Ірина Галай, альпіністка, перша українка на Евересті та К2

Ірина Галай стала зіркою після сходжень на найвищі гори світу – їй вдалося стати першою українкою на вершині світу Евересті та “горі-вбивці” К2, а зараз альпіністка готується до проєкту “Сніговий Барс” – хоче здобути це звання, пройшовши п'ять вершин в Азії. Своєю любов'ю до гір Ірина заряджає й інших: каже, що до неї десять років українці майже не ходили на Еверест, а зараз щороку там піднімають український прапор.

Цікаво, що знаменита альпіністка не тільки підкорює світові вершини, а й допомагає рідним Карпатам. Ірина має соціальний проєкт “Чисті Карпати”, в рамках якого організовує походи зі збором сміття з гір, а ще організовує табори в Українських Карпатах для дітей з аутизмом, щоб особливі діти також пізнали “відчуття вершини”: ейфорію радості та братання після важкого шляху. Саме за цим відчуттям, переконує альпіністка, люди йдуть у гори. Вона розповіла Укрінформу, що мріє оснастити Закарпаття скеледромами – щоб дітям, які живуть близько біля гір, було де тренуватися. Ірина Галай переконана, що так зможе відкрити “золоту жилу” альпіністів серед місцевих, які від народження на “ти” з горами. А ще Ірина розробляє власний жіночий костюм для висотних сходжень – виявляється, таких не робить жоден спортивний бренд.

БАЧИЛА ВЕГЕТАРІАНЦІВ, ЯКІ НА ВИСОТІ ЇДЯТЬ М'ЯСО Й ПЛАЧУТЬ

У кав'ярні в центрі Мукачева замовляємо каву. Ірина просить у офіціантки без молока. Цікавлюся, чи вона вегетаріанка?

- Ні, я вегетаріанкою можу бути тільки коли тут, на рівні моря, в горах це неможливо – там організм потребує м'яса. Що б ти не сповідував, мусиш із цим змиритися. Я бачила вегетаріанців, які на висоті їдять м'ясо й плачуть.

А щодо способу життя, то я узагалі після гір переосмислила багато речей: що ми тут робимо, скільки їздимо, що їмо. Я перестала прати речі кожен день. Тому що за останні два роки в Непалі бачу, як ці гори тануть на очах, мов морозиво. Я розумію, що мало хто на це звертає увагу – нікого не дивує, що у нас влітку плюс сорок, оці дощі, які заливають та змітають усе на шляху. Хоча такого раніше не було. Але я звертаю. У мене після кожної експедиції депресія. Це катастрофа.

- У вас зараз іще триває період реабілітації після літнього сходження на К2 – як у спортсменів після чемпіонату світу?

- Так, я ще нічого не робила в плані тренувань після К2. Це було найважче фізичне випробування в моєму житті.

- Хоча у своїх сторіз, дописах та відео в соцмережах ви це так легко подаєте, що на перший погляд здається, мов, та що там: кожен зможе!

- Я мріяла про К2 шість років, навіть повірити не могла, що вона стане для мене реальністю. Дивилася фільми, відео, читала про цю вершину і думала, що це тільки для суперпрофі. Коли піднялася на Еверест, уперше зрозуміла, що так – мені можна подумати й про К2. Тому як потрапила на базовий табір, у мене було таке відчуття, що ми вже з цією горою найкращі подруги, я вже знала про неї усе, кожен табір, кожен поворот на маршруті, я вже мільйон разів піднялася на неї подумки. Тому мені подобалося усе, що там відбувалося, я кожен день просто насолоджувалася, кайфувала – і дуже важко мене було демотивувати.

- Навіть коли проходили повз трупи тих, хто там загинув?

- Навіть тоді. Ми були першими, хто в цьому році йшов на К2 після зимової експедиції. Я слідкувала за тією командою в соцмережах, дивилася новини про їхнє сходження, це були ніби мої добрі знайомі. І так, коли ми підіймалися, сніг уже почав розтавати – і ми знаходили на шляху їхні речі, тіла. Це жахливо. Але я не дозволяла собі про це там думати. Треба було йти далі.

АЛЬПІНІЗМ – ЦЕ НЕ СПОРТ

- Альпіністи після успішного сходження на вершини – як Еверест, К2 – стають дуже відомими – як спортсмени після перемоги на Олімпіаді. Ви себе вважаєте спортсменкою? Це спорт – чи все таки більше хобі?

- Альпінізм, мені здається, це не спорт. І у нас федерація, вважаю, неправильно сформована – вона називається Федерацією скелелазіння та альпінізму. Скелелазіння входить до переліку олімпійських видів і це дійсно спорт, там усе чітко й ясно. Там якщо ти не тренуєшся кожен день – ти не зможеш нічого досягнути. Альпінізм – це зовсім інше. Це заняття для людей, які шукають чогось більшого, ніж спорт. Тут більше про психологію. Тут нема такого, що ти можеш з кимось змагатися за вершину – бо це дуже небезпечно. До речі, альпінізм колись також був у переліку олімпійських видів спорту, але його звідти забрали ще в ХХ столітті. Через високу смертність. Людей дуже багато гине на маршрутах – і не тому, що вони якісь слабкі чи погано підготовлені. Гори – це природа, стихія.

- А як у вас це градіюється: от ти готувався-готувався, але не зайшов на вершину, то що це – поразка? А зайшов – то просто пощастило чи як?

- Ну, о’кей, дивіться: ви піднімаєтеся на К2, гора дуже різка, вертикальний підйом і хтось зверху кричить: камені! Ти бачиш, як зверху хаотично летять глиби – і не можеш ні втекти, ні увернутися, можеш тільки прикрити голову руками чи рюкзаком і молитися, аби не в тебе. Ось так це виглядає. Тут не від тебе все залежить. Звичайно, важить твоя витривалість, підготовка, рішучість, налаштованість. Коли йдеш повз тіла альпіністів і розумієш, що не можна зупинятися і вертати назад, ти маєш бути налаштована на перемогу. Але є іще інший момент: це природа, яку ти ніяк не проконтролюєш.

ХОМ'ЯК ТА СИНЯК – МОЇ МІСЦЯ СИЛИ

- Знаєте, як: одні люди з вершини звітують у соцмережах “Я підкорив Говерлу!”, наприклад. Інші з такою толерантністю та повагою кажуть: “Я зайшов на вершину”. Ви як вважаєте, гори підкорюють чи вони туди людей пускають?

- Я з тих, хто вважає, що гори мають свій характер. Навіть у нас в Карпатах – та ж Говерла. Вона не раз так мене провчила і друзів, яких я туди повела, що ми просто були раді, що вона нам дозволила спуститися! Будь-які гори можуть бути дуже небезпечні. Є погода, до якої ти маєш готуватися. В тебе мають бути необхідні речі – пухова куртка, захист від дощу, правильне взуття. Я коли підіймаюся у наших Карпатах і бачу, в чому йдуть люди в гори – мені хочеться до них підійти і спитати, чи є у них взагалі розум? Або коли бачу, що тягнуть із собою малих дітей. Добре, якщо ви відбудетеся легким запаленням легенів – але що, як ні?

Тому до жодної гори не відношуся легковажно, хоча жартома називаю Карпати “пагорбиками”, 6-тисячники – “пупирями”, а із 7 тисяч – то вже справжня гора. Але гори дуже люблю і стараюся хоча би раз на два місяці здійснити сходження. Хоча б у Карпатах. Тут для мене місця сили – Хом'як та Синяк (відомі вершини хребта Горгани – авт.). Я приїжджаю в Буковель, зранку прокладаю маршрут, це займає кілька годин – але я отримую такий заряд енергії! Іще дуже люблю в наших Карпатах Піп Іван Марамороський. Це просто неймовірна краса!

СПОЧАТКУ МЕНІ ТРЕБА ПІДНЯТИСЯ НА ГОРУ В СВОЇЙ ГОЛОВІ

- Одразу після сходження на К2 ви сказали, що наступна мета – отримати звання “Сніжний Барс”, здолавши п'ять семитисячників в Азії. В Мукачеві живе “Сніжний Барс” Євген Чизмар, він гірський рятувальник. Знайомі з ним? Питатиметесь порад?

- Я чула про нього, на жаль – іще не знайомі, але якраз шукаю контакти, бо мені треба з ним поспілкуватися. Я вивчаю інформацію про вершини на цьому маршруті, маю поки що інформацію про Пік Леніна та Пік Перемоги. Я завжди перед походом збираю максимум інформації про маршрут, мені треба на гору спочатку піднятися в своїй голові. Пік Леніна я абсолютно розумію по висоті, по акліматизації, я знаю, як мені на нього зайти. Знаю Хан-Тенгрі – гора гостра, конусна, вона схожа на Маттерхорн, на якому я була. Інші гори на цьому маршруті – темний ліс поки що. Люди, які ходять в Киргизстан, не люблять чомусь ділитися інформацією. Кажуть, ті гори дуже суворі. І ще – дуже мало жінок туди ходять.

Розумію, що Пік Перемоги – це навіть буде важче десь, ніж К2. Там є ділянки, де величезні сніжні застої, які рухаються, і ти мусиш по них іти, інакше не зайдеш на вершину. І саме там найчастіше гинуть альпіністи, десятками. У мене вже є наставники, з якими я буду йти в цьому проєкті, і є напарниця – британка, яка також вижила на К2. Разом нам буде цікаво.

- Звання “Сніжний Барс” – це вважається круто в альпіністській тусівці?

- Та все вважається круто, знаєте. Щодо мене – то саме це зараз цікаво. Я познайомилася нещодавно з Андрієм Єрохіним («Сніжний Барс», КМС, гід IFMGA, Киргизстан, м. Бішкек – авт.), ми літали в Киргизію, його найкращий товариш став зимовим “Сніжним Барсом”, тобто – пройшов маршрут узимку, таких усього двоє людей у світі. Андрій давно мене на це підбивав, казав – як піднімешся на К2, то можна спробувати зробити цей проєкт.

КОНСУЛЬТУЮ ТІЛЬКИ БЛИЗЬКИХ ЛЮДЕЙ

- Якщо вас просять, умовно, Іро, зводіть на Еверест – допоможете чи відмовите?

- Якось організовувала табір для жінок у Непалі, й зрозуміла, що бути гідом – не моє. Але мені пишуть дуже багато людей! Тому я консультую, але тільки близьких людей. Наприклад, перша молдаванка на Евересті, вона зайшла цього року, зробила це з моєї легкої руки – вона просто написала мені торік, а у неї телефон закінчується на 8848 (висота гори Еверест – авт.). Я їй одразу кажу, мов, Олю – це знак, доля! Через рік вона вже стояла на вершині. Я намагаюся усім, хто звертається, по можливості відповідати. Навіть можу поїхати в магазин та допомогти вибрати спорядження. Це надважливо, бо деколи дрібниці, на які ви б у житті не звернули уваги, в горах важать дуже багато. Ті ж самі шкарпетки: вибереш не такі – й зітреш ноги в перший же день. 50% успіху – це спорядження. Я це все знаю на своєму переважно негативному досвіду. Бо вчишся на помилках.

- Але минулого року ви організували в Карпатах табір для дітей з аутизмом.

- Це була більше така соціально відповідальна акція. Ми зараз хочемо його повторити. Якраз збираємо кошти, бо це дороговартісна історія – має бути гід на кожну дитину. Ти віддаєш гіду свою особливу дитину, вона з ним іде, забуває про дискомфорт, спілкується. До мене після того табору підходили батьки, дякували зі словами: я вперше бачу, що моя дитина іще з кимось спілкується, комусь подала руку. Я дуже перенервувала тоді, приїхало 60 чоловік. Ми ходили на Великий Верх, жили в Пилипці. Я не знала, як вони підуть – а діти так бігли, що ми за ними не встигали. Вони ж не відчувають, де їхня межа у фізичних навантаженнях. Тобто, це був дуже важкий досвід – але за відгуками батьків я зрозуміла, що ініціатива така дуже потрібна, бо для цих дітей ніде нічого подібного в Україні немає, їх не беруть у жодний табір, у жодний похід, ніхто не хоче працювати з аутичними дітками, бо це важко. І мені весь рік батьки писали у Вайбері, просили організувати іще один табір. Хочу, щоб це було восени, щоб вони побачили красу осінніх гір. На цей раз таборуватимемо в Буковелі, щоб у разі поганої погоди вони все одно могли піднятися на якусь із вершин. Мені дуже важливо, щоб у тих діток було це відчуття вершини.

- Тобто?

- Тобто, коли ти довго й важко йдеш, і виходиш на вершину – а там ейфорія, обнімашки, братання. Люди вітають одне одного з вершиною. Це таке класне відчуття – кожна людина, яка його відчула, знає, що вона щось зробила. Чогось досягла.

В АЛЬПІНІЗМІ УСЕ – ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ, ТАК НЕ МАЄ БУТИ

- Напевно, це можна усвідомити й по дорозі на вершину, адже з побутового боку сходження – це дискомфорт, потягнуті зв'язки, побиті ноги, гірська хвороба, обмороження...

- О, так, не всі це розуміють, усі хочуть одразу оцю ейфорію на вершині. Тепер на К2, коли ми піднялися на перший акліматизаційний вихід, там почався такий шалений вітер (це було те, чого я боялася найбільше на К2, бо він реально здуває все на шляху), що ми дві доби провели з напарником у наметі, навіть вийти не могли до вітру, даруйте за каламбур. Ти не можеш відважитися зняти штани, бо вітер і -30, ти одразу ціпенієш, але треба себе пересилювати і зробити це, бо ну як інакше? Хлопцям у цьому сенсі легше, у них є пляшки, вони собі в пляшку в наметі сходили і все.

- Я думала, що у наш час ця проблема зі спорядженням для чоловіків та жінок давно вирішена, хіба ні?

- Ні, як виявляється. В альпінізмі усе – для чоловіків! У мене зараз на К2 був висотний костюм “унісекс”, я так злилася на виробника, я з висоти 6600 посилала їм “привіти” через коханого. Пишу: “Спитай у них, як мені в туалет сходити, якщо комбінезон не розстібається і потрібно його знімати, а тут вітер і -30 морозу”. Я повернулася з експедиції й виказала свої претензії виробнику. Ну, бо так нечесно! Ми жінки, ми інакші, й на це треба зважати. Я тепер під проєкт “Сніжний Барс” буду розробляти з ними жіночий костюм для сходжень.

- Тобто, буде якась ваша лінійка одягу?

- Щодо цілої лінійки наразі не скажу, але костюм точно зроблю! Це дуже несправедливо, що у жінок немає нормального альпіністського одягу.

- А узагалі з гендером в альпінізмі як? От ви – перша українка на Евересті, перша на К2: українки якось не дуже ходять у високі гори?

- На Евересті була ж зі мною Тетяна Яловчак, на К2 була з іншою командою Оксана Літинська, я просто вийшла раніше за них. Але якщо брати співвідношення з іншими країнами – то так, українок в альпінізмі дуже мало. До мене на Евересті з українців 10 років нікого не було узагалі – ні чоловіків, ні жінок. Такий от простій. Зате після мене всі пішли: щороку 5-6 українців заходить. Мені здається, що людям треба просто якийсь приклад показувати. Бо Еверест я ніколи не вважала складною горою, а після К2 зрозуміла, що Еверест – узагалі не складно, там немає небезпеки каменепаду, ти не дерешся вгору, максимум із 8600 м до 8848 м є такий відрізок, де ти пролазиш, але й то там є прокладені драбини. На К2 нічого цього немає, це скелелазний маршрут рівня як мінімум 6А. Я жила рік на скеледромі, по три рази на тиждень мала тренування – підготовка була виснажлива. Не могла нормально побути на Закарпатті у батьків та рідних – бо тут немає жодного скеледрому для тренувань. І це погано – в регіоні, де гори близько!

- Щодо походів без кисню – це одна із ваших фішок. Ви після Евересту говорили, що маєте таку особливість організму, яка дає вам можливість ходити без кисню. Дуже малий відсоток альпіністів так може.

- Важить і особливість організму. Але є ще одна штука: з киснем іти – це дуже незручно. Ти лізеш по скелі, у тебе 10-кілограмовий “болван” у рюкзаку і маска на лиці, яка тисне, заважає добре бачити. Зараз на К2 я до четвертого табору піднялася без кисню і планувала йти далі, але був такий момент, що якось вранці встала й мене почало нудити – тому я моментально прийняла рішення взяти кисень. Хоча можна було ризикнути й далі йти без нього. Але я не пошкодувала зовсім, бо як одягаєш кисень – у тебе одразу така адекватність з'являється, ти розумієш кожен свій крок – і я так насолоджувалася цим сходженням! Ці останні 600 метрів – це були просто найщасливіші моменти у моєму житті.

Я МОНЕТИЗУЮ СВІЙ ДОСВІД АЛЬПІНІСТКИ

- Ви – гарна доглянута жінка, чи ніколи не буває страху, що під час походу може зіпсуватися шкіра обличчя, рук, що пошкодите тіло?

- Я спочатку панічно боялася, що щось зі мною таке станеться на Евересті, бачила фото людей з фіолетовими обличчями після обмороження. Але коли стоїть конкретна ціль – такі речі відкладаєш на другий план. На Евересті у мене таки було обмороження обличчя, волосся випадало просто жмутками, але нічого, потім через пару місяців організм повністю відновився. Такі стресові ситуації десь активують сили організму, тобто – це навіть позитивний вплив. Плюс я знайшла свої вітаміни, які мені допомогли відновитися. У мене на той час був артрит, він почався після безкисневого сходження на Лхоцзе: через негоду довелося переночувати дві ночі на 8 тисячах, то й був “результат”. Але я знайшла лікарів у Німеччині, які порадили, що приймати. Я, до речі, саме так і почала займатися дистрибуцією вітамінів в Україні. Зі своїм компаньйоном з Німеччини ми уже два роки разом, я його перевезла в Україну, це мій коханий. Ми разом працюємо над розробкою вітамінів для альпіністів – розробили з ним продукт, який уміщує все необхідне. У німецькій лабораторії рік розробляли препарат за моїм проєктом. Наразі створили такий вітамінний комплекс, аналогів якому нема, а до цього мені потрібно було пити жменю ліків, ті пігулки мені в горлі стояли... Наприклад, альпіністам обов'язково треба пити колаген, плюс – вітамін Д, який не засвоюється без вітаміну К2; щоб колаген засвоювався – має бути вітамін С і цинк, плюс глюкозамін і хондроїтин для суглобів, аргінін (амінокислота, яка займається відновленням організму), плюс я туди додала ще вітаміни групи В.

- Словом, ви свій досвід альпіністки перетворюєте у бізнес-проєкти, які приносять користь та прибуток.

- Так, я монетизую власний досвід. Мені батьки завжди казали, мов, от, ти пішла із нафтової компанії (Ірина Галай працювала у нафтовій компанії до початку альпіністської кар'єри – авт.) і, мов, що тепер будеш робити? А тепер можу довести, що коли ти займаєшся улюбленою справою – вона дає результати.

- Відомі альпіністи згодом відкривають свої школи, клуби. На Закарпатті чи в Києві, де ви живете, будуть школи альпінізму Ірини Галай?

- Не знаю. Але щодо рідного Закарпаття маю наміри – я хочу облаштувати тут кілька скеледромів. Не тільки для того, аби самій мати змогу тренуватися. В області, де гори всюди – немає жодного скеледрома! Це нонсенс.

У мене відкрилася ця здатність долати висоту в горах – абсолютно випадково, якщо б я не побилася об заклад і на спір не потрапила на Казбек, нічого б не було. А я тоді вийшла на вершину першою з групи і мені було незрозуміло, чому дехто виповз на неї на колінах. Закарпаття – це регіон, де може бути така спортивна жила (у сенсі скелелазіння, альпінізму), про яку ми навіть не здогадуємось! У нас добра екологія, чисте повітря, тут мають бути сотні олімпійців – просто про це ніхто не знає, бо дітей нема де тренувати.

Хтозна, якби я почала тренуватися з дитинства, я би ту К2 зробила, може, ще у школі!

ХОЧУ ПРИВЕРНУТИ УВАГУ ДО НЕЗАКОННИХ РУБОК У КАРПАТАХ

- У статусі обласної депутатки ви почали займатися іще одним соціальним проєктом, що стосується захисту лісів.

- Нещодавно із мамою були на Синевирському озері й запустили дрон: вразило, що там довкола – чомусь половини лісу немає. Це перша проблема. Друга – це якраз Мармароси і Піп Іван, там просто хаос: заповідник, але ліс рубають і вивозять прямо на очах. Я була в шоці. І якщо підходиш, запитуєш у водія тієї вантажівки, то він на тебе мало не кидається з лайкою та бійкою. Я іще до К2 мала розмову з головою обласної ради Петровим і він сказав, що варто створити комісію щодо врегулювання питання із незаконними рубками. Я розумію, що особливих зрушень у цій галузі не вдасться досягти – але ми хоча б змусимо звітувати начальника обласної поліції щодо того, що вони роблять у плані незаконних рубок. Адже саме поліцію звинувачують у тому, що вона “кришує” незаконні рубки на Закарпатті.

- Не боїтеся зворотного ефекту: кілька років тому співачка Руслана займалася схожим проєктом, який насправді приводив хіба до скандалів, бо не завжди людина з-поза лісової галузі розуміється на законності/незаконності рубок.

- Я не збираюся нікого конкретно звинувачувати. Але я можу висвітлювати і привертати до проблеми (а вона є!) максимум уваги. Так само з моїм проєктом “Чисті Карпати”.

- Це та ініціатива, де ви під час походів збираєте та зносите з гір сміття?

- Так. Я ж не кричу, що конкретні люди чи голови сільрад такі-сякі, що у них сміття всюди і в горах теж, я з друзями просто беру пакети і ми зносимо мішки зі сміттям. Сподіваюся, що люди будуть це бачити і не кидатимуть у горах сміття. Ну, і братимуть приклад та зноситимуть його вниз.

- Цікаво, що вас привело у політику?

- Це, напевно, сімейна історія (Іринин батько Олександр Галай довгий час є депутатом Мукачівської міськради, – авт.). Батько знає, як до мене правильно підійти, аби я погодилася – бо я не прагнула йти в політику. Але здивувало, що багато людей за мене голосували.

ЩОРАЗУ ПЕРЕД СХОДЖЕННЯМ ПРОШУ У БОГОРОДИЦІ ЯНГОЛА-ОХОРОНЦЯ

- Як сприймають українок у міжнародній спільності альпіністів?

- Взагалі класно сприймають, українців дуже люблять усі – на відміну від наших північних сусідів, яких переважно усі не люблять. До мене, зокрема, ставлення спільноти прекрасне: коли в таборах на мене дивляться альпіністи-чоловіки, вони завжди питають, мов, якщо у вас в Україні такі гарні альпіністки, то які ж у вас звичайні жінки? Розумієте, альпіністки, як правило, це не королеви краси, це накачані, сильні, серйозні такі жінки. До мене часто підходили питали, чи я не ведуча якогось каналу, мовляв, що узагалі роблю на такій висоті. І це приємно, бо я завжди намагаюся виглядати гарно.

- У вас негативного досвіду – аби не зайти на гору – не було жодного разу?

- Був, чого ж, причому двічі з однією горою. Є гора в Грузії, Ушба називається. Вона така технічна, скельна, але я два рази не змогла піднятися. Першого разу її просто замело снігом і ми не змогли йти, а вдруге – ми вже були майже на вершині з моїм тренером зі скелелазіння – і тут починається гроза. Це було щось пекельне: блискавками било через кожні два метри, мені одна потрапила в руку, в якій тримала льодоруб. Рука почорніла, волосся на голові піднялося дибки. Ми вирішили спускатися негайно. Уже внизу тренер Саша сміявся з мене, що я тепер маю перетворитися на Тора – через ту блискавку в руку. Я щодо Ушби собі сказала: “Дотричі!” – і тепер чекаю нагоди, аби спробувати втретє. Якщо й так ні, то більше пробувати не буду. Я розумію, що технічно я туди маю зайти на одній нозі. Але якщо не вдасться – більше не турбуватиму Ушбу. До речі, її назва перекладається як “Шабаш відьом”, кажуть, що там бачили привидів альпіністів, а там багато загиблих, зриваються цілими зв'язками. В Україні є чоловік, який уже 12 разів намагався туди піднятися і не зміг.

- Якщо вже заговорили про трансцендентне: чи у вас є якісь ритуали чи щось таке перед походом? Молитеся напередодні, чи, може, просите в гори дозволу – як шерпи?

- У мене все й одразу. Я і в гори прошу дозволу, і молюся. Я віруюча людина, мене до церкви батьки привчили з дитинства. І я вірю в свого ангела-охоронця, бо в мене такі випадки траплялися, що тільки він рятував – інакше це диво не поясниш. Завжди перед поїздкою йду у Введенський монастир у Києві, там є одна дуже сильна ікона Богородиці. Так-от щоразу я у неї прошу собі янгола-охоронця в експедицію. Причому, такого, котрий хоч трошки тямить в альпінізмі, аби розумів ситуацію і вчасно зміг зреагувати.

Тетяна Когутич, Ужгород–Мукачево
Фото Сергія Гудака та з архіву Ірини Галай