Лєна Вільдеренг, шведська вогнеборка й волонтерка

РЯТУВАТИ ЖИТТЯ І ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ – ЧАСТИНА МОГО ДОСВІДУ ЯК ВОГНЕБОРКИ

- Ви були тут вже не раз. Можете розказати, як усе починалося?

- Усе почалося дуже давно, тому що я активно займалася волонтерською діяльністю у кількох організаціях у Швеції та Норвегії під час інших криз, проте ніколи так активно, як в Україні. Зранку 24 лютого 2022 року до мене дійшла звістка про повномасштабне вторгнення. Я думаю, багато хто пам’ятає цей момент. Ми не хотіли в це вірити, лунали питання на кшталт «Це точно правда? Це фейк? Цього не може бути, надворі ж 2022 рік!». Я прокинулася вранці, як завжди, збиратися на роботу, і чоловік сказав мені: «Почалося».

Мій чоловік Ларс – відомий блогер та автор, який тривалий час стежить за ситуацією в Росії, Європі й Україні, ведучи блог Cornucopia. Власне, він давно попереджав про такий розвиток подій, і дехто навіть називав його «русофобом».

І ось раптом його вже перестали так називати. Він досі веде свій блог, що є провідним джерелом інформації для шведів про війну в Україні. У нього дуже багато підписників, і він працює з ранку до вечора.

Коли почалася повномасштабна окупаційна війна, це дуже боляче вдарило по мені, тому що я народилася в Радянському Союзі, у Підмосков’ї, у 1983-му, а вже потім переїхала до Швеції у 13 років. Мій тато родом із Сибіру, мама народилася в Санкт-Петербурзі, але в нас багато родичів в Україні. У дитинстві ми часто проводили літо в українському Криму, Зеленодольську та Києві. У мене чудові спогади про те, як я приїжджала сюди у дитинстві: світить сонце, дерева рясніють стиглими плодами, риба у ставку, всі такі гарні, як ніде у світі. Це для мене і є Україна.

До речі, коли я переїхала до Швеції, то кілька років мала подвійне громадянство. Я провела більшу частину свого життя у Швеції і вважаю себе повноцінною шведкою. У мене суто шведський набір цінностей, російські так звані цінності не поділяю, тож я точно не росіянка. Тому як тільки стало можливо, я відмовилася від російського громадянства й анулювала паспорт.

Коли я побачила, що країна, в якій я народилася, здійснила повномасштабний напад на Україну – вільну, суверенну та демократичну державу, я була розлючена, розчарована і пригнічена, тому мені потрібно було щось робити. Я не могла просто спостерігати.

- Отже, для вас це було особисте.

- О так. Я працюю вогнеборкою у Швеції неповний робочий день. Воджу пожежні машини, гашу полум’я, виїжджаю на виклики на ДТП. Рятувати життя і допомагати людям стало частиною мого досвіду. Крім того, я досі розмовляю російською, розумію українську, і знаю, що таке Україна, де я також була декілька разів уже в дорослому віці.

Тож я сфокусувалася на волонтерській роботі, зокрема використовуючи мій досвід екстремальних пригод, роботи менеджеркою і керівницею проєктів, що вміє керувати ризиками. Я почала збирати пожертви на карети швидкої допомоги, пожежні машини та інші транспортні засоби для України. Для збору коштів я використовувала власні мережі зв’язків та блог чоловіка.

Я ДУМАЛА, ЩО НЕМОЖЛИВО ПРОСТО КУПИТИ КАРЕТУ ШВИДКОЇ, АЛЕ МЕНІ ЦЕ ВДАЛОСЯ

- Яку першу партію техніки ви завезли в Україну і куди саме вона була направлена?

- На початку вторгнення мене набрав товариш зі шкільних років родом із Харкова: «Лєно, ти ж вогнеборка! Можеш нам дістати якесь протипожежне обладнання? Харківським пожежникам потрібно повно всього – шланги, рукавиці, шоломи»…

Тож спочатку, коли я запитала в себе на роботі, на моє прохання пожертвувати пожежну машину чи спорядження мені сказали ні, оскільки процедура передбачає, щоб усе непотрібне обладнання було або використано для навчання, або перероблено. Колеги не розуміли, наскільки гострою була потреба в Україні.

Згодом той товариш подзвонив знову і запитав, чи я можу дістати для них карети швидкої, адже вони дуже потрібні. Я спочатку думала, що купити уже використовувану швидку приватній особі просто неможливо. Але я спробувала, і мені це вдалося. Я купила швидку, яку хтось виставив на публічний продаж, разом із радіостанціями та іншим обладнанням, за доволі приємну ціну, зібравши гроші за допомогою сім'ї та друзів.

Я пробувала займатися й іншим, допомагала у волонтерському центрі в Гетеборзі, опікувалася переселенцями. У нас також жили вихідці з України. Чимало шведів розміщували українців у себе вдома.

Але головним для мене було розуміти, що я реально можу купувати карети швидкої, а згодом і пожежні та інші транспортні засоби, які рятуватимуть в Україні життя.

- Ви займаєтеся волонтерською діяльністю сама чи в команді?

- Я співпрацювала з кількома організаціями, але намагаюся робити все самостійно, як приватна особа. Справа в тому, що дехто вважає нормальним надсилати невідремонтовані машини, невипраний одяг або неякісне спорядження. І таке трапляється…

ШВЕЦІЯ НАЙБІЛЬШЕ ЦІНУЄ ДЕМОКРАТІЮ, І ВАША БИТВА – ЯКРАЗ НА ЗАХИСТ ДЕМОКРАТІЇ

- Ви часто буваєте в Україні, потім повертаєтеся і спілкуєтеся з людьми вдома. Чи спостерігали ви якісь зрушення у громадській думці щодо війни та підтримки України?

- За статистикою суспільна підтримка України у Швеції – одна з найвищих у Європі, десь на рівні 93 відсотків. Це може залежати від різних чинників – від нашої історичної спадщини до соціальних, культурних і політичних моментів. І не забувайте про кольори наших прапорів… Також я щиро вірю, що на громадську думку дуже сильно вплинув блог мого чоловіка (із чим він ніколи не погодиться, бо занадто скромний). Але найважливішим чинником є те, що у Швеції найбільше цінують демократію. А ваша битва – якраз на захист демократії.

Проте певний спад уваги до війни дійсно спостерігається. З моменту повномасштабного вторгнення минуло вже понад 1000 днів. Але якщо постійно не тримати проблему перед очима, людський мозок прагне її забути. Це стає ніби новою нормою. Ми бачимо конфлікт на Близькому Сході, вибори у США, внутрішньополітичні події… Тому, звісно, якщо Україна зникає з перших шпальт, про неї починають забувати.

Значна частина моєї роботи сьогодні полягає не в тому, щоб привозити в Україну якийсь транспорт, карети швидкої, а в тому, щоб утримувати громадську думку на вашому боці. На Заході відвернулися від конфлікту у 2014 році – і сьогодні пожинаємо гіркі плоди. Якщо Захід відвернеться й тепер, ми пожнемо ще більш гіркі плоди, і це відбудеться раніше, ніж думаємо.

Жодна країна не може протистояти Росії самостійно, тому нам потрібно вам допомагати. Сподіваюся, що більшість людей розуміє, що ця війна не просто проти України, а й проти демократії, свободи та прав людини. Проти Європи і всього цивілізованого світу. Сьогодні війна триває в Україні, але якщо ми нічого не робитимемо, війна буде всюди.

Я проводжу багато лекцій і намагаюся достукатися до тих, хто ухвалює рішення у різних сферах: керівництва служб надзвичайних ситуацій, медичної та кризового менеджменту в адміністраціях громад і регіонів. Пам’ятаю, як восени 2022 року мене запросили на зустріч до міністра цивільного захисту, і він прислуховувався до моїх слів, ставив компетентні запитання та робив нотатки. І я рада бачити, що багато чого з нашої розмови впроваджували протягом останніх двох років.

Що стосується присутності в соціальних мережах, я критично ставлюсь до того, як їх використовують для впливу на громадську думку, оскільки цими механізмами дуже легко маніпулювати. Щодо сучасної журналістики, я ненавиджу модель «клікбейту», тобто наживки. Окрема проблема в новинах – помилковий «баланс думок». Мене запросили на шведське радіо навесні 2022 року, і я у прямому ефірі заявила, що божевільний диктатор веде війну з демократичною країною. А ведучий перебив мене: «Але ж Путіна нема тут у студії, щоб захистити себе».

- Іноді справді трапляються дивні випадки…

- Коментуючи війну Росії проти України, який тут ще треба баланс? Є держава-агресорка, і є жертва. Хтось може казати, що надворі дощ, а хтось – що світить сонце. І робота журналіста полягає не в тому, щоб транслювати обидві думки, а в тому, щоб виглянути у вікно і самому побачити, хто бреше.

Але в новинах про Україну баланс став трохи кращим. Бо бували й приклади жахливої журналістики, як-от коли ведучі називали війну «спеціальною військовою операцією», що було відвертою пропагандою, запозиченою з російського наративу.

- Ви приїжджаєте, пропонуючи допомогу у вигляді транспортних засобів та спорядження, але як ІТ-фахівець чи маєте ви чимось поділитися з українцями щодо технологій, які можуть допомогти, скажімо, у реагуванні на надзвичайні ситуації?

- Насправді я бачу, що саме українці є локомотивом цих знань. Тим, хто приїжджає до вас із Заходу, важливо не починати повчати українців, щось їм нав’язуючи. Українці – на передовій у сфері технологій. Іноземці мають вчитися на ваших знаннях та інноваціях, а потім вже, можливо, повертатися з певними коментарями, порадами чи пропозиціями щодо подальшого розвитку технологічних рішень.

ЗАПОРУКА УСПІШНОГО ЗБОРУ КОШТІВ – ШВИДКИЙ ЗВОРОТНИЙ ЗВ₴ЯЗОК І ПРОЗОРІСТЬ

- Якщо говорити про обмін досвідом, то тепер ви приїхали за проєктом з дослідження громадянської активності України. Які особливості українського волонтерського досвіду ви вже відкрили для себе?

- Насправді шведське й українське суспільства різні, і їхнє становлення відбувалося по-різному. У нас є безліч організацій громадянського суспільства, це традиційно для нас. Більшість громадян є частиною принаймні однієї з таких організацій, і в них в цілому добре налагоджений зв’язок із урядом. Так влада взаємодіє з громадянами. У Скандинавії довіра до влади вища, ніж будь-де в Європі. А в Україні довіра до влади досить низька, а щодо зв’язків на людському рівні – українці найбільше довіряють родині та друзям, а не незнайомцям. Враховуючи ці передумови, ми не очікували, що у вас колись з’явиться таке сильне громадянське суспільство, яке ви маєте сьогодні. Проте якось це сталося ще під час ваших революцій, коли люди виходили на Майдан. Це була ніби школа демократії.

Тому сьогодні люди самоорганізовуються «попри», а не «завдяки» тій чи іншій моделі довіри. Мені також цікаво спостерігати, як довіра впливає на те, як саме люди донатять. В Україні, якщо хтось допомагає фронту, цілком природно давати гроші тому, кого знаєш особисто. А у Швеції було б з точністю до навпаки – гроші дають зовсім не тим, кого знаєш особисто, тому що це нагадувало б кумівство.

Я у своїй роботі бачу, як українці вдячні іноземним волонтерам. І це, до речі, одна з ключових причин, чому донори повертаються знову і знову, з новими партіями допомоги. У вас стільки добрих і сміливих людей, які надихають нас на допомогу! Наприклад, моя знайома з Харкова на ім’я Жасміна просто уособлює працьовите та самовіддане обличчя українського народу. Для мене вона – сила України.

Ще одна запорука успішного збору коштів – швидкий зворотний зв’язок. Якщо хтось жертвує гроші на придбання автівки і вже незабаром бачить фото цієї машини в дії (пожежна машина гасить вогонь, позашляховик евакуює поранених), це має величезний вплив на шведських донорів, адже вони розуміють, що їхні гроші не вилітають у трубу. Шведи поважають прозорість.

ШВЕДСЬКА ВЛАДА ВЖЕ ВІДВЕРТО ГОВОРИТЬ З ГРОМАДЯНАМИ ПРО ТЕ, ЩО Є РИЗИК ЗАЛУЧЕННЯ ШВЕЦІЇ У КОНФЛІКТ

- Як щодо загального сприйняття у Швеції війни, яку веде Росія? Чи відчувається певне занепокоєння з приводу потенційної «великої війни», що наближається до Європи, чи ці теми наразі не дуже широко обговорюють?

- Я вважаю, що отримання членства в НАТО дало змогу людям хвилюватися трохи менше. Але ризик, звичайно, є, і багато хто це усвідомлює.

Люди в цілому усвідомлюють, що якщо Росію не зупинити, Швеція може стати однією з наступних цілей армії РФ. І влада вже відверто говорить з громадянами про те, що є потенційний ризик залучення Швеції у конфлікт, що відбуватиметься або на її території, або за її межами.

Суспільство намагається відійти від удавання, що нічого не відбувається, до бачення реальної загрози, розуміння того, що нам всім потрібно готуватися. Треба готувати оборону, громадянське суспільство та звичайних людей. Кожен повинен мати можливість забезпечити себе та свою родину водою, їжею і теплом на кілька днів, ще якось підтримати громаду. Відбувається зміна парадигми, але на це піде досить багато енергії та часу, адже після падіння СРСР шведська армія, наприклад, надто довго перебувала у стані «вічного спокою».

Ми із чоловіком написали книгу про громадську готовність до конфлікту у Швеції, тож було дуже цікаво бути в Україні й бачити, як це реалізується на практиці. Важливо пам’ятати, що можна прожити три тижні без їжі, три дні – без води, три години – без тепла у мороз, три хвилини – без кисню, але лише три секунди – без надії. Три секунди – рівно стільки потрібно, щоб стрибнути з мосту або здатися в інший спосіб.

УРОК УКРАЇНИ ДЛЯ ЗАХОДУ – «РОЗПЛЮЩТЕ ОЧІ!»

- Цікава думка…

- Надія життєво важлива. Щоб зберегти надію сильною, треба ретельно обирати канали отримання інформації, фільтрувати її, бачити різницю між фактами й панічними чутками. Треба підвищувати психічну стійкість, тренувати розум, ніби це м’яз.

Я пропоную людям у Швеції подумати про Україну і уявити, що протягом тижня у лютому 2022 року українці здалися і не зберегли надію, просто дозволивши росіянам окупувати Київ. Де була б Україна сьогодні, якби всі склали зброю? Де був би весь світ?

Інша справа – страх. Багато хто питав мене, чи було мені коли-небудь страшно. Я вогнеборка, волонтерка, багато років займаюся екстремальними пригодами: перепливала океани, ходила в гори, досліджувала Арктику… Звичайно, буває страшно. Наприклад, страшно було, коли по нас гатила російська артилерія у Дворічній під Куп’янськом на Харківщині, або коли на Донбасі неподалік лінії фронту у нашої карети швидкої спустило колесо.

Страх – це природна реакція, яка повідомляє, що щось не так. Але, незважаючи на страх, треба лишатися конструктивним. І це вже називається хоробрістю. Інакше, дозволивши страху вплинути на ваші рішення, ви довго не протримаєтеся, а просто запанікуєте.

- Який головний урок шведи можуть узяти з того, що відбувається на цьому етапі війни?

- Урок такий: «Розплющте очі!». Тому що багато хто досі не розуміє, що таке війна і як вона впливає на світ. Тож розплющуйте очі, робіть усе можливе, щоб допомогти, далі підтримуйте Україну, надсилаючи правильні месиджі, формуючи людські думки. Будуйте суспільство, що базується на довірі та допомозі одне одному. Ми можемо перемогти лише разом – як люди, так і країни. Тільки так врятуємо світ.

Євген Матюшенко, Київ
Фото: Євген Котенко