У соціальних мережах досить широкого розголосу набула історія із Сарою Ештон-Сірілло – трансгендерною жінкою з Невади (США), що з початку повномасштабного вторгнення приїхала в Україну як журналіст, але невдовзі приєдналася до лав Сил оборони на посаді військового медика. У подальшому вона перейшла на інформаційне поле бою і кинула сміливий виклик російським пропагандистам, обравши для свого ефірного образу екзальтовану версію самої себе. Сара збила з пантелику російський істеблішмент, експресивно висміюючи Росію у своїй програмі на YouTube. Як виявляється, усе це було частиною ретельно спланованої спеціальної інформаційної операції, яку відзначили експерти у сфері стратегічних комунікацій.

В інтерв’ю Укрінформу Сара розповіла про те, що відбувалося за лаштунками її зухвалого та неоднозначного проєкту, та поділилася думками про найкращу стратегію ведення інформаційної війни проти добре підготовленого ворога з колосальним бюджетом.

ПОБАЧИВШИ ЕКСГУМАЦІЮ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ В ІЗЮМІ, ВИРІШИЛА ЙТИ СЛУЖИТИ

- Саро, ви пройшли довгий шлях до звання сержанта у складі Сил оборони України. Що спонукало вас вступити до лав армії і як в цілому відбувався цей процес?

- Це справді дивовижна історія, про яку я вже давно не згадувала. Здається, це було у минулому житті. Я приїхала через тиждень після повномасштабного вторгнення. В той час більшість людей прямували до Києва, Одеси чи інших найгарячіших областей, але я дала обіцянку одній неймовірно патріотичній українській лікарці Гелені з Івано-Франківська, що саме в неї я візьму своє перше інтерв’ю, як тільки отримаю акредитацію. Вже за чотири дні я її отримала і одразу вирушила до Івано-Франківська, щоб виконати обіцянку.

Першу ніч там я провела у бомбосховищі, бо тоді щось прилітало, тож це був мій перший унікальний досвід. Утім, справді божевільним став наступний день. Поки я ламінувала акредитаційну картку в місцевому фотоцентрі, до мене звернулися двоє чоловіків, які побачили мене там: «Ви з преси? Поїхали з нами до Харкова!». Я запитала, чому саме туди, а вони пояснили, що на Харків триває масований наступ, росіяни близько, і більшість журналістів виїжджають з міста. Вони сказали, що прямо зараз вирушають туди. Я запитала, хто вони, власне, такі, на що вони відповіли, що є «силовиками». Тоді я перепитала у тієї лікарки (єдиної людини, яку я тоді взагалі знала в Україні, а познайомилася я з нею буквально за кілька днів до того). Вона поговорила з чоловіками, сказала, що вони не брешуть, і також порадила мені їхати в напрямку фронту, бо саме там мають бути журналісти.

Проплакала майже всю дорогу. Мої нові знайомі навіть питали, чи не ліпше все ж буде мене десь висадити – така я була нажахана. Я тоді взагалі не знала, що таке справжня війна. Але в результаті я провела в Харкові більше ніж пів року безвилазно. Отже, війну я побачила дуже близько. Працювала тоді в медійній команді у мера Золочіва неподалік кордону з РФ, була свідком російського тероризму майже щодня. А якось я на кілька днів поїхала до Ізюма, де якраз відбувалася ексгумація жертв геноциду, що влаштувала Росія. І після цього я зустрілася з однією людиною – майором Ільком Божком (тепер пресофіцер Управління стратегічних комунікацій Генштабу ЗСУ, – ред.), якого вже трохи знала і який згодом став моїм керівником. І я тоді сказала: «В останні кілька місяців ви питали, чи не хотіла б я вступити до лав Сил оборони. Я готова!». Невдовзі мене привезли до Києва, де я пройшла типовий для українців шлях: прибула до ТЦК, там оформила всі документи, здала тести і пройшла ВЛК. І ось вже 16 місяців, як я служу. Тепер я сержант.

В ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВІЙНІ Я ВИКОРИСТАЛА ТЕ, ЯК СИЛЬНО РОСІЯ НЕНАВИДИТЬ ЛГБТ-СПІЛЬНОТУ

- Значною і дуже захопливою частиною вашої військової кар’єри тут є участь в інформаційній війні. Як з’явилася ця ідея? Це був наказ чи, можливо, частково ваша думка?

- Це одна з найбільш неоднозначних, складних, але водночас дивовижних частин моєї служби тут. Якось майор Божко зв’язався з полковником Олексієм Дмитрашківським (тепер начальник служби звʼязків з громадськістю командування Сил ТрО ЗСУ, – ред.) і вони вирішили, що після п’яти місяців безпосередньо на фронті мене переведуть до Києва, у команду комунікаційників. І ця ідея врешті-решт вилилася у те, що згодом Національна академія СБУ на презентації для НАТО відзначила її як одну з найзначніших та найуспішніших інформаційних операцій з початку війни.

Полковник Дмитрашківський привів мене до Міністерства оборони, де ми зустрілися із заступницею міністра оборони Ганною Маляр, яка, на мою думку, є дуже досвідченою в питаннях інформаційної війни. А полковник Дмитрашківський розуміє, як працюють ЗМІ. Тож вони в загальних рисах окреслили план – створити щось таке, що приверне увагу росіян. Ми вирішили спробувати використати медіаресурс Сил ТрО («TDF Media»), щоб «відвернути вогонь» роспропагандистів від Президента Зеленського, генерала Буданова та інших керівників, проти яких виступає Симоньян та інші подібні до неї персонажі.

Отже, мене попросили щось таке придумати. Я усвідомлювала, як люто Росія ненавидить ЛГБТ-спільноту, і розуміла, як сильно Росія не любить, коли атакують саме її (оскільки дії РФ нагадують булінг у школі, коли потрібно чинити опір замість втрачати час на якісь розмови). І ми з командою «TDF Media» придумали проєкт під назвою «Росія ненавидить правду». Кажу – нумо над ними просто глузувати. Я, трансгендерна жінка, почну на них наїжджати! Цього вони точно не очікують. Тож ми створили мій «персонаж», який базувався на тому, ким вони мене у себе в Росії уявляють. Ми перейняли їхній типовий алгоритм дій і вирішили застосовувати те, що я називаю «теорією ескалації»: вони атакують нас десь по якомусь одному пункту, а ми вже атакуємо їх по десятому…

І яка б «дикість» не лунала з моїх вуст, все це відбувалося конкретно для того, щоб привернути їхню увагу та примусити перемикати на мене ресурси. У підсумку проєкт став настільки успішним, що ми «злили» в російські ЗМІ абсолютно абсурдну «дезу» про те, що мене нібито збираються призначити речницею Сил ТрО для роботи з іноземними ЗМІ. Такої посади просто не існує. Але в росіян так припекло, що ми вирішили й далі іти за цим сценарієм. І ось мій «персонаж» нібито стала «речницею». Водночас ніхто нічого не підписував і ніяких наказів не давав. Просто я продовжувала щось казати на камеру в рамках інформаційної операції, яка тривала. А потім стало справді гаряче – приголомшливі рейтинги, щовечора нас цитують на російському ТБ, а я також продовжувала вигадувала все більш абсурдні коментарі. Це тривало доти, доки нарешті вже на політичному рівні не виникли питання, що, власне, відбувається. І тоді ми вирішили, що варто на цьому призупинитися, і з’явилася ідея повідомити, що «Сару Ештон відсторонили від посади речниці». Але я ніколи речницею і не була… Коли на мене згодом стали виходити журналісти, я намагалася пояснити їм, що за всіма документами не було ніякого «відсторонення». Але все одно ЗМІ писали саме про це і не бажали розбиратися глибше…

- А коли саме ви для себе зрозуміли, що цей проєкт дійсно працює і дає результат?

- Це було, коли кожного дня – або Симоньян, або Скабєєва… Знаєте, Скабєєва – це зло, справжнє зло… Отже, зрештою, коли росіяни фокусувалися на мені знову, і знову, і знову, і ми бачили, отримуємо десятки мільйонів переглядів, ми вже тоді розуміли, що в нас все вийшло. Апофеоз настав тоді, коли наші зарубіжні партнери почали задумуватися, чи я не є раптом агентом чиєїсь розвідки... Ми, до речі, планували повернутися із другим сезоном проєкту. Полковник Дмитрашківський – блискучий режисер – запропонував, щоб у другому сезоні я була ведучим вже в образі чоловіка і далі тролила росіян. Але перед тим як це сталося, мене перевели в Генеральний штаб, у Головне управління морально-психологічного забезпечення. І відтоді я служу у структурі Генштабу.

Я КАЗАЛА ДЕЯКІ РЕЧІ НА МЕЖІ ДОЗВОЛЕНОГО, АЛЕ ВСЕ БУЛО РЕТЕЛЬНО СПЛАНОВАНО

- Повертаючись до інформаційних операцій, пошук правильних тригерів, щоб спричинити у ворога реакцію, прогнозування таких реакцій і розроблення кількох сценаріїв маніпулювання – це те, на чому дуже добре знається саме Росія у рамках своєї гібридної війни. Тож, по суті, ваша ідея полягала в тому, щоб вдарити по Росії її власною зброєю – створювати наративи, а не реагувати на щось, тобто йти в наступ у медіапросторі. Як ви оцінюєте свій внесок і як його сприйняли експерти з питань стратегічних комунікацій?

- Я думаю, що багато хто просто не зрозумів, що ми взагалі робимо, тому що ми надійно тримали задум у таємниці. Моє завдання просте – виконувати накази: чи то йти на фронт (як я вже робила), чи то допомогти підірвати Керченський міст (а ми точно побачимо, як він завалиться), чи то створити якогось медійного персонажа... Тому мене не дуже хвилювало, як моя робота сприймається на різних вертикалях. Я просто довіряла своїй команді та друзям-силовикам, які точно розуміли, що відбувається. Ми дотрималися заходів операційної безпеки, і багато хто був збитий з пантелику. Це був насправді складний процес – робити все так, щоб мої ефіри були максимально обурливими. І це стосувалося всіх моїх медійних проявів. Я робила усілякі божевільні заяви в інтернеті, знімала якісь відео – будь-що, щоб постійно тримати увагу аудиторії на моєму персонажі. І ось докреативилися до того, що мене нібито призначили на серйозну посаду (якої насправді не було). Я розповідала про це курсантам Національної академії СБУ. Згадувала про одного з колег із виробництва в «TDF Media», сержанта на ім’я Іван – з ним ми дуже ретельно пропрацьовували кожний епізод. Був колись сюжет, де я лупаю по картонних фігурках «росіян» і кажу, що це «нелюди». Але я там буквально кажу, що ось я маю на увазі оті картонки – вони «не люди». Я формулюю фразу саме так, «на межі», і це було ретельно продумано. Хоча людям здавалося, що я просто щось там теревеню на камеру, все відбувалося за сценарієм. Ми чудово розуміли, що робимо.

Попри всю ту критику, що на мене лилася, я трималася, адже це була моя робота. І вона полягала в тому, щоб взяти на себе ненависть з боку росіян, я не мала виходити з ролі. І я з неї не вийшла, аж допоки мені не сказали, що місію виконано. І коли я зробила презентацію для СБУ в листопаді 2023 року, там мене зрозуміли. Тому що коли аналітики працюють якісно, вони завжди побачать важливе за усім тим шумом соцмереж. Насправді присутність у соціальних мережах важлива, адже там можна підтримувати на плаву певні наративи, але можна копати й набагато глибше.

- Чи не могли б ви поділитися чимось із-за лаштунків проєкту, можливо, ідеями, які не потрапили в кадр, але тепер вважаєте, що цього не варто було вирізати?

- Звичайно! Медведєв мене усюди заблокував. Вони всі мене заблокували. Бо вони безхребетні – оті медведєви, дугіни та інші… Вони думають, що, заблокувавши мене у соцмережах, це щось змінить. Я хотіла назвати Медведєва рогоносцем, куколдом («cuck»). А «куколд» – це такий собі сексуалізований термін, принизливий для чоловіків (західна аудиторія зрозуміє). І ось я назвала так Медведєва, але ми зрештою це вирізали… Росіяни не можуть впоратися з такими заявами, тому що врешті-решт вони не знають, як відповісти. Ви їх б’єте, і вони валяться. Ми це бачимо знову і знову. Тому, вважаю, наше військове та цивільне керівництво розуміє, як привести нас до перемоги.

- Якщо говорити про інформаційну війну в ширшому контексті, чи вважаєте ви взагалі доцільним виключно розвінчування російських фейків? Чи є сенс продовжувати спроби достукатися до росіян, посіяти в них сумніви у тому, що вони бачать на державному телебаченні?

- Ми повинні все це ігнорувати. Російський бюджет настільки великий, що навіть якщо ми намагаємося розвіювати чутки або так звані фейки, ми не можемо прорвати лінії захисту їхніх інформаційних операцій. Тому ми завжди повинні атакувати. Коли ми самі створюємо наративи, коли ми володіємо ініціативою, коли ми передаємо правду, Росія не знає, що з цим робити. Вони будуть занадто зайняті захистом, щоб мати можливість атакувати нас далі своєю брехнею.

ВАГНЕР ВЕРБУЄ НАЙМАНЦІВ У ПІВДЕННІЙ АМЕРИЦІ

- Очевидно, що російську пропаганду та дезінформацію справді широко розганяють світом. Ми бачимо, що коаліція, яка підтримує Україну, все ще намагається отримати необхідну підтримку з боку Глобального Півдня. Ви нещодавно досліджували російські впливи на Південну Америку. Які ваші враження від їх масштабів і що, на вашу думку, мають зробити Україна та партнери, щоб завоювати серця людей і урядів на Глобальному Півдні?

- Країни в Південній Америці, Африці, на Близькому та Далекому Сході є надзвичайно важливими для перемоги, тому що там люди розуміють, що таке бути жертвами колоніалізму, бути жертвами геноциду, який живе у пам’яті поколінь. Вони справді є нашими партнерами в розумінні того, що таке свобода та звільнення, тому що вони намагалися зірвати кайдани поневолення принаймні понад 100 років.

Коли я поїхала до Латинської Америки під час відпустки, то протягом трьох тижнів досліджувала, що там відбувається. Все виявилося набагато гіршим, ніж ми можемо собі уявити. Хоча тут, в Україні, у нас воює «Батальйон Болівар», який складається з венесуельських борців за свободу. Вони розуміють, наскільки жахливий комунізм, вони розуміють, наскільки жахливий Мадуро, наскільки жахливо те, що відбувається в Нікарагуа та на Кубі. Але там російський вплив досить великий. Російське RT показують у Мексиці аж на трьох різних каналах. Я також дізналася – ця інформація надійшла безпосередньо від структури у складі Управління Верховного комісара ООН з прав людини, – що Вагнер вербує людей в Мексиці. Вагнер вербує в Перу. Вони навіть назвали деякі організації, які вони використовують. Ми знаємо, що вони вербують у Венесуелі, фактично купують собі бійців. Ми також знаємо, що вони вербують у Колумбії. Це дійсно вірус «русского міра». Можу сказати одне: Президент Зеленський веде цілий світ у глобальній боротьбі за свободу та визволення. Всі ці речі пов’язані. Те, що ми бачимо в Африці, Південній Америці, на Близькому та Далекому Сході, – усе це пов’язане з війною, яку ми ведемо на Харківщині або Донбасі. Коли ми звільнимо Крим (а ми його звільнимо) і Донецьк, Луганськ, Запоріжжя, всю Херсонську область, як тільки ми зупинимо тероризм тут, ви побачите, як решта світу стане вільнішою. Не сумніваюся у цьому.

НА ФРОНТІ ДУЖЕ ЧІТКО РОЗУМІЄШ, ЩО ТИ РОБИШ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ

- Повертаючись до теми вашої служби на посаді бойового медика тероборони… Нещодавно вас нагородили Золотим Хрестом Головнокомандувача ЗСУ. Можете розповісти, за що отримали нагороду?

- Я, у принципі, не мала б отримати Золотий Хрест, адже майор Божко завжди каже мені, що наші справжні Герої – це ті чоловіки та жінки, що стали «Вічними Героями», а не ті, що повертаються з поля бою, особливо ті, що – неушкодженими. Тож нагорода стала для мене цілковитою несподіванкою, особливо коли я отримала її майже через рік після того бою…

Отже, я спочатку була у кримськотатарському підрозділі, а тоді тероборонівцям Харківщини був потрібен бойовий медик. Вони якраз збиралися на фронт. І я зголосилася. Коли я прибула до Слов’янська, наш підрозділ воював разом із 66-тою бригадою, реально професійними військовими. Нам сказали, що ми висуваємося в ліси на Луганщині, не розповідатиму, де саме. І нам було наказано тримати оборону проти професійних російських військових. А ми що? ТрО Харкова, переважно вчорашні колгоспники. Наш командир, капітан на ім’я Олексій, був фізиком-ядерником. Звучить дивно: нами командує фізик-ядерник … Але він командує прямо на передовій. У нас зброї було так собі: автомати, трохи РПГ, мінімально запасів. Але протягом місяця – на морозі, у снігу та льоді, ми не просто тримали рубіж, стримуючи наступ російських військ, ми фактично брали участь у контрнаступі. І ось нарешті стало більш широко відомо, що харківські тероборонівці стояли пліч-опліч із професійними військовими. Я була з ними в одному строю – щодня, доки мене не поранили. Я не хотіла йти з фронту, але це було рішення керівництва.

Свій перший місяць у Києві я буквально проплакала. Було тяжко розуміти, що там залишилися люди, з якими я воювала. Так, я не хотіла їхати звідти, бо на фронті дуже чітко зрозуміло, що ти робиш для перемоги, ти виконуєш накази і просто сподіваєшся, що завтра побачиш схід сонця. Якщо побачила схід – вважай, що завдання виконала. Тут, у Києві, зовсім інший характер війни, але я, звичайно, адаптувалася.

- І наостанок скажіть, будь ласка, як це – бути у кремлівському списку терористів? Які відчуття?

- Для мене було честю отримати Золотий Хрест. Проте найбільшою відзнакою успіху в боротьбі з росіянами стало офіційне впровадження Кремлем санкцій щодо мене і внесення мене до їхнього списку терористів. Коли про це повідомили, я була просто в захваті – це учергове підтвердило наш успіх і бачення, що ми справді можемо зробити в рамках асиметричних заходів у цій війні. Ми працюємо над асиметричними заходами як на фізичних рубежах, під керівництвом генерал-полковника Сирського, так і в зоні стратегічних операцій і комунікацій.

Тому те, що Росія внесла мене у список терористів, стало справжньою відзнакою для проєкту «Росія ненавидить правду». І, зрештою, думаю, вони спробують звинуватити мене в ще гірших речах. Адже в Росії немає системи правосуддя. Це «failed state». Росія  – терористична держава. Ми це знаємо. І що б вони не говорили про свою систему правосуддя, я кажу їм: «Пробуйте, вперед!». Бо це не врятує Керченський міст. Це не врятує їх від того, що ми повернемо Крим, Донецьк, Луганськ і всі тимчасово окуповані території.

- Усього найкращого в подальшій службі та подвигах на полях інформаційних битв!

- Слава Україні й дяка Укрінформу!

- Героям слава!

Євген Матюшенко
Фото Євгена Котенка, Укрінформ