Федералізм і російська карикатура на нього

Сучасна її назва за Конституцією 1993 р. – російська федерація. Разом з тим, історія ставить питання про відповідність характеристики росії як федерації фактичному її політичному становищу як у радянський час, так і сьогодні.

Напередодні юридичного оформлення утворення СРСР у 1922 р. більшовики утворили цілу низку автономних республік і областей за національною ознакою (серед них – Кримська АСРР, утворена в 1921 р. в складі РСФРР), що було проявом показної турботи про самостійний розвиток національностей і мнимих гарантій його збереження в умовах нової союзної держави. В. Ленін, будучи одним із ініціаторів утворення СРСР, бачив цей процес як «поглинання» росією інших республік на правах адміністративних одиниць. На практиці ж було реалізовано підхід Й. Сталіна, за яким суб’єкти союзу проголошувалися рівноправними, однак лише на папері: насправді ж приховано було втілено ленінську модель. Реально ж за Договором про утворення СРСР 1922 р. всі ключові питання перебували у віданні Союзу, а більшість республіканських органів влади входили до загальносоюзної вертикалі. З часом ця тенденція тільки посилювалась, національні автономії в 1940–1950-х рр. майже всі були скасовані під приводом доцільності побудови адміністративно-територіального устрою держави за критерієм економічного районування, а в системі влади закріпилася партійна диктатура.

Тенденції до гіпертрофованої централізації влади збереглися також і в сучасній росії. Чинна Конституція 1993 р. була прийнята на тлі численних спроб проголошення незалежності окремими регіонами з переважним числом корінних національностей у складі місцевого населення (Татарстан, Тува, Марі Ел та ін.). У зв’язку з цим було максимально обмежено політичну та економічну автономію адміністративних одиниць. Тут якраз і проявилася тенденція до закріплення всіх імперських завоювань в одній державі шляхом посилення централізаторських механізмів. Федерація в сучасному розумінні – це одне із досягнень визвольної боротьби Нового часу, що полягає в цілком добровільному об’єднанні самостійних утворень в єдину державу з метою досягнення певної мети (класичний приклад – союз американських колоній у боротьбі з Великобританією і утворення США як федеративної держави; показово, що в 1788 р. там видавався журнал «Федераліст», де кожен штат розглядався як самостійний суб’єкт у процесі прийняття загальних рішень). Таке трактування навряд чи можна екстраполювати на російську дійсність, де участь суб’єктів РФ у міжнародних відносинах незалежно від центру по суті неможлива, а національна політика побудована на балансі відверто показної підтримки розвитку культур окремих народів і їх реальної асиміляції. Поряд із цими запобіжниками від перешкод у централізації влади доволі показовим є той факт, що частина «суб’єктів федерації» виділені за національною ознакою, а інші – за політичною, і це суттєво позначається на нерівності їх статусу. Процес прийняття нових суб’єктів до складу РФ не узгоджений із жодними міжнародними нормами та звичаями і по суті являє собою ніщо інше, як прояв «височайшої волі» державного керівництва. Така штучність категорії федералізму в Росії зумовлює низький рівень стійкості системи, яка працює на підтримання його існування.

Історичне осмислення особливостей адміністративно-територіального устрою в сучасній РФ дозволяє стверджувати, що вибудовані між центром та регіонами зв’язки спрямовані на ситуативне придушення проявів тенденцій до самостійності в окремих регіонах. Успадкована ще з часів царської Росії політика формування «єдиного російського народу» все більше і більше набирає обертів. Культури окремих народностей сприймаються як локальне явище, як щось рідкісне, цікаве лише з наукової точки зору, однак зовсім не придатне для застосування в повсякденному житті. Переважання зусиль для зовнішньої експансії над підтриманням внутрішньої стабільності зумовлює необхідність максимального обмеження проявів невдоволення на місцях. Федералізм у російському варіанті по суті являє собою видимість свободи регіонів і маскує асиміляційні заходи кремлівської верхівки. Так, наприклад, Конституція СРСР 1936 р. за змістом була дуже демократичною, передбачала широкі гарантії прав людини, однак якраз після її прийняття і почалася політика «великого терору». Подібними шляхами йде й сучасна Росія, даючи на папері широкі гарантії для розвитку «багатонаціонального суспільства», а насправді обмежуючи всі можливі варіанти участі адміністративних одиниць у прийнятті державних рішень. Якщо в тих же США існує навіть поняття конкуренції законодавства штатів і федерального, то в РФ це єдина система. Органи місцевого управління на рівні «суб’єктів федерації» нагадують по суті феодальні курії за доби пізнього Середньовіччя, які були зібранням найвищої знаті й не приймали дієвих рішень взагалі. Буржуазні революції, спричинені такою ситуацією повністю зламали старі державні системи.

Слабкість російського федералізму, таким чином, полягає в штучності цієї категорії. Це ніщо інше, як інструмент влади для упокорення народу. Історичний досвід демонструє неминучість розпаду такої системи, однак на сучасному етапі достатніх передумов для цього ще не склалося. Процеси розпаду Російської імперії і СРСР зумовлені дискредитацією владної еліти, яка в першому випадку відбулася через тяжкі втрати в Першій Світовій війні, у другому – через програш у «холодній війні» та глибоку системну кризу. Слабкі зв’язки між центром і «суб’єктами федерації» можна використати для підтримання в їх суспільному середовищі негативного ставлення до влади. Цей фактор стане поштовхом до гуртування окремих адміністративних одиниць в опозиції до Кремля за сценарієм антиколоніальної боротьби в Африці на початку ХХ ст. Якщо це й не спричинить розпаду території РФ, то зумовить перегляд її політичних орієнтирів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Силовий сценарій приборкання такої ситуації малоймовірний, оскільки тоді можливе повторення перебігу громадянської війни 1919 р. з проголошенням локальних державних утворень і формуванням власних військ для відсічі урядовим каральним загонам.

Національна академія СБУ