Пам’яті молодшого сержанта 95-ї ОДШБр Дмитра Рогожука (позивний «Жук»)
26 березня 2022 року в селі Кам'янка Ізюмського району на Харківщині загинув 23-річний молодший сержант елітної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Дмитро Рогожук.
Хлопець був родом із Березані на Київщині.
– Діма народився 1 вересня 1998 року. На його народження я чекала три роки. Його батько був талановитим медиком, однак загинув через три місяці після народження сина – збила автомобілем на дорозі п'яна компанія, – розповідає мама Дмитра Валентина. – Ми виховували Діму всією родиною: я, дід із бабою і мій брат Михайло. Він дуже любив племінника, бо мій чоловік був його найкращим другом. Діма малим уже знав знаки дорожнього руху – дід працював на молоковозі і брав його із собою.
Пані Валентина розповідає, що син був дуже слухняним та світлим.
- Маю фото, де дівчата-однокласниці тримають його на руках. Дмитро дуже турбувався про свій клас. Я лише тоді отримала зауваження від учителів, коли син приніс до школи кип'ятильника, щоби однокласники мали можливість заварити собі чаю на перервах.
Вона згадує, як синові в 10 класі наснилося, що його чекають за кордоном, але він не знає мови.
– Тоді Діма попросив мене знайти йому репетитора з англійської. Настільки захопився, що вивчав по 80 слів на день. На відміну від інших учнів, яких на навчання привозили батьки автомобілями, Діма добирався маршруткою, але був найзавзятіший. Восени, коли він пішов до 11 класу, вчителька викликала його до дошки й була вражена прогресом. Казала, що хотіла б, щоб усі учні так заговорили. Син збирався вступити до лінгвістичного інституту в Києві. Однак пішов до Академії адвокатури на перекладача. У групі він був один хлопець серед дівчат, його обрали старостою. Дуже швидко знайшов роботу: вдень учився, а вночі працював. Назбирав три тисячі доларів. Сміявся, що такого багатого студента в групі немає.
Мама згадує, що один випадок став визначальним у долі сина.
- Одна з викладачок якось дорікнула йому, мовляв, перекладач – “жіноча професія”. Ця фраза глибоко зачепила Діму, хоч я й намагалася переконати в її суб'єктивності. І тут у 2020 році, під час ковідного карантину, до нас приїхали представники військкомату, хоча син ще вчився. Після цього Діма пішов до військкомату, зателефонував мені і сказав “Приходь додому, я скликаю збори”. Коли прийшла, на лавочці вже сиділи дід із бабою та мій Діма. Він сказав: “Я піду служити до армії! Не на півтора року, а на повноцінний контракт. Служитиму в елітних військах – 95-й десантно-штурмовій бригаді. Хочу стати військовим професіоналом”.
Мати змирилася з його рішенням, лише потай плакала й молилася за сина.
Дмитро поїхав до Києва, а звідти – до Житомира. Пройшов відбір і почав служити в 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні, який брав участь у боях на сході з 2014 року. Бійців цього підрозділу навчали за кордоном. На навчаннях Rapid Trident-2021 Дмитро брав участь у багатонаціональному десантуванні.
– Якось зателефонував прямо з борту американського літака С-130. Каже: “Мамо, як буду на землі, я тобі одразу зателефоную”. Хлопці-десантники з різних країн як почули слово “мама”, почали кричати, передавати мені привіт. Відверто кажучи, я запишалася. Подумала: “Що я такого в житті зробила, що ці хлопці так мене шанують?” Після кожного стрибка син телефонував. Казав, що хоче якнайшвидше виконати всі нормативи. Загалом мав 12 стрибків. Коли приїжджав у відпустку додому, я помітила, як син змужнів, як він любить рідних, який він галантний, урівноважений, спокійний. Деякі чоловіки і у 50-60 років такого досягти не можуть.
Наприкінці 2021 року Дмитро вперше відбув до зони бойових дій на схід України (тоді – зона ООС).
– Ешелон мав їхати через знайому станцію і я всю ніч чекала сина на вокзалі, та він був поза зоною досяжності. Прибули в селище Нью-Йорк на Донеччині. У такому бойовому та елітному батальйоні йому – молодшому сержантові – доручили командувати відділенням у зоні реальних бойових дій. Головний сержант, який воював з 2014 року, підтримував Діму, казав, що допомагатиме йому. Бойові друзі в нього – неабиякі професіонали! З початку повномасштабного вторгнення побратим із позивним “Кельт” збив із ПЗРК гелікоптер Ка-52, розвідувальний дрон “Орлан” та іншу ворожу техніку. Та їх спіткала перша втрата – був поранений снайпер Ігор Тичина, який помер 1 січня. На 20-річних хлопчаків це справило дуже гнітюче враження, – розповідає пані Валентина.
У січні 2022 року, за місяць до великої війни, Дмитра на два тижні відрядили до Чехії. Мама без нього зібрала всі необхідні документи.
– Казав: ти моя чарівнице! А я старалася, бо хотіла, щоби бодай два тижні син побув подалі від війни.
Поїзд, яким їхав Дмитро, йшов через станцію Березань.
– Я хотіла вийти й побачити його, але Діма каже: “Потяг їхатиме зі швидкістю 150 кілометрів, кого ти побачиш?” Вирішили, що я прикладу долоню до нашого вікна, а син – до вікна поїзда. Ото й уся зустріч.
Пані Валентина згадує, що тренування в Чехії були дуже суворі.
– Тренувалися в горах у повному обмундируванні. Син освоював там якусь нову зброю. Я дізналася про це, бо одного разу він поспіхом відправив повідомлення мені замість побратимів.
Мама востаннє бачила сина 14 лютого 2022 року.
– Повернувшись із Чехії, він зупинився у Житомирі. Була надія на відпустку, але не склалося, – треба було повертатися на Донбас. Ми з донькою тоді зустрілися з Дімою в Києві і він розповів, що має в Житомирі дівчину – Аню. Діма подарував нам по велетенському букету – ми з ними виглядали, як голлівудські зірки. Поїхали на центральний залізничний вокзал. Аби провести Діму, прибули його товариш Олег та мій брат Михайло. Всі намагалися вихопити в нього рюкзаки. Коли йшли компанією до потяга, багато жартували. Діма побачив дівчину з великою валізою й узявся їй допомагати. Хлопці удавано обурювалися, мовляв, “ми несемо його торби, а він тягне чужі!” Побачив, що я відстала, і теж стишив ходу. Порівнявся й останні метри йшов зі мною. Згодом на залізничному вокзалі в Києві показували ролик про сина, де йшлося, що “тут молодший сержант Дмитро Рогожук востаннє побачився зі своєю мамою”. Остання сцена від’їзду – Діма допомагає з перекладом індусу, який сідав у потяг на Краматорськ і не знав ані слова українською, – каже пані Валентина.
24 лютого 2022 року о 4 ранку мати одразу зателефонувала синові.
– Кажу: “Діма, синок, я чую вибухи”. Він почав мене втішати, мовляв, це хулігани. Потім прийшло повідомлення про обстріли аеропорту в Борисполі. Знову зателефонувала. Діма подзвонив Олегові і той сказав, що аеропорти Миколаєва і Херсона теж обстрілюють. Син одразу наполягав, щоби ми поїхали за кордон. Ми з Юлею ніби й зібралися, вже й визначили містечко Кассель в Німеччині, але потім довідалися, що там – багато росіян. Як дізналася, що виїжджати не треба, ніби від душі відлягло. Тим часом після першого місяця війни Діму, який відпрацював свої 18 штурмів, відправили в Ізюмський район. З одного боку росіяни били із Запорізької області, а з іншого – йшли через Ізюм, намагаючись оточити наші сили, які були зосереджені на сході, – розповідає жінка.
Дмитро прийняв останній бій у селі Кам'янка Ізюмського району.
– Їхній батальйон мав стримувати росіян будь-якою ціною, бо і в живій силі, і в техніці ворог переважав у десятки разів. Проти українських десантників працювала ворожа авіація, танки, спецура, морпіхи, вагнерівці, кадирівці. Вони не брали в полон десантників 95-ї бригади, вважаючи їх своєю потенційною смертю. Коли хлопці заходили в село, була абсолютна тиша. Це їх насторожило. Згодом товариші розповідали, що одразу за ними заїхали російські танки. По периметру росіяни поставили кулеметні гнізда. Тим не менше герої-десантники продемонстрували чудеса відваги. Біля ставка в Кам'янці вони знищили купу російської техніки. Підповзали й розстрілювали впритул. Били професійно – перший танк, останній і середній у колоні. Росіяни теж зазнали там величезних втрат – три батальйонно-тактичні групи й не змогли здійснити задумане. Фактично ворог втратив там свої найбоєздатніші підрозділи. Росіяни ще пробували піти в обхід на село Довгеньке. Але й там їх спинила 95-та бригада. У перехоплених розмовах вороги скаржилися, що вперлися в дуже сильну українську бригаду й ще не бачили такого опору. Наші хлопці фактично не мали ні сну, ні перепочинку. Ніякого оточення на сході у окупантів не вийшло. На черговий 19-й наказ на штурм Діма зголосився сам. Син беріг хлопців, як міг, але не всі витримували..., – каже пані Валентина.
25 березня увечері Дмитро прислав останнє повідомлення сестрі: “Я вас люблю”. Через хвилину таке ж повідомлення, але зі словом “дуже”, отримала й мати.
– Я почала писати йому про Бога, що молюся. Отримала відповідь: “Мамо, тут зараз не Бог. Тут страх. Смерть ходить по п’ятах”. Останню смс я отримала о 22:08. Син писав, що може вийти зі зв’язку. “Добре, я пішов. Обійняв вас”, – написав. Прийшла Юля, я сказала їй спати. Сама довго лежала, молилася. Трохи навіть заснула, але прокинулася опівночі в холодному поту. Почала писати повідомлення, але Діма їх уже не читав. Не знаю, як прийшов ранок. Подзвонила його товаришеві по службі Максиму. Каже, ми в різних місцях були.
Наступного дня він зателефонував сам і сказав: “Якщо командири мовчать, то я вам скажу – Діма не вийшов зі штурму. Я їх чекав добу”, – каже пані Валентина.
Понад дев'ять місяців Дмитро Рогожук вважався зниклим безвісти. Вже у вересні 2022 року, коли звільнили Харківщину, побратими зайшли у село Кам’янку і знайшли тіла, які відвезли в морг Дніпра. Туди поїхав дядько Михайло з дружиною і побачив ланцюжок із зображенням архангела Михаїла, який був у Дмитра. Однак куртка належала іншому бійцеві.
– Уже згодом дізналися, що хлопці сильно схудли за місяць війни. Одяг не підходив, – каже пані Валентина. – Діма взяв куртку свого побратима, в ній і загинув. Його поховали на Краснопільському кладовищі в Дніпрі. А після підтвердження результатів ДНК-експертизи було проведено ексгумацію тіла. Рівно через дев'ять місяців Діма повернувся до рідного міста. Я поховала сина в Березані, хоча була можливість поховати поруч із побратимами в Житомирі.
Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України за заслуги в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Рогожука Дмитра Руслановича відзначено державною нагородою України – орденом "За мужність" ІІІ ступеня, яким його нагороджено Указом Президента України (посмертно).
Петиція на сайті Президента України про створення Національного Меморіалу полеглих Героїв-десантників 95 ОДШБ у селі Кам'янка Ізюмського району на Харківщині набрала необхідну підтримку в 25 тисяч голосів і перебуває на розгляді.
Вічна слава і шана Захиснику!
Фото з сімейного архіву, Бориспільська єпархія
