Нобелівський тиждень-2024: Демократія економічно ефективніша за тоталітаризм
Три нобелівські лауреати з економіки пояснили, чому «сильні руки» не здатні гарантувати суспільству економічного процвітання
Дарон Аджемоглу, Саймон Джонсон та Джеймс Робінсон – три нобелівські лауреати з економіки, які завершили оголошення нобелівських лауреатів-2024. Так, нобелівський тиждень вже завершився, але саме у понеділок наступного тижня з’являються й лауреати з економіки.
Саме ця премія має назву «The Sveriges Riksbank Prize in Economic Sciences in Memory of Alfred Nobel» – Премія Sveriges Riksbank з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля і є окремою премією, яка офіційно не входить до оригінального списку Нобелівських премій, заснованих Альфредом Нобелем у 1895 році (в оригіналі їх усього 5).
Економічну премію заснував шведський центральний банк, Sveriges Riksbank у 1968 році, до 300-річчя свого заснування, і вона стабільно фінансується банком в обсязі тих коштів, які отримують й інші лауреати – цьогоріч це 11 тисяч крон (1,1 мільйона доларів). Ця премія оголошується і вручається Нобелівською асамблеєю Шведської королівської академії наук на церемонії в Стокгольмі. ЇЇ мета – відзначити науковців за значні досягнення в економічній галузі.
Як троє науковців змінили підходи МВФ
Троє американських дослідників провели значне і тривале дослідження, змінивши підходи в оцінках причин та наслідків багатства/бідності й дали економічне (точніше політико-економічне та історичне) обґрунтування, чому одні країни стають все багатшими, а інші – ніяк не можуть виборсатися з бідності. І те, що у цьому питанні треба дивитися не лише на економічні важелі, а й на політичний устрій та історію колонізації країн, виявляється, для світу стало відкриттям у 2000-х. Так, це очевидність, яку, як виявилося, варто було довести доказовими способами. І їм це вдалося.
До прийняття ідей Дарона Аджемоглу, Саймона Джонсона та Джеймса Робінсона, такі інститути, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд (МВФ), зазвичай фокусувалися на зростанні економіки через політику ринкових реформ, відому як «Вашингтонський консенсус» (варто нагадати, що ці установи фінансують і українську економіку).
Цей підхід, популярний із 1980-х років, наголошував на фіскальній дисципліні, приватизації, лібералізації торгівлі та інших заходах, що мали покращити ринкову ефективність, рідко враховували вплив державних інституцій на нерівність та розвиток у довгостроковій перспективі.
Саме ідеї Аджемоглу та його колег стали поширеними в політиці розвитку економіки приблизно з початку 2000-х. І вже у квітні 2011 року Домінік Стросс-Кан, голова МВФ, виступив із заявою, що «Вашингтонський консенсус» «з його спрощеними економічними поглядами й рецептами провалився під час кризи світової економіки й залишився позаду», а причиною кризи 2008-2009 рр. стало саме виконання правил «Вашингтонського консенсусу».
В той час у межах Світового банку й МВФ відбулося переосмислення підходу до розвитку: вони почали визнавати, що політичні та економічні інститути, їхня відкритість і прозорість мають ключове значення для сталого зростання й подолання кризи нерівності. Ці зміни посилилися після фінансової кризи 2008 року. Згідно з дослідженнями, з 1965 по 1995 роки МВФ рятував за допомогою «Вашингтонського консенсусу» 89 країн. До 2010 року 48 із них залишалися приблизно в такій же економічній і соціальній ситуації, як і до допомоги МВФ, а в 32-х – ситуація погіршилася.
З 2011 року Світовий банк і МВФ почали активно підтримувати інклюзивний розвиток, спрямований на зміцнення інститутів, боротьбу з корупцією та покращення управління, які, як показали дослідження нобелівських лауреатів, сприяють більш рівномірному розподілу багатства і зменшують соціальні ризики. Це заслуга саме колективу науковців.
Дослідження нобелівських лауреатів підтверджує, що саме інститути (наприклад, правові системи, політичні структури, державне управління) є основними факторами розвитку та економічного добробуту країн. Ключовою ідеєю їхніх досліджень є те, що суспільства з надійними інститутами, такими, що захищають права громадян, борються з корупцією та сприяють справедливому доступу до ресурсів, – мають вищий рівень добробуту.
Це спростовує традиційні уявлення, що пояснювали багатство націй виключно природними ресурсами або географічними перевагами. Науковці довели, що навіть країни з обмеженими ресурсами можуть досягти економічного успіху, якщо вони будують ефективні інститути, які захищають права людини та забезпечують економічні свободи.
Дарон Аджемоглу народився у вересні 1967 р. у Стамбулі, Туреччина. Професор кафедри економіки Массачусетського технологічного інституту (MIT), Кембридж, Массачусетс, США. Входить до десятки найбільш цитованих економістів світу.
Його дослідження зосереджені на тому, як політичні та економічні інститути впливають на економічне зростання та нерівність.
Саймон Джонсон народився 1963 р., Шеффілд, Велика Британія. На сьогодні викладає в Массачусетському технологічному інституті (MIT), Кембридж, США
Він працює над темами економічної стабільності, реформ у сфері управління та боротьби з корупцією. Джонсон відомий своєю роботою з питань фінансової кризи та ролі регулювання в економічній системі.
Джеймс А. Робінсон народився 1960 р., вивчав економіку в Лондонській школі економіки. Визнаний у світі фахівець із питань країн Латинської Америки та Африки. Відомий дослідженнями в політичній економії, економічному розвитку та ролі інститутів. Місце роботи: Чиказький університет, Чикаго, Іллінойс, США.
Для ідей трьох лауреатів важливий аналіз історії країн, особливо Латинської Америки, та їх колонізації європейцями. Вони говорять про «інклюзивні» державні інститути, тобто ті, які активно залучають населення, чують потреби людей, відкриті до потреб країни. Розвиток саме таких, «інклюзивних», відкритих інституцій допомагає багатьом країнам будувати успішну економіку. «Політична система, яка дозволяє населенню замінювати лідерів, що не виконують своїх обіцянок на вільних виборах, дозволяє реформувати економічну систему», – так пояснюють це у Комітеті.
Теорії Дарона Аджемоглу, Саймона Джонсона та Джеймса А. Робінсона знайшли практичне застосування в низці країн, де уряди орієнтуються на розвиток інклюзивних інститутів для покращення економічного зростання та скорочення нерівності.
- Південна Корея: Після реформ 1960-х років, що створили інклюзивні інститути, країна пройшла шлях від бідності до одного з економічних лідерів Азії. За теорією Аджемоглу і Робінсона, цей успіх пояснюється відходом від «екстрактивних» практик («Екстрактивні» інститути зосереджують владу та ресурси в руках вузького кола еліти й зазвичай позбавляють широкі верстви населення доступу до політичних і економічних можливостей. У Південній Кореї до 1960-х років такі практики полягали в домінуванні великих корпорацій, які мали тісні зв'язки з урядом, контролювали більшу частину економіки та отримували пріоритет у державній підтримці) на користь інклюзивних інститутів, які гарантували права власності та стимулювали інновації та підприємництво серед населення.
- Ботсвана: Ця країна є одним із прикладів на африканському континенті, де інклюзивні інститути дозволили уникнути так званого «прокляття ресурсів», тобто негативного впливу природних багатств на розвиток. Завдяки інклюзивній політиці, яка захищала права громадян і забезпечувала прозоре управління, Ботсвана досягла стабільного економічного розвитку.
- Перу та Мексика: Тут реформи, зокрема в законодавстві, спрямовані на захист прав дрібних підприємців та забезпечення ширшого доступу до ринків для місцевих виробників, частково були натхненні ідеями про важливість інклюзивних економічних та політичних інститутів.
Ідеї Аджемоглу, Джонсона та Робінсона популяризовані у книзі Why Nations Fail, в українському перекладі «Чому нації занепадають. Походження влади, багатства і бідності», яка побачила світ у 2016 році у видавництві «Наш формат» (перекладач Олександр Дем’янчук). В ній застосовано історичний досвід для ілюстрації того, як саме різні моделі інститутів впливають на економічні результати країн у різні епохи та за різних умов.
Є нагода повернутись до цього видання.
За матеріалами преси.
Ярина Скуратівська, Київ