Чи можна конфіскувати російські «будинки-привиди» у Берліні?
Занедбані російські будівлі у столичному районі Карлсгорст – нагадування про минуле та застереження на майбутнє
На території східної частини ФРН досі недоторканими залишається чимало справжніх «містечок-привидів», які колись були забороненими зонами, де квартирували радянські військові гарнізони. У німецькій столиці також є об’єкти нерухомості, що належать Російській Федерації ще з часів радянської окупації Східної Німеччини після Другої світової. Деякі - діючі, інші – геть занедбані. Депутатка палати депутатів Берліна почала боротьбу за те, щоби принаймні кілька з останніх таких споруд хоча би в одному районі на сході міста, де розміщувалася військова адміністрація окупантів, були вилучені з власності країни-агресорки в рамках санкцій, запроваджених після початку повномасштабної війни проти України. У разі успіху цей випадок може стати важливим прецедентом.
ПІВ СТОЛІТТЯ «МАЛЕНЬКОЇ МОСКВИ» В БЕРЛІНІ
Затишний район Берліна Карлсгорст як жоден інший має особливий «наліт» радянської присутності (точніше, окупації) в Німеччині.
Саме тут пізно ввечері 8 травня 1945 року в будівлі училища саперів вермахту було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини та завершення Другої світової війни в Європі.
Через цей сентимент, але переважно завдяки тому, що зелений, забудований у першій третині минулого століття здебільшого котеджами район майже не постраждав від бомбардувань і обстрілів під час війни, а також завдяки наявності інфраструктури у вигляді зручних казарм, де раніше були розквартировані німецькі солдати, командування Червоної армії та спецслужби вирішили ретельно облаштуватися тут.
З німцями не церемонилися - просто дали 24 години на те, щоби звільнити власні будинки та квартири, оголосивши про це через встановлені на машинах гучномовці. Бравих переможців, звісно, не цікавила подальша доля цих людей .
Карлсгорст став штабом радянської військової адміністрації, яка до утворення НДР у 1949 році слугувала урядом радянської зони окупації. Протягом майже 50 років тут жили радянські офіцери, співробітники КДБ і ГРУ, із сім’ями, зрозуміло. Цілий величезний район Берліна ще до закінчення війни, 4 травня 1945 року, був оголошений забороненою зоною, згодом його було обнесено парканом, а в’їзди перекрито шлагбаумами. Держава в державі, або таке собі велетенське «військове містечко» у Східному Берліні з власною інфраструктурою. (Моє дитинство пройшло у військових містечках, у тому числі й в Групі радянських військ у Німеччині, я чудово розумію, як вони виглядають: своя школа, свій воєнторг, своя перукарня, свій культурний осередок у вигляді Будинку офіцерів, свій військовий шпиталь тощо. І паркан…).
Втім, поступово розміри зони зменшувалися, вона стискалася як шагренева шкіра, й на момент, коли останні російські (підкреслимо, вже не на радянські, а саме російські) солдати та офіцери повернулися додому, була набагато меншою, ніж спочатку.
Деякі конфісковані будівлі навіть повернули їхнім законним власникам. В інші підселили «перевірених товаришів» з числа німців. Авторка цих рядків зараз орендує житло в одному з таких будинків. Його власниця, пані поважного віку, згадує, як вони з батьками вперше прийшли подивитися на кімнати на першому поверсі триповерхової вілли, які їм щедро виділили: двері відкрив п’яний офіцер радянської армії в майці та з пістолетом у руці, всі стіни та навіть деякі вікна були обклеєні номерами газети «Правда» замість шпалер. Дешево та практично, та ще й політкоректно. На другому поверсі ще багато років жила родина росіянина, який працював радником міністерства будівництва НДР.
Раптом у пані в голосі з’являється якась ностальгія по часах, коли вона дівчинкою бігала в «Магазин» (саме так ця торгівельна точка і називалась), який був розташований за межами зони і радував берлінців радянськими делікатесами, як-от сметаною.
Мешканці зони лагідно називали її «Карлівкою», місцеві – «маленькою Москвою»...
РОСІЯНИ ПІШЛИ, АЛЕ ПРОДОВЖУЮТЬ ПРО СЕБЕ НАГАДУВАТИ
Все завершилось у 1994-му, коли Російська Федерація нарешті урочисто забрала залишки свого контингенту. (КДБ і ГРУ протрималися в Карлсгорсті до 1992 року, а коли пішли, не залишили в своєму осередку, приміщенні колишньої військово-інженерної академії та близько 200 інших «об’єктів», жодних слідів).
Більшість споруд тоді були передані землі Берлін і федеральному управлінню з питань нерухомості. Багатоквартирні будинки поступово переобладнали (як на мене, вони все одно нагадують казарми, хоча й добротні), навіть у величезній будівлі «офісу» КДБ, що аж ніяк не виглядає житловою, зараз мешкають люди та, напевно, радіють цьому з огляду на катастрофічний дефіцит житла в столиці ФРН.
Втім, є три великих житлових будинки, які впадають в око та псують охайний вигляд району. Ці будівлі з 1920-30-х років є справжніми привидами: 30 років у них ніхто не живе, вікна-двері забиті фанерою, на балконах і дахах ростуть дерева, самі вони обнесені огорожею. Я ходжу повз них регулярно - виглядають справді гнітюче.
Реставрувати будинки немає жодного сенсу, знести – неможливо. Причина – будівлі та територія під ними перебувають у власності Російської Федерації, яка є спадкоємицею СРСР. Місцеві називають їх «руськими домами» - Russenhäuser. Втім, до розвалу Радянського Союзу усі його громадяни були тут «руськими», що наразі призводить до певних нюансів сприйняття реальності.
Чому колишні власники не пред'явили свої права – невідомо. Не можна виключати того, що вони просто загинули десь у катівнях КДБ або сумнозвісної ендеерівської «Штазі». Як би там не було, але тривалий час ніхто у владних колах не звертав особливої уваги, на що перетворюються ті фактично вже руїни. З’являлися різні громадські ініціативи з вирішення ситуації, які, втім, ні до чого не призвели. Якийсь рух почався в 2020-му, коли тодішній глава канцелярії Сенату Берліна, статс-секретар Крістіан Ґеблер надіслав листа до посольства РФ, в якому висловив готовність міста викупити будинки. Диппредставництво пропозицію просто проігнорувало.
Через 2 роки, в 2022-му сталася майже детективна історія. Якийсь лікар-стоматолог, коханкою якого була росіянка (до речі, подейкують, українського походження), заявив про готовність придбати в російської сторони нерухомість за 13,5 млн євро та навіть пред’явив у відповідних органах довіреність з «адміністрації президента РФ». Угода майже відбулась: гроші були переведені, ім’я нібито нового власника занесено в земельний реєстр, район вже почав розробляти плани щодо майбутнього будинків.... Втім, досить скоро виявилося, що ніякого дозволу від Росії в чоловіка не було. І отут якраз посольство прокинулося і подало скаргу, заявивши, що «дозвіл» було сфабриковано, хоча й дуже якісно. Гроші повернули, але 1,8 млн євро «загубилися» десь на безмежних російських просторах.
БЕРЛІНСЬКА ДЕПУТАТКА З УКРАЇНСЬКИМ КОРІННЯМ ПОВЕРТАЄ ПИТАННЯ НА ПОРЯДОК ДЕННИЙ
Зараз справу вирішила взяти в свої руки депутатка палати депутатів Берліна Лілія Усік.
Уроджена українка наразі докладає зусиль, щоби зрушити ситуацію з мертвої точки. По-перше, тому, що її виборці, мешканці району Карлсгорст, постійно порушують це питання перед нею як депутаткою. По-друге, після початку повномасштабного вторгнення та запровадження санкцій проти РФ проблема могла би бути вирішена саме через цей механізм, та ще й таким чином, щоб Україна отримала «дивіденди».
Люди часто питали в депутатки, що ж можна зробити з цими «уламками минулого», чи не є доречним побудувати на їхньому місці щось нове. Відповідні листи та запити надходили майже щотижня, розповідає Усік автору.
Тож депутатка вирішила, що є сенс спробувати підійти до проблеми в рамках санкцій. Якщо вже влада почала конфісковувати, наприклад, яхти олігархів або відсотки від доходів російського центробанку, то чому не можна вилучити старе майно?
«Забрати ці домівки на користь України, щоби вона віддала або продала їх назад Німеччині та передати гроші Україні на відбудову», - називає політикиня одну з можливостей.
Отже, 19 червня цього року Усік надіслала до палати представників письмовий запит, відповідь на який була надана вже 10 липня. Авторка ознайомилася з цим документом. Зміст його, якщо чесно, особливого оптимізму не викликає. Зокрема, Сенат визнає, що наразі «не бачить юридичної можливості виведення будинків на ринок житла без участі Російської Федерації як власника нерухомості». Сенат додає, що конкретні плани використання будинків Сенатом і окружним управлінням вимагають від Російської Федерації бажання повернути їх, «однак цього наразі бракує».
З іншого боку, гарною новиною є те, що зазначені будинки не підпадають під положення Віденської конвенції про дипломатичні зносини, оскільки вони не використовуються в дипломатичних або консульських цілях.
Усік вирішила не зупинятися й написала в Європарламент - депутатам Гільдеґард Бентелє та Девіду МакАллістеру (який очолює Комітет із зовнішньої політики). Паралельно вона написала листа депутату Бундестагу Родеріху Кізеветтеру (який, як і Усік, є членом Християнсько-демократичного союзу) і теперішньому сенатору по розвитку міста, згаданому вище Ґеблеру.
Наразі відповіли (візьмемо до уваги сезон відпусток) МакАллістер і Бентелє. Остання пообіцяла, що питання буде порушене після того, як все стабілізується після євровиборів. Які, нагадаємо, відбулись на початку літа цього року.
Восени пані Лілія планує продовжувати «бити в двері Бундестага, Сенату та Європарламенту».
«Якщо вдасться вирішити питання з цими об’єктами, то це створить важливий прецедент», - підкреслює Усік. Адже досі не вдавалося вилучити нерухомість, яка є на балансі російської держави (а це далеко не тільки в Берліні).
До речі, «експропріація» стала би лише першим кроком, адже будинки захищаються як пам’ятки архітектури, тож для того, щоби їх знести, потрібні будуть подальші зусилля.
«Рух» навколо будинків і розголос у німецьких ЗМІ розбурхав роспроп - від великих загальноросійських до місцевих видань. За традицією, факти були перекручені або спотворені, тон – образливий і з натяком на погрози на кшталт: «Тільки спробуйте забрати наше, недовго вам залишиться». Одним словом, чергове: «На Берлін!». Писали також, що Усік, мовляв, є членом ініціативної групи депутатів. На жаль, це не так, Лілія займається всім цим поки що сама.
БЕРЛІНСЬКА НЕРУХОМІСТЬ – РОСІЙСЬКА ВАЛІЗА БЕЗ РУЧКИ
Хтось запитає, чому Росія сама не продасть нікчемну нерухомість. Тут на думку спадають дві відповіді. По-перше, банальне небажання та незацікавленість. По-друге, і це вже складніше, - те, що наразі через санкції всі операції з російською нерухомістю заборонені. Якби Москва навіть хотіла щось продати (а це не тільки мало кому потрібні руїни, а й величезний офіс «Аерофлоту», «Русский дом» або інші, що належать відомству закордонної нерухомості при президенті РФ), вона не зможе цього зробити з юридичних причин.
З іншого боку, мабуть, хтось має плани щось колись якось виміняти за цей «скарб». Це можуть бути цілком конкретні особи в нинішньому керівництві РФ. Шляхи «відходу» завжди треба тримати відкритими. Бо історія - вона така, може принести багато сюрпризів.
У Східній Німеччині аж до 1994 року було розквартировано найбільший поза межами СРСР, а згодом Росії, військовий контингент. За майже півстоліття військову службу на території Східної Німеччини пройшли понад 8 мільйонів громадян Радянського Союзу. Російські війська пішли з Берліна 30 років тому, але привид «друзів-росіян» і загалом холодної війни лишається. Зокрема, в будинку офіцерів Карлсгорста сьогодні розташована музична школа імені Шостаковича, приблизно за півтора кілометра від неї – ліцей Льва Толстого (який, до речі, до об’єднання Німеччини носив ім’я Валентини Терешкової).
І будинки-привиди…
Втім, на карті району вже з’являються й українські топоніми. Так, у січні 2023 року тут з’явилась Одеська площа.
Отже, головне - почати, а шлях здолає лише той, хто йде.
Ольга Танасійчук, Берлін
Фото автора та депутатки палати депутатів Берліна Лілії Усік