країн, які підписалися під комюніке.

По-друге, вперше з 2014 року ми перехопили ініціативу у перемовинах щодо миру. Зараз слово «мир» і «дипломатія» починає грати на боці України. Бо раніше ці слова асоціювалися з поступками агресору і ледве не підписанням капітуляції.

“На Саміті миру у Швейцарії вдалося зафіксувати, що мир може бути лише на умовах Статуту ООН”, - акцентує експерт.

По-третє, стало очевидно, що Путіну не вдасться розіграти карту «глобальної більшості» і того, що він начебто бореться за багатополюсний світ проти «диктату США».

“У Швейцарії ми довели, що глобальна більшість точно не з Росією”, - стверджує наш співрозмовник.

По-четверте, Україна зробила заявку на відхід від тегерансько-потсдамської моделі облаштування світу, коли за столом сидять обрані й вирішують, за якими правилами житиме людство у майбутньому.

“Ми запропонували інклюзивну модель долучення всіх країн до створення нового світопорядку і тепер завдання ось ці умовні «штанці на виріст» ткати далі, щоб у потрібний час повернутися до нової дієвої системи міжнародного права, - наголошує пан Саакян. - Таким чином, Саміт миру був успішним. Це була хороша заявка на дипломатичну перемогу, але повною мірою його наслідки ми зможемо побачити у майбутньому”.

На ще один важливий підсумок саміту звертають увагу політолог Олег Постернак та професор, викладач міжнародного бізнесу в Університеті Північної Кароліни (понад 20 років проживає у США й постійно моніторить реакцію західні медіа) Василь Тарас.

Олег Постернак: “Громадська думка в середовищі західних країн суттєво просіла у висвітленні української теми останнім часом. Інтерес до війни дещо впав. Однак цей саміт фактично провів медійну реставрацію української теми в очах європейців та американців і значно розширив українську проблематику в Африці, Латинській Америці та Азії. Присутність делегації тої чи іншої країни автоматично підвищив інтерес національних медіа, адже вони слідкували за заявами очільника чи високого представника своєї країни й поширювали текст заяви. А це створило потужний інформаційний шлейф від української позиції й зміцнило наш наратив у масовій свідомості громадян ключових для України країн-партнерів”.

Василь Тарас, проаналізувавши західну пресу, каже, що в новинах йшлося/йдеться багато про Саміт миру, який загалом, подають як щось значуще. Так, згадують, що деякі країни не підписали комюніке, але натякають, що якісь, як от Саудівська Аравія, не підписала, щоб виглядати нейтральною і мати можливість приймати другий такий саміт, вже з делегацією з РФ. Президента Зеленського подають мало не як організатора, називають сильним лідером, який зібрав таку “небачену велику зустріч”. Висловлюють сподівання, що це прокладе дорогу до миру.

“Водночас, зазначають, що хоч це і грандіозна подія, але все ж у Швейцарії висловилися лише про атом, їжу, полонених. Ніяких заяв про, власне, війну. Хоча знову ж, зазначають, що метою було показати підтримку Україні і єдність світу. І пишуть, що це вдалося. Особливо примітно, що дуже багато було роликів і цитат різних лідерів, які казали, що це не війна України проти Росії, а війна вільного світу проти тоталітаризму. Вперше чув в такій кількості тези, що мова не про допомогу Україні, а про захист західного світу.

Особисто я був дуже скептичним до цього Саміту. Не чекав від нього чогось особливого, але помилився, і був приємно здивований, наскільки він потужно і позитивно привернув увагу до України. Це важливо”, - розповідає пан Тарас.

ОЦІНКА СПІЛЬНОГО КОМЮНІКЕ: УКРАЇНА ДОСЯГЛА БАЖАНОГО? ТАК, АЛЕ НЕ ВСЬОГО

Фіналізацією саміту у Швейцарії стало спільне комюніке. Документ недовгий, дві сторінки, але у ньому враховані якраз ті позиції та формулювання, на яких наполягала Україна.

Перший пункт — ядерна безпека, тобто безпека ядерної енергії та ядерних установок на території України: “Українські атомні електростанції та установки, зокрема Запорізька атомна електростанція, повинні працювати безпечно та захищено під повним суверенним контролем України та відповідно до принципів МАГАТЕ та під її наглядом”.

Тим часом використання ядерної зброї в контексті війни в Україні комюніке визначає як неприпустиме явище.

Другий пункт стосується продовольчої безпеки, яка у жодному випадку не може використовуватись як зброя, а українська сільськогосподарська продукція має безпечно та вільно постачатися зацікавленим третім країнам. Відповідно надзвичайно важливим є вільне та безпечне судноплавство, а також доступ до портів на Чорному й Азовському морях.

“Напади на торговельні судна в портах і на всьому маршруті, а також на цивільні порти та цивільну портову інфраструктуру є неприйнятними”, – акцентується у документі.

І нарешті третій пункт, який є одним з найважливіших для українців, — усі військовополонені мають бути звільнені шляхом повного обміну. А також усі депортовані та незаконно переміщені українські діти та всі незаконно утримувані цивільні мають бути повернуті в Україну.

Країни та організації, які підтримали спільне комюніке, переконані, щоб досягти миру, необхідний діалог та залучення усіх сторін. Над цим вони й планують працювати у майбутньому.

“Статут Організації Об’єднаних Націй, включно з принципами поваги до територіальної цілісності та суверенітету всіх держав, може й буде слугувати основою для досягнення всеосяжного, справедливого та стійкого миру в Україні”, – підсумовує комюніке принципово важливе.

Під цим документом спершу підписалися 80 країн-учасниць і 4 міжнародні організації, а саме Рада Європи, Європейська комісія, Європейська рада і Європейський парламент.

Але згодом Ірак, Йорданія та ще й Руанда відкликали свої підписи, долучившись до “пулу” тих, хто комюніке не підтримав, а саме: Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Мексика, ПАР, Об'єднані Арабські Емірати та декілька інших країн. Окрім того, до списку підтримки не увійшли й Бразилія і Ватикан, які пояснили, що “відвідували Саміт миру у ролі спостерігачів”.

“Комюніке, не дивлячись на вистражданий процес узгодження й зменшення кількості підписантів - зберегло згадку Формули миру, посилання на обидві важливі нам резолюції ООН та чітку оцінку РФ як агресора, а нас як жертви агресії, а отже, Україна досягла бажаного”, - так оцінює комюніке Олег Саакян.

Проте він звертає увагу на потенційно небезпечний прецедент, пов’язаний з діями Іраку Йорданії та Руанди: “Україна, залишаючи відкриті “двері” до підписання комюніке, залишила ці “двері” відкритими й для потенційного виходу. І тепер може бути змагання, коли РФ та Китай продовжать тиск на низку країн з тим, щоби вони відкликали свої підписи. І це небезпечно”.

Володимир Фесенко каже, що підсумковий документ саміту має компромісний характер: “Тому в ньому сформульовані змістовні пропозиції лише з трьох пунктів Формули миру Президента Зеленського. Але це не означає відмову від інших пунктів Формули миру, яка залишається нашою стратегічною позицією щодо справедливого завершення війни, і буде реалізовуватись в різний спосіб, незалежно від того, як буде розвиватись в майбутньому процес мирних переговорів”.

Однак і навколо компромісних формулювань підсумкового документа Глобального саміту миру розгорнулася активна боротьба навіть між учасниками саміту. Та попри це, Україні вдалося усе ж закріпити в тексті цього документу принципово важливі для нас позиції.

“Те, що деякі учасники саміту (особливо партнери Росії та Китаю по БРІКС) не підписали цей документ, не має принципового значення. Зміст підсумкового документа Глобального саміту миру це теж поле боротьби за те, як має далі розвиватися мирний процес”, - підкреслив пан Фесенко.

ПОСТУПОВА КРИСТАЛІЗАЦІЯ МАЙБУТНЬОГО ПОДІЛУ СВІТУ

А тепер про те, з чого ми починали.

Багато аналітиків – українських і західних – напередодні Саміту висловлювали думку, що після його завершення у світі більш окреслено проявляться контури нової конфігурації, подібної до тої, яка існувала за часів Холодної війни. Звісно, з деякими важливими нюансами (тобто не факт, що це буде саме Холодна війна 2.0, можливо, щось інше – якась «напівхолодна», «ледве тепла» війна, – ред.).

Втім, що майже точно у цій новій конфігурації залишиться незмінним — це два ворогуючих між собою блоки: Західний (вільний, демократичний, на чолі зі США) і Східний (агресивний, тоталітарний, провайдером якого колись був СРСР, а тепер — Китай). А посередині між цими “гегемонами” розміститься група країн, які удаватимуть, що «не визначилися», тобто займатимуть позицію “і нашим, і вашим”. Така група країн, які об’єдналися в «Рух неприєднання» (також «Країни, що не приєдналися» або «Неприєднані країни») існувала й за часів Холодної війни: Індія, Єгипет, Індонезія, Гана, колишня Югославія... зберігали нейтралітет, не приєднувалися до будь-яких воєнних союзів (блоків/таборів) великих держав, але періодично співпрацювали з ними.

Хто ж тепер входить у цю групу?

В основному, це країни Глобального Півдня. Значна частина з них відмовилася їхати у Швейцарію, а ті, що поїхали (не враховуючи Аргентину) — не підписали підсумкову заяву (їх перелік ми уже наводили вище). Яскравий приклад — Саудівська Аравія. Ця країна явно не стає на бік України, але симпатизує, зберігаючи претензії на «нейтральність». Наслідний принц Мохаммед бін Салман, з яким напередодні саміту зустрічався Володимир Зеленський, у Швейцарію не прибув, але відправив туди спостерігача — главу МЗС Файсала бін Фархана бін Абдуллу. Водночас саудити тримають канали відкриті й з Москвою — у грудні минулого року СА приймала у себе Путіна.

Цікавимося в наших експертів, що вони про все це думають.

Філософ Олексій Панич цілком погоджується з вище сказаним. Ба більше, він навіть поділився вельми промовистою мапою (див. нижче), де виділено країни та континенти, які підписали підсумкову декларацію Саміту миру.

“Показова ця мапа не тим, що це, з поодинокими винятками, the West vs. the Rest, а тим, що на ній чітко позначено країни, яким вигідно і які більш-менш готові обстоювати світовий правопорядок. Решта - опортуністи, цілком готові, принаймні станом на зараз, жити в геополітичних джунглях і миритися з правом сильного”, - каже він.

Іншими словами, це чудова ілюстрація того співіснування “постісторичного світу” з “історичним світом”, про яке Френсіс Фукуяма прозорливо писав ще у 1992 році. Єдина поправка — це співіснування триватиме значно довше, ніж йому тоді здавалося.

Політичний експерт Євген Савісько вважає, що “розділ країн на блоки вже розпочався, однак ще не оформився остаточно”.

Подібним чином висловився політолог Ігор Рейтерович: “Безумовно, є певна претензія з боку Китаю на те, щоб цей поділ розпочати. Але за великим рахунком світ ще не готовий до цього. Саме той світ, на який орієнтується Китай. Насамперед йдеться про Глобальний Південь, а він — неоднорідний, роз’єднаний, різний. І саміт у Швейцарії певною мірою це продемонстрував”.

На його думку, деякі контури нових конфігурацій уже видніються, проте майбутній поділ світу триватиме ще довго.

“Знаю, що багато моїх колег говорить про формування «вісі зла», але я вважаю, що навіть цієї «вісі» на сьогодні не існує. Тому що там немає однозначного лідера. Китай має претензію на таке лідерство, це правда, але він це лідерство не демонструє. І тому в цьому контексті, скоріш за все, Китай діятиме поки що по-іншому. Але, звісно, певні натяки на цей поділ ми побачимо і далі. І ключовим фактором для визначеності тут буде, мабуть, історія з завершенням російсько-української війни”, - вважає пан Рейтерович.

Простіше кажучи, підсумок цієї війни може або остаточно світ поділити, або навпаки ці процеси зупинити, повернувши світ до стану, в якому він перебував до 2014 року.

Натомість Володимир Фесенко закликає не спрощувати ситуацію: “Адже і Схід не є виключно тоталітарним. І Глобальний Південь є неоднорідним. Показовим є приклад Індії, яка є демократичною країною, але є членом БРІКС і має активні торгівельні відносини з Росією. Не підписали комюніке країни БРІКС, а також країни, які мають партнерські стосунки з Росією та Китаєм”.

А це — Олег Саакян: “На перший погляд, нинішній світоустрій нагадує модель часів Холодної війни. Але нагадує лише зовнішньо і не більше. Я б сказав, що скоріше ми бачимо не триполярну систему (або “двохполовиннополярну” — Захід і Схід + нейтральні), бо мотивації у багатьох із цих країн різні й протиріччя між країнами в середині цих груп є колосальними, а скоріше деструкцію полярної моделі як такої. Саміт став можливим саме на тлі цієї деструкції, бо він продемонстрував заявку на альтернативну полярній тегерано-ялтинсько-постдамській парадигмі - інклюзивну з широким залученням, а не клубну, де долю людства вирішує клуб наддержав. Безумовно, Китай вкрай був би вкрай зацікавлений у тому, щоби у світі існували три або два з половиною полюси. Але ми бачимо, що його потуги (китайська підробка формули миру) не злетіли. Йому не вдається згуртувати навколо себе проактивну коаліцію. А просто об'єднання декількох незгодних країн (РФ, КНДР, Іран), а також тиск на інших (Глобальний Південь)... Вибачте, але назвати це альтернативним полюсом вкрай складно”.

САМІТ МИРУ 2.0: ПРОГНОЗИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Глава МЗС Швейцарії Ігнаціо Кассіс уже натякнув, що другий Саміт миру може відбутися до президентських виборів у США в листопаді. Наскільки це реально — питання. Як і те, де цей другий Саміт миру відбудеться. Володимир Зеленський повідомив, що вже є країни, які висловили бажання його прийняти, і що з ними ведуться перемовини. Але що це за країни — не сказав. Втім додав: “На наступному Саміті миру ми повинні зафіксувати кінець війни... задля справедливого та тривалого миру”.

А ще — низка світових лідерів заявили, що участь у наступному Саміті миру повинна також взяти й Росія. Канцлер ФРН Олаф Шольц: “Перемовин з РФ все ж таки не оминути, але на умовах України й світового співтовариства”.

Що ж, в Офісі президента України ймовірну участь РФ не виключають. Проте за певної умови: якщо країни, які поділяють спільний план, розроблений Україною та союзниками, будуть готові доносити це до країни-агресора і вона не диктуватиме своїх умов, а слухатиме співтовариство.

Тож які загалом перспективи та прогнози?

“Саміт миру №2 за кілька місяців... Насправді це доволі амбітна ціль, однак, маю певний скепсис щодо її практичної реалізації. Оскільки не певен, що як мінімум по трьох пунктах, а як максимум по десяти, якщо ми беремо до уваги слова Зеленського про фіксацію кінця війни, знайдуть спільний консенсус країни, які взяли на себе відповідальність працювати в робочих групах Саміту миру. На мою думку, ці заяви скоріше за все направлені на те, щоби пришвидшити партнерів та продемонструвати серйозність і рішучість українських намірів. Поруч з цим — щоб задати високий темп діяльності згаданих робочих груп для того, аби не дати змоги китайсько-російському тандему реалізувати якісь контрзаходи”, - коментує Олег Саакян.

Його скепсис розділяє Володимир Фесенко: “Проведення наступного саміту миру до виборів в США... Ну, в цей термін не вдасться досягнути жодних вагомих результатів. Восени керівництву США буде не саміту миру, Байден та його команда будуть зосереджені на власній виборчій кампанії. До цього часу навряд суттєво зміниться воєнна ситуація в Україні й міжнародна ситуація навколо війни між Росією та Україною”.

А ще політолог закликає не жити ілюзіями, що Росію «поставлять перед фактом» і вона погодиться на українську Формулу миру.

“Щоб Росія погодилась на реалістичний мирний процес і переговори, в яких треба буде враховувати інтереси й позиції України, її треба примусити до переговорів, в першу чергу, зупинивши ворога на фронтах в Україні, максимально збільшивши ціну війни для агресора — і у воєнний спосіб, і шляхом санкційного економічного тиску на Росію”.

В цьому разі дипломатичний фронт матиме додаткове значення.

“Він має фіналізувати зусилля воєнного і санкційного тиску на Росію. Коли для України буде можливість вести переговори з позицій сили, тоді варто проводити наступний саміт. Великі саміти доречні на початку мирного процесу, що відбулося зараз, і на його завершенні. На мій погляд, нам треба готуватись, що шлях до миру буду тривалим і складним. За мир нам ще доведеться повоювати і на полях війни, і на дипломатичному фронті”, - резюмував Володимир Фесенко.

Мирослав Ліскович. Київ