Микола Княгницький, волонтер

У 2008 році на заході України після тривалих дощів пройшов найсильніший паводок за останні 60 років. Серед найбільш постраждалих регіонів була й Чернівецька область. Тоді у місті Новоселиця, яке розташоване вздовж річки Прут, підтопило майже половину будинків місцевих мешканців. Люди тривалий час були відрізані від зовнішнього світу.

Висока вода почала підтоплювати домогосподарства вночі. Микола Княгницький, тренер з водного туризму, громадський активіст, нині – організатор команди волонтерів «Новоселиця-СПРУТ», яка допомагає людям під час паводків та повеней, добре пам’ятає момент, коли серед ночі йому зателефонували схвильовані вихованці гуртка з водного туризму, які проживали ближче до річки, і повідомили про великий паводок. Не гаючи часу, молоді хлопці віком 17-18 років на чолі зі своїм тренером організували справжню рятувальну операцію, під час якої, за офіційними даними, вдалося врятувати близько 600 людей.

Відтоді пан Микола рятівну справу не полишає: організував цілу команду волонтерів і за необхідності – мобілізує її на допомогу. Ще й інструктує тепер молодь, вчить підростаюче покоління, як поводитися на воді, а при потребі допомагати іншим людям. Для цього організував у місцевій школі гурток із водного туризму, куди залучає школярів і навчає їх не лише навиків плавання у гірських річках, а й необхідності бути корисним для суспільства. Бо часом чекати з моря погоди (тобто сторонньої допомоги) ніколи і справа порятунку громади – у її власних руках.

ТЕХНІКУ РЯТУВАЛЬНИКІВ ЗНОСИЛО ПОТОКОМ ВОДИ

- Пане Миколо, розкажіть про вашу організацію. Коли і за яких умов вона зародилася?

- Виникла наша організація у 2008 році з ініціативи вже покійного Володимира Захарчука, нашого колишнього керівника водної комісії Чернівецької області. Можна сказати, що він був «батьком водного туризму Буковини».

Саме тоді зародилася волонтерська організація на воді. Як ви пам’ятаєте, того року в нашому регіоні була страшна повінь. Вона завдала сильних збитків, наробила людям біди. Тоді працювала команда з 12 людей із Чернівців та інших районів області, а також наша команда, яка складалася із 12 хлопців з Новоселиці та мене.

Усі ми були знайомі, починаючи із 2003 року, коли в нас у регіоні зароджувалася федерація водного туризму і цей вид почав розвиватися на такому рівні, як зараз. Тепер паралельно існує дві організації – волонтерська та громадська. Наша ГО називається «Новоселиця-Спрут» і фактично на її базі організовуємося у волонтерську команду за необхідності.

- Тобто, під час повені на допомогу прийшли люди, які займалися водним туризмом?

- Так, усі ми тією чи іншою мірою знаємо правила поводження не просто на воді, а на швидкій воді. Наша команда з водного туризму у свій час була чемпіонами, призерами всеукраїнських змагань.

- У 2008 році, коли сюди прийшла велика вода і почалася повінь, як ви зрозуміли, що потрібно організуватися і допомагати людям?

- Нас попередили, що йде велика вода з Вижниці (місто вище за течією, – ред.). Там також є рятувальний загін, й ті хлопці займаються водним туризмом. Вони передзвонили, що йде вода. Ну, іде вода, то йде, але хто знав, наскільки небезпечна. Це такий регіон, що тут майже щороку піднімається Прут і підтоплює людські городи, пасовища тощо. Але потім уже пішла така вода, що вночі почався ґвалт. Мені передзвонили мої вихованці, які проживають ближче до Прута, і кажуть: «Миколо Івановичу, вода піднімається, треба щось робити». І десь із четвертої години ранку ми вже вийшли трьома катамаранами на воду і почали вивозити людей. Ми і тут у Новоселиці працювали, й у Маршинцях, і в Тарасівцях (сусідні села вниз за течією Прута, – ред.). Таким чином, ми працювали кілька діб поспіль.

- Ви працювали разом із рятувальниками?

- Ні, ми працювали окремо. Рятувальники у тій бурхливій воді нічого не могли вдіяти. Їхні човни й іншу техніку зносило. Уже коли вода спала, тоді більше вони працювали, ліквідовували наслідки, а нашої допомоги тоді вже не було потрібно. А на бурхливій воді вони нічого не могли зробити. Наприклад, у селі Тарасівці швидка вода забрала БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина, – ред.) рятувальників і «бомбанула» в дерево. Вода зайшла всередину – і машина пішла на дно. Люди зверху на ньому стояли по пояс у воді – й ми вже їх витягували.

ПІД ЧАС ПОРЯТУНКУ ЛЕДВЕ САМ НЕ ПОТОНУВ

- Чи не було страху у вас, у ваших хлопців під час порятунку людей з води?

- Страху не було ні в кого, навіть у моїх молодих хлопців. Більшість із них були ще школярами – 11 клас чи перший курс університету. Але тоді була така командна робота, що боятися – просто якось часу не було і нагоди. Я мав страх, щоб із ними нічого не сталося, я ж відповідаю за хлопців. Постійно телефонували їхні матері, батьки, запитували – де ми, що робимо. Але я їх заспокоював: «Усе нормально, працюємо». А за себе якось страху ніхто не відчував. Як у тій пісні співають, «у бурю лише міцніють руки» (сміється).

- Багатьох вдалося людей врятувати, чи більше рятували людського майна, тварин?

- За офіційними даними, ми тоді врятували 600 людей. Це результат нашої роботи за ці найбільш бурхливі три дні паводку. Буквально за кілька днів після цього усім нашим хлопцям голова обласної ради подарував іменні годинники за порятунок людей. Нас запросили на засідання обласної ради й урочисто вручили ці подарунки.

- У чому полягала найбільша важкість вашої роботи під час паводку?

- Бурхлива вода і туди ніхто не міг дістатися, люди були «відрізані» від навколишнього світу. Хтось намагався на власних човнах виплисти, хтось залізав на дахи і чекав порятунку. Багато будинків тоді були повністю зруйновані. Були випадки, коли хлопці посадили людей у човни, й лише відплили від будинку, а він рухнув під потоком води і хвиля ззаду пішла.

В один будинок зайшли – там бабуся на печі сидить. Кажемо: «Виходьте і сідайте у човен, бо затопить вас», а вона: «Нікуди я не піду». Ледве її переконали і лише відпливли із затопленого подвір’я, як будинок – «ба-бах!» і розрушився. Про подібні випадки хлопці уже потім розказували. Бо під час цього процесу було не до розповідей.

Також худобу рятували, свині самі до човна чіплялися і разом із човном пливли до безпечного берега.

- Якісь, може, пригадаєте неординарні випадки, які найбільше запам’яталися під час порятунку людей?

- Пригадую, як наші хлопці врятували породіллю із села Тарасівці. Я знаю, що вона потім назвала свого хлопця Мойсеєм, бо врятований із води (посміхається). Також був один водій, який «поліз напролом» на машині. Він поспішав додому і поїхав дорогою, яку вже затопило. Там уже великі КРАЗи ледве проїжджали, а він легковиком пішов. Потік одразу забрав ту машину разом із водієм. Він ледве вибрався з автомобіля, зачепився за дерево і зміг якийсь час протриматися, поки ми його на катамарані витягли.

А ще пригадую жінку, яку ми рятували, а вона за пазухою тримала якісь свої дорогоцінності. І рятуючи ті коштовності, розхвилювалася, розхитала катамаран – і перекинула його. Ледве нас усіх не потопила. Але, на щастя, все минулося добре, врятувалися і ми самі, й жінка та, і навіть її коштовності. Потім бачила мене у лікарні й дякувала за все (сміється).

Був також випадок, коли я й сам ледве не потонув. У нас так заведено, що криниці будують на вулиці між двома сусідніми будинками. Ми підпливли до одного подвір’я і причалили збоку. Виявилося, що прямо біля колодязя. Я виліз із катамарана – і провалився туди. Мене тоді син ледве витягнув із води. Ми якраз двоє плавали на катамарані «двійка».

- Як люди реагували? Чи зустрічали вас потім і дякували за їхній порятунок?

- Є й таке. Люди різні бувають. Є ті, хто й зараз пам’ятає, і коли зустрічають на вулиці, кажуть: «Ці хлопці мене врятували». Звичайно, приємно. А є й інші люди, які не зовсім розуміють нас. Наприклад, треба було якось на чемпіонат України їхати. Один хлопець із нашої команди вже працює в підприємця у меблевому цеху. Я пішов до нього і кажу: «Пусти на 3 дні працівника, щоб взяв участь у чемпіонаті». А він: «Ні, мені тут потрібен робітник». І що ти скажеш?

Це проблема усього нашого волонтерства. Бо ця діяльність у нас не має якогось законодавчого регулювання. Волонтер є волонтер. Ми маємо зв’язки із Румунією, з Польщею, з їхніми волонтерськими організаціями. У них волонтер має і захист, і медичне обслуговування, і на період волонтерства – вони звільняються з роботи зі збереженням середньої зарплати. Тобто, там є захищеність. А у нас... Ти вже так, на своїх правах, відпрошуєшся з роботи, щоб іти рятувати людей. А є також хлопці, які ще не працюють, ходять по селі на підробітки. За день заробляють по 500 гривень. Хто їм компенсує ці заробітки?

От якщо зараз, не дай бог, щось станеться, – я не знаю, чи зможу зібрати хоча би два катамарани для порятунку.

ВОДУ НЕ ПОТРІБНО БОЯТИСЯ, ЇЇ ВАРТО ПОВАЖАТИ

- Розкажіть, як після подій 2008 року формувалася подальша ваша команда волонтерів?

- Після того – ми задумалися про таку волонтерську роботу, скажімо так, на постійній основі. Ми пройшли курси із волонтерської діяльності, отримали спеціальні посвідчення. Цього року, до речі, ми підтвердили свою кваліфікацію. У Верховині пройшли курси допомоги на бурхливих річках. Отримали сертифікат.

Уже коли стали громадською організацією, команда якої займалася волонтерством під час підтоплень, ми брали участь у різних європейських програмах. Таким чином, у нас з’явилися і більш сучасні човни, катамарани. Нещодавно для громади придбали новий пожежний автомобіль.

- Організовуєте також якісь тренування чи навчальні курси для дітей?

- На базі нашого відділу туризму працюють дитячі гуртки. Зараз у нас функціонує два гуртки – старші, 17-18 років, і молодші діти – від 10 років. Зі старшими ми минулого року стали переможцями чемпіонату України зі спортивного туризму. А цього року, на жаль, уперше за тривалий час, наша область не була представлена на цих змаганнях. І це в статусі чинних чемпіонів...

- Влада місцева якось підтримує вашу організацію?

- Ну, наприклад, міська рада Новоселиці підтримує і всіляко нам сприяє. Але чи багато вони можуть? Наприклад, ми вже п’ятий рік поспіль проводимо змагання «Рятувальні роботи на воді». Були і румунські команди, і молдовські, мали цього року приїхати й поляки, але через коронавірус не вийшло у них приїхати. Були на цих змаганнях команди і з Тернопільщини, Львівщини, Прикарпаття, і з Хмельницького були. Кожного року по 8-10 команд беруть участь у таких змаганнях. Там ми відпрацьовуємо всі елементи, які ми знаємо і які можуть застосовуватися на практиці.

- Я так розумію, що за ці роки ви багатьох навчили, і дітей, і дорослих, як правильно поводитися на воді, особливо у гірських річках. Чи бували випадки, про які вам розповідали ваші колишні учні, які завдяки набутим навичкам чи самі врятувалися, чи когось із води врятували?

- Перше, чого ми вчимо – це те, що не потрібно боятися води, а потрібно її поважати. Потрібно навчитися використовувати течію собі на допомогу. Є хлопці, які навіть на риболовлю їдуть і застосовують набуті тут навички, пробираючись невеликим човном у важкодоступні місця. За ці роки ми виховали 25 чи 26 кандидатів у майстри спорту України.

Дехто із моїх вихованців далі стають рятувальниками професійними. Навіть у нашій рятувальній частині є хлопці, які займалися в нас у гуртках.

- Після 2008 року були ще подібні періоди, коли знову доводилося організовуватися у команди і рятувати людей?

- Наступний подібний потоп був у 2010 році. Тоді також довелося чимало напрацюватися. Ну, і минулого року був немалий паводок. Ми знову організовували команди і плавали, чергували. Ну, минулого року більше майна хіба людського рятували. Там не настільки все страшно було, як у 2008 чи навіть 2010 роках.

- Чому ви особисто вирішили займатися волонтерством, допомогою людям? Може ви чи хтось із ваших родичів також постраждали від стихії?

- Ні, слава богу, нічого такого не було. Просто відчув, що можу бути корисним саме у цьому. З іншого боку, а хто, як не ми? Ми на той час у 2008 році бачили, як ДСНС зі своїми човнами фактично нічого не могли зробити. Інколи навіть рятувальників доводилося витягувати з бурхливої води. А ми хоча б знали, як на такій воді поводитися, могли принести користь людям. Тому й організувалися.

- А що потрібно, щоб волонтерство розвивалося? Якісь стимули для них?

- У першу чергу, потрібне законодавче врегулювання цього питання. Щоб волонтеру, який працює на основній роботі, не вписували прогули, а нараховували середню зарплату за ті години, на які його викликали на ту чи іншу подію. Щоб раз у рік він міг би пройти якесь фахове безкоштовне медичне обслуговування. Саме так це працює за кордоном. А у нас волонтерство поки тримається лиш на ентузіазмі людей.

Віталій Олійник, Чернівці