Памʼяті спортсмена, захисника України Юрія Бориченка (позивний «Німий»)
Юрій Бориченко народився у селищі Вишнівець Тернопільської області. Все дитинство був опорою для сестри та матері, адже батько перебував за кордоном весь час.
Пізніше Юрій теж поїхав на заробітки до Португалії, де і зустрів початок повномасштабної війни.
“Він хотів, аби ми теж до нього переїхали. Але ми перебували на заході України, там було відносно безпечно і чоловік у мене не міг виїхати, а для мене було важливо, щоб дитина росла з батьком. Тому постійно відкладали поїздку, а пізніше вже зовсім вирішили залишитися і переїхати до Києва”, - розповідає сестра загиблого Ганна Сеник.
Зрозумівши, що родина вирішила не їхати за кордон, Юрій не зміг залишатися у Португалії та у червні 2023 року повернувся назад до України. Таке рішення стало досить неочікуваним для сім'ї.
“Я вас чекав довго, я хотів додому, аби знав, що ви точно не збираєтеся до Португалії, давно б повернувся”, - згадує Ганна тодішню розмову з братом.
За словами сестри, позивний Юрій обрав дуже спонтанно, сказав, що такі позивні рідко трапляються і добре запам’ятовуються.
Ганна Сеник пригадує також розмову з другом брата, з яким “Німий” познайомився у Кременецькому (Тернопільська область - Ред.) військкоматі. Служили вони в різних підрозділах, оскільки приятель навчався роботі із засобами ППО. Дізнавшись про поранення Юрія, чоловік дзвонив йому і на питання, чи той не жалкує, що став штурмовиком та опинився у шпиталі, одержав впевнену відповідь: “Якщо не ми, то хто? Це мій власний вибір і я зовсім не шкодую. Якби навіть мав можливість повернути час назад, все одно б нічого не змінив”.
Смертельне поранення Юрій отримав у жовтні 2023 року, коли виконував бойове завдання в районі Макіївки Донецької області. Група військових, до якої входив Юрій, потрапила під сильний артилерійський обстріл. Серед усіх поранених він постраждав найбільше, адже йшов одним із перших.
З Донецької області “Німого” евакуювали до Харкова, а потім відправили в Олександрівську лікарню в Києві, де він, на жаль, і помер від ран.
За декілька днів до несподіваної смерті сестра ще спілкувалася з братом телефоном. Він розповів, що операцію зробили, тому наступного дня можна буде його вже провідати. Нічого, крім води, не просив.
“У день назначеної зустрічі я намагалася йому додзвонитися, проте він не брав слухавку. Лікарі сказали, якщо він спить, то мене не пустять, тому й не поїхала тоді. Вже наступного дня все ж вирішила приїхати і дізнатися на місці, як він”, - ділиться спогадами Ганна.
У палаті жінка Юрія не побачила. Коли поцікавилася у медичних працівників, де він, вперше почула про смерть брата. Виявилося, що вночі чоловіку стало зле, зранку підключили до апарата ШВЛ, це не допомогло. Питання, чому ніхто не повідомив, залишається відкритим. “Німий” загинув у віці 35 років на 25-й день після поранення.
Чоловік ніколи не забував про Україну, навіть перебуваючи за кордоном. Він професійно займався спортом: змішаним бойовим мистецтвом (бої без правил). Їздив на європейські змагання з ММА (від англ. mixed martial arts) і виборював нагороди під нашим прапором.
Ганна створила петицію і хоче здобути посмертне звання Героя України для Юрія.
“Це єдине, що я можу зробити на пам'ять про нього зараз. Він завжди боявся померти і щоб про нього забули. Для мене він Герой, як і кожен захисник України. Хочу, аби ця нагорода була на згадку про його добрі справи і що ми про все памʼятаємо”, - додає жінка.
Поховали захисника у рідному селищі Вишнівець.
Вдома на Юрія чекали батьки та сестра.
Фото надані Ганною Сеник
