Євген Добряк, експерт з питань Близького Сходу: Й Іран, і Росія, і Європа, зараз усі шукають контактів із новою владою в Сирії

Від «арабської весни» до битви за Сирію: чи зможе Сирія знову стати воротами на Близький Схід?

Події в Сирії багатьох застали зненацька, вони відбувалися дуже швидко й несподівано. Мабуть, для Башара Асада також, адже він зник із радарів 8 грудня, а з'явився за тиждень у Москві. І сказав: це не я, я не хотів, мене «руські браття» попросили (втекти). Отже, що це було? Чи «битва за Сирію», як писали в багатьох ЗМІ, коли події тільки розгорталися, чи закінчення Арабської весни? Як ці події можна оцінити тепер, коли дещо вгамувалися пристрасті, минув певний час? Варто спокійно розглянути, що буде далі. Для того щоб поговорити про Сирію, Близький Схід і перспективи, а також вплив цієї ситуації на весь світ, ми запросили Євгена Добряка, відомого фахівця не тільки з питань Близького Сходу, а й також знаного за парламентською діяльністю, і державною, і політологічною.

- Отже, що це було?

- Ми стали свідками тектонічних змін у регіоні Середнього Сходу, які вплинули на глобальні процеси. Перше, що ми повинні констатувати, – закінчився 54-річний термін правління клану Асадів, клану алавітів, шиїтської меншини в Сирії, і Партії арабського соціалістичного відродження БААС. Звісно, падіння таких режимів, як режими Саддама Хусейна, Муамара Каддафі, тепер Асада, дають привід говорити про закінчення Арабської весни, про якийсь варіант закінчення періоду влади тих воєнних диктатур, закладених ще у ХХ сторіччі. Якщо аналізувати події, які сталися в Сирії, ми повинні, мабуть, згадати, коли і чому ці зміни почалися. Відлік часу слід вести від 7 жовтня 2023 року, коли угруповання ХАМАС «Ісламський джихад» здійснило напад на територію Ізраїлю, що призвело до трагічних наслідків. Після цього, коли Ізраїль визначив стратегічні цілі для власної безпеки, фактично знищив ХАМАС, «Ісламський джихад», «Хезболлу» (іранське проксі-угруповання, яке формував з 1982 року Іран).

Отже, дії Ізраїлю поклали початок змінам, насамперед послабленню «Хезболли» в Лівані, яка дійсно була найпотужнішою приватною армією у світі. Це приблизно 120–130 тисяч бійців, ракети, легке озброєння, це дуже серйозний вплив у системі політичних координат, тому що ліванська «Хезболла» була представлена не тільки військовим крилом, але також потужним політичним крилом, мала представництво і в парламенті Лівану, і в уряді Лівану. «Хезболла» набула і кримінального впливу: торгівля людьми, наркотиками, зброєю тощо. Це дуже розгалужена сітка по всьому світу. Плюс терористична активність, яка здійснювалася тоді через ДАЕШ (так звана Ісламська держава, або ІДІЛ). Для протидії цьому терористичному рухові була створена так звана антиіділівська коаліція, де активну участь брала також Російська Федерація. У Сирії був розміщений потужний російський контингент, російська авіація здійснювала килимові бомбардування Алеппо, Хомса та інших міст, де нищилося майже все. Це, власне, і тримало вплив Росії в Сирії. Ну і плюс, звичайно, ще з радянських часів військові бази в Тартусі (військово-морська) і Хмеймімі, Латакія (військово-повітряна). Після 24 лютого 2022 року Росія змушена була суттєво зменшити свій контингент у Сирії і перекинути досить велику кількість озброєння, військової техніки, особового складу на український фронт.

Отже, дезорганізована і демотивована армія Асада, послаблення іранського впливу і «Хезболли», а також послаблення РФ призвели до того, що сили опозиції, які контролювали північний захід і південний схід Сирії біля кордону з Йорданією, почали операцію проти режиму Асада.

- Дякую за цей вступ до теми. Можна зробити короткий висновок, точніше, його вже зробив президент Сполучених Штатів Америки Байден. Він сказав, що Україна та Ізраїль не дозволили Росії, Ірану та «Хезболлі» захистити режим Асада в Сирії.

Отже, Асада нема, режиму нема, нарешті в Сирії змінилася влада. Але картина, яка тепер у Сирії (і не тільки там, а й загалом у регіоні), є дуже строкатою. Наявність і діяльність різних етнічних, релігійних спрямувань і з різними лідерами, цілями та амбіціями угруповань створює дуже складну ситуацію для побудови консенсусу і для того, щоб за цих нових умов, коли диктатури вже нема, країна розвивалася вільно і демократично. Головні гравці відомі. Знаємо, хто привів повстанців до влади, хто за ними стоїть. Відомо також, що це аж ніяк не всі сили і не всі озброєні формування, які вже про себе заявили.

Фактично після громадянської війни в Сирії країна була поділена на сфери впливу, де або не було центральної влади, або домінувало те чи інше угруповання. Отже, яка тепер композиція? Чи вдасться тій силі, яка привела повстанців до влади, утримати консенсус? Чи зможе вона забезпечити права християн? Чи вдасться «вмонтувати» туди друзів? Як все це зробити, щоб забезпечити демократичний розвиток і унеможливити діяльність усіх ісламістських терористичних угруповань, які там ще є?

- Ви знаєте, тут справді дуже складний пасьянс і вузол протиріч. Дійсно, тепер ми бачимо дуже поліморфну картину. Головною рушійною силою повстанського руху, який збив режим Башара Асада, є Хаят Тахрір аш-Шам – салафістсько-сунітське угруповання, що дислокується на північному заході Сирії, у провінції Ідліб, і лояльне до Туреччини, а Туреччина лояльна до них.

Насправді це колишній осередок сирійської Аль-Каїди, який потім трансформувався у фронт Джабхат ан-Нусра, а вже потім – у Хаят Тахрір аш-Шам. Також там представлені протурецькі сили, сирійська національна армія, які теж дистанціювалися від ІДІЛу. Вони між собою давали собі раду, оскільки орієнтувалися на Туреччину, і побачили слабкість проіранських сил, слабкість РФ, скористалися цим, почали активні дії і, як ми знаємо, за 11 днів пройшли Алеппо, Хаму, Хомс, Дамаск.

Це одна сторона, це сили, які тепер захопили найбільшу територію, що була під контролем режиму Асада до його повалення. Водночас на північному сході дуже компактно проживають близько 3,5–4 мільйонів курдів, яких підтримують Сполучені Штати Америки, у них непогані стосунки з Ізраїлем ще із часів Барзані. Але це – червона ганчірка для Ердогана, тому що курди – окреме питання для Туреччини. Курди компактно проживають на півночі Сирії і на півночі Іраку, на заході Ірану і на півдні Туреччини, їх налічується від 45 до 50 мільйонів, і вони не мають власної державності. Єдине – є анклав у північному Іраку у вигляді автономії із широкими правами: Ербіль, Сулейманія, Кіркук, де, у принципі, в них є певна незалежність завдяки нафті. Сирійські курди теж претендують або на створення власної держави, або на об'єднання з іракським Курдистаном, або на отримання широкої автономії в майбутній Сирії.

Це різні сценарії, які свідчать, що курдське питання – дуже важливе. Для Ердогана проблема курдів є проблемою номер один. Імовірне утворення більш широкої автономії чи окремої держави курдів здатне серйозно активізувати сепаратистські рухи на півдні Туреччини, а це може призвести до дестабілізації. Саме тому Ердоган контролює північний захід Сирії, щоб обрізати коридор можливого проходу курдів до Середземного моря. Тепер курди переходять на лівий берег Євфрату й перебувають там за домовленістю зі США, які ведуть активні консультації з Туреччиною щодо контролю цієї території.

Туреччина не відступиться від боротьби з Робітничою партією Курдистану, яку вважає терористичною, але, можливо, якісь питання щодо сирійських курдів будуть пом'якшені завдяки Сполученим Штатам Америки, Ізраїлю, можливо, країнам Перської затоки.

У Сирії дуже потужно представлена християнська меншина – приблизно 10–12%. Є друзі, що компактно проживають на півдні Сирії в районі Голанських висот. Є невеликі меншини чистих шиїтів, не алавітів, які проживають на середземноморському узбережжі, їх теж 7–10%, це небагато, але вони фактично керували Сирією за часів Асадів. У центрі Сирії, у пустелі, залишилися осередки ІДІЛу, їх не більш ніж півтори тисячі, за даними американських та ізраїльських експертів, але вони можуть скористатися нестабільною ситуацією, яка є сьогодні.

- Це окреме питання і, очевидно, предмет особливої уваги головних гравців і в регіоні, і у США, адже невипадково по можливих місцях концентрації підрозділів ІДІЛу, а також баз і складів хімічної зброї та ракет були завдані повітряні удари. Ізраїль наніс удари, Ізраїль потопив сирійський флот, американці теж здійснили масовані удари саме для того, щоб подавити осередки терористів, які наближені до ісламської держави. Наскільки це вдалося, і чи це кінець?

- Є різні суперечливі погляди на події, які відбуваються. Є позитивно-оптимістичні, негативні песимістичні, більш-менш об'єктивні. Точно сказати тепер ніхто не може, як будуть себе поводити повстанці. На початку, коли вони зайшли в Алеппо, жодних репресій, жодних агресивних дій не було, спостерігалося дуже толерантне ставлення до національних і релігійних меншин. Наприклад, мером Алеппо вони призначили єпископа Алеппо, християнина. Крайні радикальні ісламістські терористичні угруповання ніколи б на таке не пішли.

Тобто йдеться про те, що дійсно певна трансформація цього Хаят Тахрір аш-Шама відбулася. Рано говорити про майбутнє, але ми бачимо поки що по реальних діях. Коли вони зайшли у Дамаск, була дуже жорстка заборона наближатись до державних установ, заборонили постріли у повітря і так далі. Збережені державні інституції – це теж важливий чинник, ми побачили мирне передавання влади від колишнього прем'єр-міністра Асада, Джаліли, який мирним способом передав усі справи, усі матеріали, усі повноваження новому призначеному прем'єр-міністрові перехідного уряду Мохаммеду аль-Баширу.

- Усі підтримують поступову демократизацію, мирний розвиток та інклюзивні процеси в самій Сирії, але водночас бачимо, що Ізраїль просунувся в зону безпеки на території Сирії. Туреччина не виходила і, мабуть, поки що не вийде із зони безпеки, яку вона створила на території Сирії після спалаху громадянської війни у 2019 році. Немає, нібито, підстав говорити про якісь територіальні претензії з боку сусідів, розподіли і так далі, але Ердоган, який усвідомлює свою роль і силу в регіоні і хоче постійно її демонструвати, недаремно, мабуть, публічно заявив про повернення п'яти нових провінцій до Туреччини з території Сирії.

Навряд чи так буде найближчим часом, зацікавлені сторони уникатимуть створення передумови для нагнітання ситуації і змагань за сирійську спадщину. Але все ж таки є питання, передусім щодо курдів. Це найбільша нація без державності й, дійсно, для Туреччини курди – велика проблема. Звісно, терористична частина ПКК для Ердогана – це табу, але є й інші курди, не екстремісти, зокрема і в Туреччині, а також є біженці зі Сирії, яких у Туреччині найбільше, за різними даними, близько 3 мільйонів. І, до речі, наскільки відомо, тепер Туреччина, на відміну від європейських країн, не пришвидшує, не підганяє біженців із Сирії повертатись. Ще більше, мені здається, що Туреччина буде, принаймні має намір, відігравати певну роль у тому, щоб цей процес повернення проходив більш організовано і підготовлено. На прилеглих до неї територіях Туреччина, напевно, вестиме підготовчі роботи, щоб можна було не лише повернути біженців, але й забезпечити для них гідні умови.

- Дійсно, на північному заході провінції Ідліб відбувається повзуча анексія території, там присутня поліція Туреччини, там в обігу турецька ліра. Тобто йде все до того, щоб ця територія була буферною зоною, щоб не допустити створення коридору для можливого просунення курдів до Середземного моря. Водночас курди зробили дуже великий внесок у боротьбу з ІДІЛом. І як з ними буде далі, важко сказати, треба спостерігати.

- Тепер такий період, коли всі – і Іран, і Росія, і Європа – шукають контактів з новою владою, з тими, хто визволив сирійський народ від диктатури. Головне питання – це, звичайно, забезпечення національної злагоди і повернення біженців. Важливе значення також матиме той внесок, який далі робитиме світове співтовариство. Контактна група ООН щодо Сирії працює, до неї приєднуються інші країни. Європейський Союз на засіданні Європейського парламенту також обговорив ситуацію в Сирії. Отже, тепер є можливість зосередити ресурси і правильно їх використати, щоб допомогти перехідній владі організувати мирне життя. Чи вдасться це зробити й чого бракує?

- Тут багато складників. Дуже коротко щодо зовнішніх гравців: Туреччина, яка дійсно є в трикутнику лідерів регіону Близького і Середнього Сходу: Туреччина – Іран – Саудівська Аравія, сьогодні почала демонструвати досить серйозне лідерство. Сьогодні Туреччина показала свою силу, можливість і політично, і воєнно-політично, й іншими шляхами потужно впливати в регіоні й робити в ньому суттєві зміни. Зрозуміло, що з Туреччиною будуть радитися всі, щоби забезпечити стабільність регіону.

Ізраїль повинен забезпечити безпеку своїх північних кордонів: Ліван – Сирія – Голанські висоти. У принципі, вони зазначили, якщо все буде нормально і ніяких агресивних дій до Ізраїлю не застосовуватимуть, вони повернуться на свою територію.

Тепер щодо Росії та Ірану. Іран усіма способами тепер хоче домовитися з новою владою в Сирії, щоб знову поновити свій вплив у регіоні, тому що Сирія була головним транзитним шляхом зброї, особового складу, наркотиків тощо. Росія веде сьогодні дуже активний діалог з Туреччиною і хоче мати активний діалог з нинішньою владою Сирії, щоб зберегти ці дві стратегічні бази, оскільки їх втрата прямо впливає на присутність Росії в Африці, а військово-повітряна база в Сирії – це фактично перевалочний пункт на шляху до країн Африки. Ну і, звичайно, військово-морська база в Тартусі – база забезпечення. Якщо вони її втрачають, то втрачають присутність у Середземному морі й у Східній Атлантиці.

Щодо майбутньої конфігурації влади в Сирії, я думаю, що там може бути лівано-іракський сценарій у системі управління з огляду на багато етнічно-національних меншин і релігійних груп, складних міжконфесійних відносин. В Іраку тепер, як відомо, президент – курд, прем'єр – шиїт, спікер парламенту – суніт і відповідно пропорційне представництво в системі виконавчої і законодавчої влади. Отже, можливий такий варіант. Якщо ухвалять таке рішення, буде уряд національної єдності і відбудуться прямі вибори, і тоді, у принципі, може настати стабільний розвиток. Тепер для цього є всі підстави. Сирія – дуже цікава країна, має значні поклади нафти і газу, дуже великі запаси фосфатів, але також це головний транзитний шлях енергоносів. Проєкт «Катар – Саудівська Аравія – Йорданія – Сирія – Туреччина – Європа», який відхилив Асад під тиском росіян, тепер може повернутися. Це величезні транзитні кошти, які пішли б у бюджет Сирії.

Сирія знову могла б стати воротами на Близький Схід, як завжди говорили, бути досить розвинутою, потужною країною. І тепер на це позитивно дивляться країни Перської затоки, передусім, зрозуміло, Катар, але Саудівська Аравія також, тому що припинилось для них найстрашніше в Сирії, – виробництво наркотичного каптагону, який виробляли під патронатом Башара Асада та його брата Міхера в промислових масштабах, по 100–200–300 тис. тонн, і все йшло або в Європу, або в країни Затоки. Тепер це припинилося.

- Сподіватимемося, що на цьому буде поставлена крапка. На завершення нашої розмови хочу навести слова Трампа. Днями він сказав: «Туреччина матиме ключове значення в Сирії, оскільки є потужною силою, зокрема військовою, та має ефективне керівництво в особі президента Ердогана». Це великий аванс. І це свідчить про те, що вже тепер Трамп дивиться і на той регіон, і на можливих союзників. Сподіватимемося, що ця взаємодія між регіональною потугою і глобальною потугою зробить усе можливе, щоб воротами через Сирію на Близький Схід знову не пішли халіфати, терористи, ідеологи ісламської держави. Будемо спостерігати. Дякую.

Ігор Долгов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform