Від серця воїна до дитячого серця, або Передвеликодній релакс для захисників

Військові з бригади ТрО, що боронять Запорізький напрямок, напередодні Великодня розписали пряники для вихованців реабілітаційного центру і розповіли, як опинились у війську.

ВІЙСЬКОВИМ ТЕЖ ПОТРІБЕН РЕЛАКС

Великодню акцію назвали "Від серця до серця". Військові, які вже понад рік захищають країну, зізнаються, що організували акцію на знак вдячності. Загалом вони спекли і розписали 130 пряників та писанок, які передадуть у реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю.

"Ці діти та їхні батьки, разом зі співробітниками центру допомагають військовим і до кожного свята подарунки присилають, тож ми вирішили їм віддячити – подарувати дітям Великодні пряники. Кажуть, що немає запорізької писанки, але вона є, і зараз вона на цих наших пряниках-писанках", – говорить військова на позивний "Колібрі".

До війни вона працювала психологом у цьому ж центрі реабілітації. До Запоріжжя жінка разом з родиною приїхала з донецького Торецька в 2014 році, а 24 лютого 2022 року, коли почалась повномасштабна війна, вона разом із чоловіком вирішила піти на фронт.

"На фронті я психолог групи контролю бойового стресу. Проводимо тренінги, навчання, розповідаємо про реакції організму на різні ситуації. У нас є військові з окупованих територій, і вони дуже хочуть звільнити свої домівки та здобути перемогу", – говорить вона.

Жінка додає, що ця великодня акція потрібна не лише дітям, а і їм самим, бо це такий релакс через творчість. Військова каже, що в мирний час вдома на свята завжди пекла паски. Під час АТО/ООС смаколики бійцям відправляла, а от тепер і сама на фронті.

Командир бригади ТрО благодійну акцію підтримує, як він каже, важливо аби у кожного була можливість святкувати Великдень.

"Багато волонтерів передають військовим паски, крашанки, листи від дітей. Це плюс до бойового духу", – пояснює командир.

Свято святом, але війна триває, тож питаємо у військового про ситуацію на Запорізькому напрямку.

"Ситуація стабільна, контрольована. Ворог нас знає давно, а тому вже "крепко" боїться. Ми тримаємо його під постійним вогневим контролем, щоденно завдаємо йому втрат. Не довго їм залишилось", – відповідає.

Водночас у щоденних зведеннях Генштабу бачимо, що ворог став більше застосовувати авіацію. Тому цікавимося, чи є зміни у застосуванні зброї на фронті.

"Є певні зміни, але вони в гіршу сторону для противника", – дуже коротко, майже натяками, відповідає військовий.

Він також зробив "авторський" пряник, намалювавши прапор України та підпис "ТрО – це ЗСУ".

"ПОЧНЕШ ПАНІКУВАТИ – ВТРАТИШ ЛЮДИНУ"

Повертаємося до творчого процесу – приготування Великодніх смаколиків. Поки одні жінки розписують пряники, інші – роблять майже "петриківку" на крашанках. Серед них і медик на псевдо "Гюрза", яка ще рік тому працювала в пекарні у Запоріжжі, пекла хліб та булочки. Також має трошки закордонного досвіду, їздила до Польщі вивчати старовинні рецепти.

"Більше не для грошей їздила, а хотіла побачити, як там печуть, саме рецепти цікавили. Почалась велика війна, і я вирішила, що маю бути на фронті. До військкомату прийшла 24 лютого, після роботи одразу, і вже 25-го була в частині. Я – медик", – ділиться своєю історією жінка.

Військова каже, що на фронті робота медика напряму залежить від інтенсивності боїв. А також додає, що ворог нерідко використовує заборонені боєприпаси. Згадує, як, наприклад, тиждень тому окупанти закидали українські позиції запалювальними боєприпасами.

Розпитую, звідки ж у пекаря медичний досвід.

"Ще в молодості я пройшла спеціальні курси – це була більше медицина катастроф. Закінчила на відмінно. Це був пришвидшений курс, тривалістю три місяці. Коли стався Чорнобиль, то вийшла нам така "практика". У нас було 4 виїзди "швидкої". До нас привозили людей, яких евакуйовували. Ми були на так званій нейтральній зоні неподалік Прип’яті, звідти вивозили людей до лікарні. Так склалося, що ми туди потрапили. Чи страшно було? Тоді ми нічого не знали. Просто їхали і переправляли людей до лікарні. Та й страху ніхто не нагнітав. А от те, що тут зараз… то інше. Морально на 100% була готова. Я знала, що можу, що вмію і де це згодиться, але це зовсім інше", – говорить медик.

Прошу її пригадати випадок, який стався за час війни і запам'ятався на все життя. Вона майже одразу розповідає, як доводилось вивозити з поля бою бійця з закритим пневмотораксом.

"Треба було поставити голку і довезти його з тією голкою до лікарні. "Плече" евакуації було дуже довгим. То перший і останній великий страх", – згадує "Гюрза".

"Довезли?" – уточнюю.

"Та вже й повернувся на фронт. Я його за руку тоді так тримала і просила "Сашо, розмовляй зі мною". Йому було дуже тяжко дихати, але його потрібно було тримати. А він каже: "А шо мені за то буде?" Пообіцяла, що вийду за нього заміж. Отака-от історія", – тепер уже з усмішкою каже жінка.

За її словами, поранених військових постійно треба підбадьорювати.

"Звідки сили знаходите, аби не розревітись там біля них? Різні ж поранення бувають", – запитую у медика.

"Потрібно триматися, бо вони дивляться тобі в очі… дивляться, як ти себе почуваєш. Коли бачить в очах спокій – заспокоїться і він. Якщо ти, не дай боже, почнеш панікувати, то втратиш людину".

Її не лякає "все, що зривається і стріляє" на полі бою, але серце розривається, коли б'ють по рідному Запоріжжю.

Її син також нині на фронті, але в іншій бригаді, невістка разом з онукою – 7-річною Софією – за кордоном.

"Гюрза" згадує, як вони з малечею робили паски і воском розмальовували писанки. Мріє, як після перемоги нарешті забере додому малу. Від душі всім бажає добра, смачних пасок, яскравих крашанок і перемоги.

ВАЖКЕ РІШЕННЯ І ПІДТРИМКА РІДНИХ

"Я хочу вже у травні перемогу. На море Азовське поїхати", – долучається до розмови лікарка медичного пункту на позивний "Кобра".

Питаю, за яким пляжем найбільше сумує: Кирилівка, Бердянськ Приморськ…

"Генічеськ. Я родом із Херсонської області", – говорить вона.

До війська вона прийшла 26 лютого. До того, 13 років працювала лікарем-невропатологом. Вдома її чекають батьки та двоє дітей – 17-річна донька та 5-річний син. Жінка каже, що покинути все і піти на фронт – тяжке, але зважене рішення. Дякує рідним за те, що підтримали його.

"Телефоном говоримо часто. Даю дітям "ЦУ" як мама, але мої батьки справляються. Дуже тяжко було дітей залишити. Ми з донькою стараємось бути подружками, випускний клас цього року. Вона хотіла бути лікарем, але зараз змінила думку і мріє бути прикордонницею", – говорить військова.

За минулий рік її родина пережила важкі випробування. Говорить, що дуже важко було і їй на фронті, але все пережили, все витримали.

"Коли бачиш, що наші території потроху звільняються, то в голові одразу відчуття, що йдемо до перемоги", – завершує розмову лікарка.

Військові кажуть, що на війні не відчуваєш свят. Вони вже й забули, як воно… святкувати, відпочивати і жити без "прильотів". Проте кожна з них вірить, що мирне життя скоро настане, треба вірити і не втрачати надії.

Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото – Дмитра Смольєнка