З військового щоденника (продовження)

Ранок. Чоловік на столі повільно прокидається.

-Рука болить?

-Ну таак..далеко-далеко. О, мадам...

У намаганнях сфокусуватися на силуетах, що схилилися над ним, мружиться від світла і пробує посміхнутися.

- Як тебе звуть?

Шукає чий голос, обережно повертає голову до анестезіолога:

- Костянтин.

- Звання, номер бригади?

Деякий час мовчки вглядається в обличчя лікаря:

-О-одін?

- Сергій.

- А по-батюшкє?

- Володимирович.

На мить закриває очі, протяжно зітхає з довгим видихом, знов дивиться наче на нас, а наче крізь нас і каже:

- Добре у вас тут, Сергій Володимирович.

-Та да, ніхто ще не жалівся...

Після цього діалогу всі лікарі виходили з протишокової з посмішками.

Вечір. Надаємо допомогу двом бійцям з контузією, один важкенький, майже не говорить, той, що легший, питає: "Як Костя? Його першого забрали, нас ще крили. Я йому турнікети накладав, погано, напевно. Так боявся, що два наклав, як він?"

- Все в порядку у Кості , все ти добре зробив, - каже Сергій.

Годину потому Костя іде своїми ногами до евакмашини на госпіталь, посміхаємось один одному, думала, не впізнає.

Протягує здорову руку.

- Дякую вам.

Побратим дає йому шматок шоколадки, Костя махає - "Їй віддай".

Біля дверей курить Сергій Володимирович. Не пам'ятаю, щоб хтось з пацієнтів пропонував йому шоколадку. Хоча, мабуть, дякують, якщо впізнають цього світлоокого дядька з нескінченно втомленим обличчям, який мучить їх стрьомною штукою під назвою центральний доступ, тримає за підборіддя і щось каже у саме вухо. А ще виходить проводити евакмашину, навіть коли дві доби майже не спав.

***

Три години ночі. Монотонно гарчить генератор, вітер грюкає одламаним карнизом, десь неподалік лягають прильоти касєток. В напівтемному коридорі стабпункту звуки приглушуються, лише тілом відчуваєш вібрацію будівлі від вибухових хвиль. Біля сусіднього стола лікарі готують до лапароцентезу пораненого в живіт, ми закінчуємо з препаратами і закутуємо у теплу ковдру хлопця з наскрізним ноги. За спиною ригає німецька вівчарка Марсік, напарник бурчить і йде шукати ганчірку.

З усіх собак стабпункту Марс єдиний, хто біжить у будівлю до прильоту, а не після. Напередодні, поки ми грілись на вечірньому сонечку і розмірковували, чиї то гудуть літаки, він подивився на нас, зітхнув і пішов всередину. За кілька секунд пролунали вибухи в стороні наших позицій і міста. Всі ломанулися в будівлю, ті, хто були в коридорі сміялися, що шуму наробили більше, ніж обстріл - "думали ви і закриті двері винесете". Потім нам сказали, що один ворожий літак збили.

З усього, що зараз тут нас кошмарить, літаки викликають у мене найбільш неприємне відчуття, якийсь прадавній страх, що донедавна змушував, обдираючись об асфальт, повзти в кущі. Але, як виявилось, і до цього можна звикнути.

***

Тут швидко помічаєш, що спокій такий же заразний, як і паніка. Відносно неподалік ПВОшка збиває ракети, на другому поверсі не витримує і розлітається скло на старому дерев'яному вікні, на першому проклеєний металопластик аж рипить, але витримує. Камради вискакують з кімнати, навперебій питаючи англійською "Що це, що це?"

Звєрь, неквапливо продовжуючи рух коридором з чашкою чаю, відповідає: "Та щось впало". Через кілька хвилин всі сидять на кухні і регочуть.

***

Поки десь існують свята і вихідні, тут коридор знов наповнюється. Все по стандартному кругу - сортування, стабілізація, когось забирають в операційну, когось готують на евакуацію. На ношах біля коробок з перев'язувальним лежить сивий дядечко с сильною контузією, хапає за руки медиків, які бігають між столами і повторює "БК рветься.. уведіть пацанів".

"Вже потушили, всіх увели", - на автоматі кажуть ті, хто опинився поруч. Він затихає на кілька хвилин, потім знову кричить пошепки - є такий звук, коли людина кричить пошепки, наче притиснута чимось важким: "Комбат! Уводь їх, БК горить!"

***

Ранок знову почався з авіанальоту. Після кількох годин видалення скла, перев'язок і накладання швів, шуткуємо, що "безбашеність" на війні проявляється у дуже неочікуваних штуках. Наприклад - сісти пити каву спиною до вікна.

***

Злива вщухла, поривчастий вітер розігнав останні клаптя хмар і теж стих. Ми роздивляємося молодий місяць, сміємось, що гарна погода для арти. Наче в підтвердження,небо підсвічується спалахами, вікна дрижать, хтось визирає і питає "Наші?". "Наші", - каже медсестра, проводжаючи очима зелений бус. Лікар, підкурюючи, додає - "Проїжджай, проїжджай",  - і, повертаючись до мене, - "От як добре, коли не сюди". На цьому краю цивілізації в напружені дні серце прискорено б'ється від звуку кожної автівки, яка наближається.

"35 років я в поліклініці пропрацювала. І ніколи руки не трусилися, як от зараз буває. Тут все геть по-іншому. І всім хочеться допомогти, душею огорнути і одночасно розгубленість якась накатує. Стара стала чи що ", - кажучи це, жінка посміхається, але так - коли губи сміються, а очі - ні. Я знаю, що після зміни вона повернеться в холодну хату, без опалення і світла, де ночують на матрасі у підвалі старі батьки. Одна з тих цивільних медсестер, які не поїхали після оголошення про евакуацію.

***

"Я взагалі не воєнна людина. Навіть от ця медицина військова... Чесно, важко. Але якось прослужив півтори роки, вирішив, що можу, - він подивився мені в очі, наче йому непросто давалися слова, але і мовчати було невсилу, - а тут... ти бачиш. За цей день нам випало стільки роботи, скільки у мене було за 5 місяців в АТО".

Позивний Мауглі

Оригінал - FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства