8 книжок, які варто прочитати вже сьогодні

Письменники радять добірку якісних творів, які точно збагатять справжніх українських книголюбів

Раптом хто не чув – у шанувальників літератури є власне свято, День книголюба, і відзначається воно у серпні. Це американська ініціатива, що добре прижилася у різних куточках планети, де є активні читачі. Хто зараховує себе до когорти поціновувачів друкованих сторінок, завжди має влучну цитату з класики на будь-який випадок у житті й радіє свіжій книзі, як дитина іграшці, – ласкаво просимо сюди, відзначимо хорошою літературою.

Марина Гримич, письменниця та краєзнавиця (нещодавні романи – «Клавка», «Вугледар-2099», «Юра») радить нам почитати дещо незвичне. А Сергій Демчук, автор романів «12 унцій любові», «Міжсезоння» і бібліофіл, завсідник книгарень, спеціально для Укрінформу зробив невеличку добірку свіженьких художніх творів, які дуже радить прочитати. Кому бракувало якісного контенту – ознайомлюймось! 

Серед рекомендованого Сергієм – сучасна українська й трішки зарубіжної літератури, гострі, актуальні сюжети і такі класичні, вічно популярні жанри, як-от детектив. Вона – передусім для вдумливих читачів, що люблять ще довго міркувати над прочитаним, переживати й оцінювати кожного персонажа. Автор добірки пояснює нам, чому саме вважає кожен пункт вартим уваги.

П’єса Сергія Жадана «Хлібне перемир’я». Можна сходити на виставу – театри вже взяли її в роботу, а можна підготуватися теоретично і насолодитися спершу книгою, яку дуже хвалять за реалістичність і тонко виписані діалоги персонажів. «Це історія двох братів з Донбасу, у яких помирає мати. Хлопці приїжджають її хоронити, зустрічаються у рідному будинку, а навколо йде війна (надворі – 2014-й) і життя паралізоване», – описує зав’язку Сергій Демчук. Поховання організувати неможливо, тіло покійної чекає на нього на другому поверсі будинку, а її діти на першому згадують своє дитинство, з’ясовують колишні непорозуміння і стосунки. «Книга – з елементами абсурду в їх діалогах, я б сказав. Та й ситуація склалася по-своєму абсурдна (згадаймо те літо, коли тривало визначення своїх-чужих, а до бойових дій тільки звикали – ред.)», – ділиться враженнями письменник. Плюс у сюжет вплітається друг з вагітною дружиною, котрі ніяк не можуть дістатися пологового будинку через колапс нормального життя. «І ось під одним дахом – одночасно майбутні життя і смерть. Досить символічно для нинішнього Донбасу, болюча й актуальна для українців тема», – резюмує наш експерт. Не завадить освіжити у пам’яті ще такі недавні, але вже підзабуті події. Живемо нині, ніби миру в Україні нічого й не загрожувало, хоча зовсім близько життя, як і 7 років тому, досі паралізоване й абсурдне.

Роман «Кокліко», Павло Матюша. У ньому – ще один бік українського сьогодення, що викликає бурхливі емоції в соцмережах, щойно з’явиться інформація про чергове призначення молодих та перспективних на владні посади. «Книжка – про «мажорів», що вчаться у Парижі, працюють у Швейцарії й усе у них добре», – пояснює Демчук. І ось починається в Україні війна (як неминуче багато її у сучасній літературі!), й один з героїв через трагічний випадок у особистому житті прагне якомога швидше виїхати на роботу за кордон. Та знаходиться друг, який щосили переконує: все кинути і щезнути – не варіант, країні зараз потрібні такі розумні й сучасні хлопці, як ми, лишаймося розбудовувати державу! Щоправда, потім стає зрозуміло, що той друг планував аферами виводити з українського банку кошти на закордонні рахунки. «Чим цінна книжка – вона про тих молодих у гарних костюмах хлопців, яких ми раді бачити держслужбовцями, та, виявляється, досить цинічними вони бувають», – говорить наш експерт. Але наскільки цинічний один, настільки ж наївно-романтичний може бути інший, як-от головний герой. Він втратив друга на війні й кидає держслужбу, щоб реалізувати його мрію – відкрити пекарню під назвою «Кокліко» (французькою – мак, і приправа до випічки, й символ пам’яті) і тим проявити свою громадянську позицію. Виходить такий собі зріз сучасності, роздуми про перспективну молодь і її вагання – лишатися чи їхати подалі.

«Радіо ніч», Юрій Андрухович. Був собі піаніст, що грав людям просто на вулиці під час революції. Але революція зазнала поразки, і музикант мусить виїхати з країни. Нібито й не про Україну йдеться, але виникає асоціація з піаністами, що грали майданівцям, то ніби збірний образ революціонерів-романтиків. Але «Майдан» Андруховича не переміг і треба емігрувати. І за кордоном розгортається пригодницька історія з музикою й коханням.

Наш герой працює на радіостанції й щоночі читає чуттєві монологи у прямому ефірі. «Писано такою хорошою, «смачною» мовою, суцільна насолода читати. А ще можна уявити собі, що було б, якби Майдан придушили, що чекало б кожного з нас», – розповідає Сергій.

Роман «Король» Щепана Твардоха. Робота польського письменника прийдеться до душі любителям історії (і у певному сенсі – розвінчання історичних міфів). Тим, хто давно цікавився, а що ж відбувалося по той бік кордону з Європою, поки тут будували п’ятирічки і колгоспи, теж буде цікаво. Польський письменник у своєму романі зачіпає одночасно кілька цікавих сторін життя 30-х років минулого століття. «У центрі уваги – польський боксер єврейського походження. Він і бандит, і активіст комуністичного руху одночасно», – інтригує Сергій. Напередодні Другої світової, ще до окупації Польщі Німеччиною, у ній, виявляється, вирувало політичне і кримінальне життя. Дуже колоритно описується єврейське середовище, боротьба правих і лівих між собою за вплив і владу. «Багато сексу, бійок, різанини, – розповідає Демчук. – А ще демонструється, як верхівка комуністичної спільноти була тісно пов’язана з криміналом, та й праві сили не можна назвати чистими на руку». Словом, хто бажав краще пізнати, як там жилося сусідам до війни, маєте чудову нагоду.

«Не твоє собаче діло», Мартин Якуб. Справжнісінький гостросюжетний вітчизняний детектив. Все починається з того, що у автотрощі гине жінка, юристка. Її чоловік – впливовий бізнесмен – підозрює, що тут тхне не простою аварією, а вбивством. Він наймає детектива (ветеран АТО, що позбувся руки у бою), щоб гарненько розслідував справу. І от вона розкручується так, що до самого кінця тримає читача в напрузі. «Напевне сподобається любителям цього жанру, – вважає Сергій. – Часто лунають докори, що в сучасній українській літературі забагато високоінтелектуального, а масового замало. Так ось, саме те, що треба, аби довести протилежне». І до Сідні Шелдона не ходи.

«Летіла в небі чорна птаха», Анна Біленька. Це роман про дитячі психологічні травми, з якими люди живуть усе життя, про те, як той підсвідомий біль на їхні долі впливає і чи можна з ним боротися. Про еміграцію й емігрантів: не завжди солодко живеться тим, хто покинув батьківщину. «Три роки тому я поговорила із 200 людьми зі всього світу про їхні страхи. Три історії лягли в основу роману. Тому нідерландська художниця Лілі, син українських емігрантів Роберт та сирійський біженець Ірван – реальні», – так пише про свій роман сама авторка. «У ньому багато психології, самокопання, самоаналізу, – говорить про нього Сергій. – Не завадить почитати тим, хто ідеалізує життя за кордоном». Багато співвітчизників вважають, що варто лиш вирватися з України, як настане медове життя, тож трохи холодного душу їм піде на користь.

"Інша Марія", Ганна Городецька. Це перше міське фентезі на українській «народній» основі, авторка – кандидатка наук з фольклористики. У романі – химерні народні уявлення про відьом і магію. Впізнаваний сільський колорит, чуєш Ганнину бабу Марію і мимоволі згадуєш свою бабцю. Починаєш читати і не розумієш, що відбувається, але чимдалі – більше втягуєшся в сюжет. «Це – книга-загадка, яка інтригує одразу, а розгадка чекає на нас лише у кінці», – говорить Сергій. Приваблює й те, що у творі знайдемо багато цікавого про Софійський собор, який нібито хочуть знищити злі сили. Пам’ятка просто постає в іншому світлі, примушує подивитися на давно знайому киянам і туристам споруду іншими очима. Відчувається політ фантазії авторки, що називається – вкладена у твір душа. Зазвичай такі книжки збирають велику читацьку аудиторію, що й не дивно.

«Надруковано в Бейруті», Жаббур Дуейгі. Марина Гримич відносить себе, за її власним виразом, до письменників, які не лише пишуть, а й багато читають. «Я постійно в пошуках нових вражень і літературних досвідів», – зізнається вона. І згадуючи все, що прочитала за останній рік, вона знайшла чимало якісного й приємного для читання, але, каже, все було досить передбачуваним, а хочеться свіжого й незатертого. «Тому мій фаворит – книга ліванського письменника «Надруковано в Бейруті». Про тих, хто пише і видає написане, про нашу спільноту письменників і видавців, – говорить вона. – Роман дійсно непередбачуваний – я б дала три варіанти сюжетів, як написали б українські письменники на цю тему, але у Жаббура все інакше». За словами пані Марини, це роман, який дає фізично відчути запах квітів, розтертих у руці, форму старих арабських шрифтів і фактуру каліграфії, а ще – кольори, звуки… Це захопливий сюжет і вишукана іронія. «А головне – твір передає магію писання і магію читання, – пояснює Гримич. – Тому раджу звернути увагу на нього – він виводить за межі наших спільних письменницько-читацьких стереотипів».

Тетяна Негода, Київ