«Да Вінчі» Дмитро Коцюбайло, якого боялися російські агресори. Сьогодні Герою було б 28
Виняткова військова вправність і результативність у війні проти російських окупантів із 18 років, називання мами на «ви»; визнання від Валерія Залужного і всіх бойових побратимів – це про легендарного Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі» з Івано-Франківщини. Уже у 2015 йому довірили командувати штурмовою ротою. У 2021-у став першим добровольцем, якому присвоїли звання Героя України.
Командир батальйону 67-ї окремої механізованої бригади «Вовки Да Вінчі» загинув у бою під Бахмутом цьогоріч 7 березня.
Із мамою Героя – Оксаною Іванівною та його сестрами Укрінформ зустрівся на території урочища Аскольдова могила, де захоронено Дмитра Коцюбайла, напередодні його дня народження. Із побратимами 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» та класною керівницею Дмитра спілкувалися онлайн.
«МИ ЗАВЖДИ БУЛИ ПЕРШІ ЗАВДЯКИ ДМИТРОВІ»
Аскольдова могила у Києві – це неподалік площі Слави на Печерську. Ще коли зупиняєшся біля квіткового кіоску біля метро «Арсенальна» і питаєш за жовті хризантеми, продавець нагадує про парне число квітів і додає: «дві від мене». Біля оригінальної круглої форми церкви Святого Миколая УГКЦ на території з історичною назвою Аскольдова могила неподалік від «Да Вінчі» ще знаходяться поховання Героїв Крут, пілота Андрія Пільщикова «Джуса», Марка Пасвлавського «Франко»… Була ініціатива зробити це місце Національним пантеоном, згодом перенісши сюди прах таких достойників, як Симон Петлюра. Але далі зібраних понад 27 тисяч підписів відповідною петицією, по суті, справа поки не зрушилася.
Мама Дмитра Коцюбайла – Оксана Іванівна – розповідає, що із сином, відколи став добровольцем, а потім військовослужбовцем ЗСУ, бачилися не часто. По кілька годин через три, а то й більше місяців. Із вдячністю згадує, що побратими Дмитра змогли влаштувати її приїзд із доньками до сина на його 25-ліття в Авдіївку. Минулого року на день народження зустрілися зовсім на трохи в Дніпрі – пані Оксана приїхала туди з Кропивницького, де лікувалася, а Дмитро зміг вирватися з бойових позицій. Згадуючи, жінка не стримує сліз.
«Син ніколи не сидів на місці. Завжди щось робив. Допомагав бавити трьох молодших сестер, робив домашню роботу і встигав бігти на футбол. Займався ще тенісом, плавав на байдарках і малював, – розповідає Оксана Іванівна. – Якось я, ще коли навчався, сказала, що добре б було зробити альтанку. Відповів: «Добре, мамо». І виплів з лози (сам навчився). Потім ще бабусі велику альтанку теж зробив».
«Діма завжди був на нашому боці, ніколи нікому не давав нас скривдити, – розповідає сестра Каріна, різниця у віці з якою 9 років. – Для мене він приклад. Востаннє з братом бачилися минулої зими. Він мені запам’ятався усміхненим. Ніколи не показував, що змучений. Завжди казав: «У мене все добре!»
Ще Каріна із захопленням розповідає, як у бабусі вдома Дмитро створив справжній мінімузей: в окремому просторі зібрав старовинний посуд, електропристрої, годинники й інші цікаві предмети. Частина їх тепер знаходиться у відкритому 1 вересня музеї у гімназії у Бовшеві Бурштинської громади. Заклад відтепер носить ім’я свого учня-Героя.
Гімназійний музей – місце, яке повністю розвінчує російські маніпуляції щодо того, що нічого Дмитро Коцюбайло не малював і псевдо його вигадане. Робіт українського захисника «Да Вінчі» там – кілька десятків. А класна керівниця Оксана Курдидик тепер трохи шкодує, що не забирала всіх малюнків Дмитра, які надсилали на учнівські конкурси. Вони вартували уваги, тому їх не повертали. «Ми завжди були першими завдяки Дмитрові», – каже вчителька.
ОДНИМИ З ПЕРШИХ ВИКОРИСТОВУВАЛИ ДРОНИ ДЛЯ КОРИГУВАННЯ АРТИЛЕРІЙСЬКИХ УДАРІВ
Детальна розвідка позицій ворога, пристрілка, коригування, тривала підготовка – ці складові, які робили «Вовків Да Вінчі» дієвими і результативними. Підрозділ одним із перших на фронті почав використовувати дрони для коригування вогню артилерії, зважуючи кожен снаряд (бо кожні 50 г потребують коригування). Командири різних бригад запрошували «покошмарити» ворога.
«Коли ще добровольцями здавали нормативи на час для бойового походу чи проводили згортання гармати, хотіли зробити завжди набагато краще, ніж у ЗСУ, – і це завжди виходило. Керувала нами завжди здорова конкуренція», – коментує «Укрінформу» Микола Шафалюк «Бугай» із Хмельниччини. Коли «Вовки Да Вінчі» приїхали на навчання на гармату Д-20, то військові не могли повірити своїм очам, що їхній розрахунок готував гаубицю до бою за 28 секунд, удвічі швидше за нормативи ЗСУ. Усе набагато скоріш виходило, коли навчалися на реактивних системах залпового вогню «Градах» і на протитанкових буксированих гарматах МТ-12 «Рапірах».
«Ми познайомилися з 19-річним «Да Вінчі» у 2014-у на базі у Великій Михайлівці Покровського району Дніпропетровської області після його поранення у жовтні у Пісках, коли він «втік» з «Мічки» у Дніпрі (лікарня Мечнікова). Мені було 32. Дмитро ще був із апаратом Ілізарова, який фіксував поранену ключицю, з гіпсом, перемотаний. Але я вже віз його на війну. Ще не долікований, але поспішав до хлопців. Тримав оборону свого рубежу і командував підрозділом у зазначеній точці».
На Дмитра завжди звертали увагу, тому що він був такий один, особливий: без військової освіти, але керував набагато якісніше, ніж дипломовані чини, каже його один із найближчих побратимів «Бугай», до речі, батько чотирьох дітей. У січні 2015 року Дмитро Коцюбайло став командиром 1-ї штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Він намагався завжди так виконувати свої обов'язки, щоб зберегти життя людей.
У «Да Вінчі» на війні «іграшок» не було. Бо коли людина заграється чимось одним, то втрачає концентрацію. Дмитро дуже холоднокровно підходив до знищення ворога, каже побратим. Для цього використовувалися всі види трофейної, а потім і наданої зброї.
Боєць згадує, як приїздив на тилову базу «Вовків» ще до повномасштабного вторгнення Валерій Залужний. Йому демонстрували підрозділи та їхню взаємодію у бойовому зіткненні. «Гість був здивований. Скажемо: дивився на все із широко відкритими очима. Йому все сподобалося», – каже Микола Шафалюк.
Познайомилися тепер Головнокомандувач ЗСУ, а тоді заступник командувача операції Об’єднаних сил (ООС) Валерій Залужний із Дмитром Коцюбайлом у 2018 році. Це були визнання і довіра. Не раз на базі «Вовків» відбувалися наради сектора ООС – за участю генералів та полковників, командирів бригад. Приєднання добровольців у середині 2022 року до Збройних сил – це виважене рішення, яке обговорювалося й ухвалювалося всіма добровольцями.
Щоб підтримати морально, не раз до «Вовків Да Вінчі» приїздила на позиції з виступами творча команда Ади Роговцевої та Катерини Степанкової. Воїн із позивним «Бугай» уточнює: «Ада Миколаївна спала на моєму ліжку: близенько біля «Да Вінчі», до кухні і туалету». Зустрічалися з акторами 40-50-60 чоловік. Приїздила пані Ада, наприклад, в Авдіївку. До позицій під час перебування було кілометрів сім від нашої бази, а десь і два чи три. Були випадки, що ворог накривав наше місце розташування – й акторський приїзд, зрозуміло, відтерміновувався».
«Ми з «Да Вінчі» один хліб їли, – розповідає «Укрінформу» 42-річний Іван Немиш «Гуцул» із «Вовків Да Вінчі», з яким шляхи перетиналися з часів Майдану. – Він був грамотний, розумний, врівноважений, все правильно робив. Спочатку ми, добровольці, невеликими групами навіть з ножиками їхали на блокпости сепарів взяти трофейну зброю. «Да Вінчі» починав воювати здобутою так дуже старенькою «сучкою» (автомат), яка клинила дуже.
Яка б не була робота – завжди Дмитро був там: окопувалися чи заготовляли дерева на бліндаж. Кулеметом хлопці прикривали. А «Да Вінчі» прокопував з хлопцями найнебезпечніший перший ряд, а далі – інші.
На операції завжди йшли скритно. Бо то якісь «перемир’я», то «договорьонності», а наші гинули. Тож брали міномет, у 3-4 годині ранку знаходили вигідну позицію – і знищували ворожий бліндаж. Це відбувалося по всій території Луганської і Донецької областей у гарячих точках».
Без «Да Вінчі» важко, каже Микола Шафалюк: «Це як в родині не стало мами і тата одночасно. Ми осиротіли. Зараз маленькі діти потрапили в доросле життя, яке зі всіх сторін нас не жаліє».
«ДА ВІНЧІ» – ТАКТИК І СТРАТЕГ
У квітні 2021 року видання The New York Times опублікувало текст про добровольчий загін Дмитра Коцюбайла з Авдіївки. На запитання журналіста про те, чого очікує надалі, «Да Вінчі» відповів: «повномасштабної війни». Саме тому російській пропагандистській машині треба було переключити увагу на вигадки, нісенітниці й маніпуляції про командира – блискучого тактика і стратега.
Після загибелі в бою 27-річного командира батальйону 67-ї окремої механізованої бригади «Вовки Да Вінчі» ЗСУ Президент України Володимир Зеленський зазначив про Героя України: «Один із тих, чия особиста історія, характер, сміливість навіки стали історією, характером і сміливістю України».
На прощанні із Дмитром Коцюбайлом на Майдані Незалежності у Києві 10 березня вшановували пам’ять захисника, стаючи на коліно, зокрема, Головнокомандувач ЗСУ, керівник ГУР, міністр оборони. Валерій Залужний тоді сказав: «Наша військова сім'я прийняла «Да Вінчі» 9 років тому. Зовсім молодого хлопця з щирими очима, який нічого не боявся, ніколи, взагалі. «Да Вінчі» і його «Вовки» робили саму складну роботу. Дуже шкода, брате, що так трапилося, дуже шкода. У нас з тобою було багато планів, у нас було багато мрій, які ми по трохи реалізовували. Але ти маєш бути впевненим, що ми не лише помстимося, а ще обов’язково переможемо».
У мами Героя – Оксани Іванівни Коцюбайло Головнокомандувач попросив пробачення за те, що не вберегли сина…
Дмитрові Коцюбайлу 1 листопада виповнилося би 28 років.
Валентина Самченко, Київ
Фото Кирилла Чуботіна і надані співрозмовниками
