«Лиш боротись – значить жить!»

За часів царської і совєтської імперій було не менше пів тисячі циркулярів та указів, постанов і ухвал, розпоряджень та наказів про заборону української мови, літератури та історії та всебічну підтримку розвитку російської культури. Геноцид російських злочинців проти українського народу так само був далеко до “Батуринської різанини” 1708 року. Різати, четвертувати, вішати, гвалтувати, колесувати, садити на палю, рубати голови, колоти груди жінок і дітей, про що згадували сучасники, - це те, що продовжилося нащадками меншикових в урочищі Сандармох, в роки Голодомору, окупації та депортацій. “Книга катів українського народу”, яка налічує 1409 прізвищ російських військових злочинців, які чинили вбивства в Україні від 24 лютого 2022 року, - серед прикладів ідентифікації, пошуку та покарання вбивць українців.

Історичний ланцюжок нищення москвою нас як носіїв української мови й ідентичності, з одного боку, та наша постійна боротьба за національну суть, з іншого, вибудувала в газеті The New York Times історик, директор Українського інституту в Лондоні Олеся Хромейчук.

Лейтмотив її статті такий: до 24 лютого знання світу про Україну базувались здебільшого на міфах, котрі вправно втовкмачував і нав’язував міжнародній спільноті кремль.

«Після століть імперіалістичних репресій і десятиліть радянського поневолення Україна має глибоку історію про значення свободи, - пише пані Хромейчук. - За словами володимира путіна, України не існує. Перед тим, як розпочати своє смертоносне повномасштабне вторгнення, він неодноразово заперечував існування країни в псевдоісторичних есе та промовах. Для людини, яка так захоплена історією, мало б бути зрозумілим, що століття невдалих спроб знищити українську націю свідчать про те, що Україна існує».

Згадуючи період, коли Україна за більш, ніж століття до Першої світової війни була поділена між двома імперіями, Олеся Хромейчук пише, що правляча влада застосовувала різні підходи. У той час, як Габсбурги були менш готові вдатися до відвертих репресій, російські царі експериментували з такими різними способами знищення українського національного самовираження, як заборона українськомовних видань, українських культурних товариств і заслання чи ув’язнення непідпорядкованої еліти.

«Однак, цей період був відзначений спробами формування української ідентичності. За відсутності незалежної держави письменники, поети та художники стали постатями, які сформували національну ідентичність, яка потім поглибилася через свідому громадську організацію. Деякі з найвидатніших зразків української літератури були написані саме в цей період, - йдеться у статті The New York Times. - Після розпаду російської імперії та до утворення Радянського Союзу українці ненадовго відчули смак державності, ще більше зміцнивши своє почуття національної приналежності...Розквіт української культури припадає на 1920-ті роки. Радянська політика коренізації, яка заохочувала використання місцевих мов, була прагматичним кроком з боку москви для кращого поширення радянської ідеології на її багатоетнічних територіях. У 1930-х роках українців намагалися свідомо знищити як націю. У той час, як еліти були вигнані або страчені, мільйони селян були вбиті через Голодомор - штучно спричинений Сталіним голод. Як і інші неросійські народи, які наважилися вимагати автономії, українців систематично репресували, русифікували та позбавляли суб’єктності. Все одно прагнення до незалежності залишилося. Упродовж десятиліть радянської влади інколи це прагнення проявлялося просто у збереженні української мови та традицій у приватному вжитку, а інколи у відкритій та організованій боротьбі проти радянського режиму».

Пишучи про роки незалежності, вчена зазначає, що за цей період українці організували чимало великих протестних рухів і революцій, що свідчить про глибоку громадянську свідомість громадян.

Але для людей, які живуть в Україні, ця складність є частиною сили країни.

«Через свою історію як розділеного кордону між багатьма державами та імперіями Україна завжди була місцем переплавлення культур, мов і традицій. Результатом того змішання є сучасна українська політична нація, представники якої, крім української, розмовляють кримськотатарською, румунською, угорською, болгарською та багатьма іншими мовами. Як показав вірусний мем із початку вторгнення, усі вони вільною російською мовою можуть сказати російському військовому кораблю та його командиру, куди саме йти».

Так, дійсно, російська пропаганда породила чимало міфів, котрі значною мірою сприяли тому, що світ не дуже серйозно і глибоко сприйняв нашу нову трагічну сторінку взаємин зі схибленою владою путіна ще в 2014 році. І вагома частка тут стосується саме мови.

Наведу лише декілька поширених міфів, хоча насправді їх кількість — безмежна.

1. Мова не має значення. Вибір мови — акт аполітичний та позбавлений будь-яких моральних наслідків.

Це фікція, аби ми опустили зброю. Якщо мова не має значення, чому ж тоді мова є такою важливою для путіна, який так хижо захищає “російськомовних” поза межами території росії?

2. Мова не є європейською цінністю.

Якщо мова не є цінністю для членів ЄС, тоді чому всі 24 мови кожного члену Союзу є офіційними мовами Європейського Союзу замість того, щоби для зручності оголосити офіційною англійську?

3. Найбільш споріднена та близька до української мови — російська.

Українська мова впродовж століть зазнавала неодноразових утисків та заборон на її вільне використання. Сфера вживання української мови найжорсткіше була обмежена Валуєвським Циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року, що призвело до серйозного обмеження у вживанні української мови.

Так втрачався потужний шар питомої української лексики. Зазнав змін і правопис, що штучно уподібнювався до російського. Таким чином нав’язувалася хибна думка про близькість народів, а, отже, і мов. Відповідно, поширення набув міф про спорідненість української, російської та білоруської мов. Більше того, деколи українську мову розглядали як діалект російської. Хоча подібне твердження і зараз можна почути від сучасних шовіністів та русофілів.

З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці — російська (62%). Якщо ж говорити про фонетичні та граматичні риси, то найбільше спільних рис в української з верхньолужицькою та білоруською (29 спільних рис), нижньолужицькою (27), чеською та словацькою (23). З російською мовою таких спільних рис лише 11.

Недаремно кажуть: якщо уявити ситуацію, що зібралися представники різних слов’янських народів, кожен із яких говорить своєю мовою, українці зможуть хоча б трохи зрозуміти кожного з них, лише росіяни не порозуміються ні з ким. Напевне, звідси і ненависть до тих, кого вони не здатні зрозуміти. Особливо до такої сильної й волелюбної нації, як українці.

Слова з вірша Івана Франка “Vivere memento!” (1883), винесені в назву, підтверджують: українська нація, об’єднуючи вільний світ, продовжує боротьбу проти російських злочинців.

Тарас Кремінь

Фото: Lynsey Addario, The New York Times

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства