Дмитро Лінартович – молодший лейтенант ЗСУ, український актор театру, кіно та дубляжу. Зіграв головну роль у кількох українських фільмах, продублював більше двохсот ролей в іноземному кіно.
Від початку російського масштабного вторгнення в Україну брав участь в обороні Києва, потім, у складі десантно-штурмового підрозділу, воював на Херсонському напрямку, у районі Бахмута, в Соледарі, де зазнав серйозного поранення.
Дмитро Лінартович в інтерв’ю «Наші на фронті з Оксаною Климончук» СтратКому розповів про свою мотивацію служити в ЗСУ, як виходив зі свого стану після поранення, про свою українську «прошивку» і як психологічно готує новобранців до окопів.
- Дмитре, знаю, що ваші регалії можна довго перелічувати. Допоможете?
- Викладаю в університеті імені Тараса Григоровича Шевченка на кафедрі кіно- і телемистецтва, диктор і ведучий телебачення, випустив п’ять курсів, займаюсь художнім словом, сценічною мовою, майстерністю актора, ну і ширимо щось світле, молоді даємо дорогу вперед, дороговказ якийсь.
- Ну, ви ще й поет?
- Зараз видають у Дніпрі мою збірку, – це словоспів, це 50 моїх власних поезій авторських, у видавництві «Ліра». Мені в цьому допомагає мій дуже хороший друг Артем, і буде презентація книги по Україні. І з цим же словоспівом я виступаю серед військовослужбовців.
- Поезію ви почали давно писати?
- Цим ділом я вже хворію років надцять, а якщо бути точнішим, 15. На початку це була поетика ліричного типу, а потім у мені прокинулось щось громадянське…
Спершу ти пишеш щось, римуєш, шукаєш співзвучні слова на тему внутрішніх якихось переживань, терзоти, гризіння, а потім вже з громадянської позиції ти починаєш займати рефлексією, пишеш… Зараз у мене виходить такий словоспів, що він різний за жанром. Є дуже багато на військову тематику, потім на соціально-побутову, іронічну, стосунки чоловіка і жінки. Але що найголовніше – там абсолютно чітка промальовка нашого українського єства, нашої української «прошивки», оце є словоспів. Це все я кладу на ритмічну основу. Інструмент гітара, мій голос – і з цим я виступаю, відбуваються творчі зустрічі.
- І яке це наше українське їство?
- Я називаю Україну «вертепниками», тому що нам притаманні дуже така прошарковість: іронія, серйоз… Україна володіє усіма видами гумору, це і саркастичні ноти, і цинічні ноти, і чорний гумор, особливо зараз, під час війни, у такий жорстокий час.
- Знаю, що ви ще і їздите до хлопців, до різних бригад, підтримуєте їх психологічно, саме цим своїм словоспівом. Що намагаєтеся їм донести?
- Перш за все доводжу те, що людина, вона сама по собі особистість.
З такими тертими калачами спілкування простіше – по горизонталі. А от ті, хто тільки збирається на передову, там, наприклад, молоді хлоп’ята або вже мужики з мужицьким духом, але які ніколи не тримали зброю в руках. І вони з учбового центру за півмісяця мають піти воювати на фронті, де вони побачать все, пройдуть всю гаму почуттів, встигнуть і повоювати, і побачать смерть, і відчують на собі дуже багато, як кажуть, труднощів військової служби.
І для цього я їм вкладаю своєрідну таку пружину, мотивуючі речі.
На виступах завжди пробиваюсь в одну точку, говорю: «Не забувайте, що ви на своїй, Богом даній, землі. І в мене дуже багатий військовий цикл оповідей, пісенних оповідок у моєму словоспіві. І ділюсь своїм військовим досвідом. Наприклад, я попереджаю, що їх чекають окопи.
Окопище
Я буду рухатись, допоки не впаду,
Якщо впаду, то все одно повзтиму,
Лопату в твердь всаджу,
Копатиму тут, далі не йтиму.
Сестриця лісосмуга шепотить:
«Бійці, я замаскую вас,
Нехай вам листя шелестить,
Ви ж вигравайте час».
Там вибухи! Усе двигтить!
Ми поповзом, як змії,
І тіло із середини дрижить,
Вгамовую події.
Б’є артелерія! Безперестанку!
Усі в укриттях чаїлись.
Свинцеве небо на світанку,
Ми крізь землю провалились.
Накриє нас у будь-який момент,
У лоні ґрунту лежу, як родовище,
Лопата – шансовий інструмент,
Мозолюсь, рию сховище.
Чим глибшу викопаю яму,
Тим більше просунусь в глиб.
Земля сказала: «Я догляну,
Втискайся в мене, не схиб».
Окопище – останній прихисток,
Моє помешкання і порятунок,
У нім заліг, на зубах – пісок,
На порожній шлунок.
Б’є артилерія! Безперестанку!
Усі в укриттях чаїлись.
Свинцеве небо на світанку,
Ми крізь землю провалились.
І коли людина чує в учбовому центрі отакий непідробний тон, щиру розмову, вона розуміє, на що вона йде, потім їй легше. Бо коли я на фронті воював і коли зазирав в лице смерті, я за рахунок от таких речей спокійніше сприймав удари долі.
Тому з ними треба говорити, проводити морально-виховну годину таку своєрідну, ну і плюс ви розумієте, що це ще авторське, що це я кладу на власний досвід і ще в руках інструмент, струни, гітара, ну і енергетика відповідно.
У молодих хлопцях закладаю таку штуку, що будуть втрати, я одразу попереджаю, що це війна…
Я раніше виступав в будь-якому стані і будь-де, і часто навіть не було підключення мікрофонів, ви уявляєте, це були площі, майдани, і мені доводилось пробивати слово…
- Це треба голосові зв’язки дуже напружувати, потім піклуватися про них.
- Мене часто запитують: «Дмитре, а де у вас була постановка голосу?», я кажу: «На вулиці і на стадіонах».
Ну, я тертий калач. Я пройшов, скажімо, інтернат і комунальну квартиру, вулицю і спорт, і за плечами в мене три армійські служби. Була перша прикордонна в 97-му році, у 2015-му був мобілізований. Зараз – по повній програмі, як і всі громадяни України. І тому це вже натруджені зв’язки. З цього приводу в мене є:
«Я чую серцебиття стук, у горлі натруджені зв’язки, та з мене ллється звук, глядач не побачить поразки».
- Дмитре, вам доводилося когось втрачати на цій війні?
- Так, дуже багато. У мене в десантно-штурмових військах із мого розвідвзводу дуже великі втрати, дуже мало залишилось живих, всі полеглі. Мій командир взводу – «Полтава», Ігор Дорошенко, він нині уже, світла пам’ять, там. Йому так посікло живіт, що в реанімаційці у нього вся рідина витікала з черева, а другу операцію не витримала серцево-судинна система, навантаження, і все.
Це я розповідаю тільки одинокі випадки. І з позивним «Дід» у мене була людина в Соледарі. Там йшла така колотнеча, по нас уже сипало з всього і чим завгодно. Я сиджу, спілкуюся з людиною, як-от з вами, він: «Я піду перекурю». – І йому дельтовидний уламок від міномета просто прошиває мозок. І його мозок вибиває просто на асфальт. А це зима, холод, мозок замерзає, дуже все стине, йде пар з тіла, його беруть пачкують… А це просто дійсно Герой. У нього батько полковник, він міг і відмовитись, якось піти осторонь служби, але він зробив свій вчинок. І таких випадків багато.
Кожного разу, коли їхав після бойових, коли повертаюсь, завжди задаю собі запитання: «А чому не я, чому вони, чому така несправедливість?» От постійно запитання собі це задаю. Видно, так треба Творцю.
- Як кажуть психологи, неправильно ставити собі це запитання. Якщо ти мав би бути на цьому місці, ти б і був на цьому місці. І хтось же має вижити…
- От для того, мабуть, я за побратимів виконував таку «дорогу словоспіву». Скажімо, я за них проговорюю те, що вони хочуть сказати, адже вони не всі творчі люди. Дуже багато по горизонталі людей, які просто хороші працівники, трударі, знають військову справу і, до речі, підходили до неї здебільшого творчо, але вони не могли проартикулювати це все вголос, і, можливо, мій обов’язок – за них просто виказати це все, говорити, коли настає час мого виступу на полігонах, і по бойових частинах, і в шпиталях.
А в шпиталях доходить до того, що беру, скажімо, якусь блюзову чи хіп-хопову тему, а слова українські. Сидить людина, в якої однієї ноги нема, а інша кінцівка ще є, вона загіпсована, але пульсує. І своєю тупцею пульс відбиває, тому що його чіпляє, і він на якийсь момент забувся, відволікся про все і живе словоспівом чи слідкує за мною як за виконавцем. І в цьому вже є моя невеличка перемога, тому що я його якось відволік, вивів осторонь.
Я сам з її величчю ПТСР боровся в такий же спосіб – у творчій. Це мені дуже допомогло.
- І як саме ви боролись?
- Відволікаючі думки, мистецтво, творчість, художній фільм, картини, спілкування.
Розумієте, я не знаю, чого мені так щастить… Коли після свого важкого мінно-вибухового поранення переправлявся різними шляхами. Мені надавали допомогу в червоній зоні в Соледарі, потім якимось чудом ми вирвалися в Краматорськ, там вже кільце звужувалось... Спершу я був у шпиталі Мечникова в Дніпрі. Мені морфій кололи, щоб не було внутрішньочерепного тиску. Я пробивався своїм язиком, що я хочу в Київ.
- Ви хотіли додому, я правильно розумію?
- От земля оця. Я хотів до Київської Русі потрапити, тут, на ній побути.
- До серця Київської Русі.
- Саме так. І це мене відволікало. Було запитання про ПТСР, як допомагає. Мене коли різали, штопали, латали в лікарні, я сестричкам читав навіть поетику «Медсестра». Ну, не було чим розрахуватися, кажу: «Сестри, сідайте, я вам почитаю поетику».
У лікарні замначмеда пані Марина підходить і каже: «Значить так, ми до тебе пришлем психолога, молоду психологиню». Я кажу: «Так приємно, давайте». «Якщо вона не впорається, це ще не все, ми вам пришлем більш таку дорослу, свідому». Ну, я далі слухаю. «Якщо це не допоможе, ми приведем всія психологів, який вислуховує генералів, він такий серйозний, досвідчений. Якщо і це не допоможе, ми вам припишемо якісь психотропні колеса або заспокійливе».
І мені ця психологиня допомогла, я їй виговорився. Щоправда, чекав, коли прийде всія психологів, але не прийшов. І я так і не докотився до коліс.
- Тобто молода спеціалістка впоралась?
- Впоралась. І треба, до речі, віддати належне, що зараз у лікарнях приділяють час пораненим, тим, хто з ЗСУ, дуже хороше ставлення, тож дякую вам, медики, лікарі, низький уклін.
- Але ви про це розказуєте не сумно, не трагічно, а якось з гумором, з іронією.
- Ну, річ у тім, що на війні почуття гумору рятує. Там навіть воно трошки гіперболізоване. Ти весь час перебуваєш на межі життя і смерті. Ти мусиш хапатись за якийсь рід діяльності, щоб відволікатися. Тактичним ножем, скажімо, шматок хліба врізав або якийсь наїдок взяв з’їв, передав комусь набій… Постійно смієшся з якихось речей, весь час на іронії… І тому про це все згадую з гумором.
- Ви морально були готові до великої війни?
- Річ у тім, що війна в нас почалася не сьогодні і не вчора, вона в нас понад чотириста років триває. Так, сучасна російсько-українська війна з 14-го року…
Усе це я давним-давно знав, тому що я української «прошивки». Я знаю, який він, московит, – з загарбницькою психологією, що він витворяє, що він робить, і тому я до цього поставився з громадянською глибокою позицією, я пішов добровільно. Ну, а нині взагалі я став воїном ЗСУ і військовослужбовцем офіційно, тому що я підписав контракт, я служу Збройним силам України.
Я змінив повністю, на 360 обертів, свою діяльність, сферу і віддаюсь цьому ділу сповна, тому що знаю, що в цей час потрібно боротися за те, що ми залишимо нащадкам. Наш час такий. Багатьом громадянам хочеться пожити гарно, солодко, в яскравих фарбах, але ми живемо в такий час, у таку добу, тому я зробив свій свідомий вчинок. Я знав, на що я йду. Можливо, хтось мене буде слухати, подумають, що це якийсь романтік, ні-ні-ні, це не романтік. Я сів і перед тим дуже добре подумав. Спершу я пішов у ТРО, розчистив Київ і околиці, робив теж конвоювання, блокпости, потім займався волонтерською діяльністю. Мені стало цього замало. Я прийняв рішення піти в десантно-штурмові війська. У мене був двомісячний серйозний вишкіл, де я отримав 106 ВОС, – це розвідник. Були настріли: денні, нічні. Уже там перебуваючи, ти стаєш тертим калачем і відчуваєш оте військове братство. Проходиш топографію, маскування, тактичне переміщення – і стаєш воїном.
- І все ж ви далі займаєтеся мистецькою діяльністю, викладаєте. Знаю, брали відпустку, щоб знятися в кіно свого батька. Так?
- Я постійно даю виступи козакам-військовослужбовцям. І як актора їм цікаво мене побачити, бо я ще й фільми до кінотеатрів України дублюю, у мене шлейф кіноробіт… Вони мене впізнають, мені є що їм розповісти, і так виходить, що в мене творчість переплітається з військовою справою. Я їм передаю якийсь свій військовий досвід…
Ось з однією творчою людиною ми вирішили зробити кіносценарій. Ну до кого піду? Йду до Костянтиновича – батька. Кажу: «Костянтинович, давай пиши, є така історія».
Він прочитав кіносценарій, йому дійсно тьохнуло. Ну а потім він сказав: «Давай режисером будь». Довго-довго його вмовляв і таки умовив, сказав, що це картина необхідна, що вона на часі. Я взяв начебто відпустку, але все одно був весь час у роботі.
Картина про те, як фронтовик адаптується до звичайного життя. У головній ролі я – ваш покірний слуга. Картина, що мені подобається, там немає цієї чорноти… Ми показали, як головний герой військовий потрапляє в село, як поводить себе в побуті, у нього виникають проблеми з другою половиною, як він їх вирішує. Фільм також про те, що в Україні ще є села і вони мальовничі, і що в нас прекрасні люди…
Це короткий метр під назвою «Фосфор». Кіно незабаром поїде на фестиваль у Німеччину, Англію. В Україні покажуть на кінофестивалі «Бруківка», він, власне, і відкриє цей фестиваль.
- З нетерпінням чекаємо виходу стрічки. Нам дуже багато років розказували, що українського кіно немає, що ми взагалі якісь не такі. Ну ви, мабуть, як людина мистецтва, як людина кіно на собі це мали якось відчути. Багато хто з ваших колег, маю на увазі з України, їхали за рублем у Росію… Але ні ви, ні ваш батько не поїхали.
- У нас була дуже чітка позиція, ми вже тоді розмежовували…
Наші актори, кіносценаристи, продюсери боялися втратити з московитами зв’язок, фінансування.
Розумієте, усі хочуть, щоб все було одразу, швидко. Було мало людей з позицією.
У мене все навпаки – я відмовлявся від дуже багатьох московитських картин, я знав, що це, по-перше, підірве престиж моєї країни, моєї нації. І навіщо? Я – українець. Побільше б тоді такого мислення, було б менше всієї цієї біди… Але це вже інша історія, цього не повернути.
І я вже тоді писав свій словоспів українською мовою, вже тоді їздив по осередках, по шпиталях з виступами. За своє треба боротись, своє треба відстоювати і битись за нього, обов’язково.
Коли вийшов фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» режисера Михайла Герасимовича Іллєнка, де я зіграв головну роль, – льотчика Івана Доценка, прототип українця, – це був 2011 рік. Тоді у кінотеатрах були або заокеанські картини, або була біда – кіно московитів.
І наша картина з Іллєнком пробила цей шлюз, і в кінотеатрах почало пломеніти українське. Потім вже зібрались інші кінокартини інших режисерів, але це вже були картини українські, українською мовою, що дуже важливо, і це формувало сучасне українське кіно…
Звичайно, це потрібно було раніше робити, так само, як український дубляж, – озвучення українською мовою закордонних персонажів.
- До речі, у нас у суспільстві недавно була дискусія, чи потрібно іноземні фільми дублювати українською мовою. Моя, скажімо, позиція така, що обов’язково потрібно. Мені доводилося відвідувати кінотеатри в Німеччині, Іспанії, і всі іноземні фільми продубльовано на національну мову…
- Небезпідставно. По-перше, коли людина не знає іншої мови, їй тільки пропонують субтитри, вона хоче сенсорику отримувати зі слова. Бо спочатку було слово! І, не розуміючи сенсу, вона буде підчитувати внизу рядочок-бігунець, субтитр, але вона пропускає очі, акторську гру, чуттєву сторону, гаму почуттів.
- І взагалі насолоду цим мистецтвом.
- І таким чином виходить, що це шкутильгає, це дуже великий мінус. Ну і, крім того, український дубляж дає можливість українцям, які хочуть вивчити українську мову, приходити до кінотеатру і дивитися вишукано-хороших, грамотних перекладачів, філологів і потихеньку підучуватись.
Український дубляж дає можливість показати класичну українську мову. Я виступав з приводу цього. І, звичайно, український дубляж потрібен, однозначно. Це для розвитку нашої нації, адже мова – це лице нації.
- Скільки вже у вас продубльованих фільмів?
- Там вже за двісті виходить. Я з 2006-го року цим займаюсь. Це були ще «Тачки»… Художній фільм «Рятівник» – військовий, дуже хороший фільм про підводних плавців, які рятують з води людей.
«Я Легенда» Уілла Сміта, де він сам опинився у безлюдному місті, фантастичний такий фільм. «Капітан Америка», де я робив шкіпера, з «Мадагаскару» – пінгвінчика.
- Ви ж все одно перевтілюєтеся в цю роль, хоча вас візуально і не видно, потрібно передати тембр і все-все. Яка роль вам більше до душі була?
- Скажу щиро, я до кожної ролі ставлюся, як до останньої. Є в мене така риса. Мені треба знати його шлейф, автобіографічні якісь речі, чим він живе, чим дихає. Ну якщо жартувати, мені треба знати його розмір ноги і що він вранці любить, яєшню з беконом чи просто яєшню-глазунью, він п’є чай чи каву. А якщо серйозно, мені потрібно знати його спосіб мислення, темперамент… У кожну роль я вкладаю енергетику. Тому всі вони для мене близькі.
- Ви отримали дуже важке поранення в голову. Але у вас вид діяльності такий, що потрібно мати добру пам'ять… Це якось вплинуло на вас?
- Пам’ятаю, коли витягли із мозочка цей уламок, зшили, і телефон дзвонить: «Алло, Дмитро, в кінотеатрі “Жовтень” показ фільму “Той, хто пройшов…” на твою підтримку» чи, наприклад: «Треба там зібрати кошти на дрони, ти зможеш?» Кажу: «Звичайно, зможу». І от на мені це все загоюється, я їду туди, на показ, щоб сказати пару слів перед показом своєї кінокартини. Підходить до мене людина і каже: «Дмитре, трішки затримка, люди тут зібрались, у тебе ж гітара є з собою?» Ну я, чесна людина, говорю: «Ну є гітара в багажнику, куди ж я без неї». «Ви могли б виступити зі словоспівом?» Ну і я співаю. Першу пісенну оповідь, другу, третю, всі сидять, уже – концерт. І бувало так, що я співаю, але не знаю, виконаю пісню до кінця чи ні, може, і впаду, бо виконував як востаннє.
І так я тренував пам’ять, виконував, згадував текст і відтворював.
- Це трішки екстремально з вашого боку.
- Екстремально. Але я прихильник того, що мозок мусить працювати, і його дійсно треба постійно тренувати. І в мене все відновлення було в роботі, у виступах. Я ж кажу, я виступав, а на мені загоювались шрами.
Розмовляла Оксана Климончук, СтратКом – Укрінформ