Пам’яті спецпризначенця Володимира Мотельчука (позивний «Вовчик»)
Вранці 29 березня 2022 року у результаті ракетного удару росіян по Миколаєву було зруйновано приміщення обласної військової адміністрації та облради. Будівля завалилася, поховавши під собою 37 людей. Рятувальна операція тривала п’ять діб.
Серед загиблих був і учасник АТО/ООС, військовослужбовець, прапорщик Володимир Мотельчук. Йому було 33 роки і до свого дня народження він не дожив 16 днів.
Володимир любив родину, вірно служив своїй країні, докладав надлюдських зусиль, щоб після важких травм повернутися до повноцінного життя і бути корисним своїй державі. Але доля розпорядилася по-іншому.
«Мені сьогодні наснився Володя. Бачу, йде такий гарний, веселий… Я його питаю, синочку, де ж ти був два роки? Чому мовчав… Я так страждала. А він у відповідь: «Мамо, не хвилюйся, так було треба». Цей сон у переддень нашої розмови побачила мама Володимира, Людмила Гулько. Попри слабке здоров’я, вона погодилася на важкі спогади, зазначивши, що хоче зробити все від неї залежне, щоб пам'ять про сина жила довго…
Володимир народився 13 квітня 1998 року у райцентрі Криве Озеро на Миколаївщині. Закінчив середню школу №2 і поїхав навчатися до Миколаєва, отримав спеціальність майстра по ремонту автомобілів та електрогазозварювальника. У родині було троє дітей, він – найстарший. Тому завжди допомагав батькам й опікувався молодшою сестричкою та братом.
У 2006 році хлопця призвали на строкову службу. Його дідусь був військовим, тож Володимир теж думав про кар’єру військовослужбовця. Підписав контракт і прослужив в армії понад 12 років.
«Ми отримували багато подяк за гарну службу, пишалися його досягненнями. Він завжди був першим у всьому, відповідальним, справжнім другом, здатним на самопожертву заради інших. Завжди досягав поставленої мети. Служив у військах спеціального призначення, багато працював, щоб заслужити право носити краповий берет. Закохався й одружився з хорошою дівчиною Домінікою», - розповідає пані Людмила.
Вона каже, що син завжди займався спортом, зокрема, легкою атлетикою, брав участь у багатьох змаганнях різного рівня, де посідав призові місця. Під час служби в армії став учасником міжнародних навчань в антитерористичному центрі при СБУ в Одесі. Зарекомендував себе якнайкраще, закінчив навчання з відзнакою і отримав сертифікат міжнародного зразка, підписаний французьким командувачем, який проводив вишкіл. Був обраний одним із семи військовослужбовців, які стали інструкторами по боротьбі з тероризмом. Його запрошували на Службу до Франції, але він відмовився, бо хотів бути корисним Україні.
Володимир брав участь в АТО, мав статус учасника бойових дій та подяки й нагороди за гарну службу. У 2018 році демобілізувався і поїхав працювати до Чехії. Там з ним стався нещасний випадок, у результаті якого хлопець отримав дуже важкі травми. Лікарі давали йому мало шансів на життя, бо у Володимира був зламаний хребет, надважка черепно-мозкова травма, у результаті чого стався параліч лівого боку, пошкоджені внутрішні органи.
Йому зробили у Чехії кілька складних операцій. Два тижні провів у медичній комі.
«Ще коли Вова був зовсім маленьким, то захворів і нам довелося доправляти його «кукурузником» у лікарню Миколаєва. Тоді я важко перенесла переліт, мені було дуже зле. Відтоді я ніколи не літала. Але коли це горе сталося з Вовою, я змогла себе пересилувати і знову сіла у літак, щоб прилетіти до нього у Чехію. Лікарі казали, що шанси на життя невеликі, а якщо він і житиме, то не зможе говорити і втратить рухомість лівої руки та ноги. Але ми не здалися, боролися, я знала, що він усе витримає, такий у нього був характер», - розповідає пані Людмила.
До трагедії Володимир працював на автомобільному заводі у Чехії і дуже гарно себе зарекомендував. Тому адміністрація підприємства допомогла родині. Виділила кімнату, яку обладнали всім необхідним для перебування важкохворого, щоб той з рідними міг жити там у період між операціями. Адже перебування у медичному стаціонарі дуже дороге.
«Він був лежачим, у хребті пластини, не було частини черепної коробки… Дивитися на це було страшно, серце кров’ю обливалося, але я ніколи не показувала перед ним свого розпачу і ми все подолали. Лікування і реабілітація були дороговартісними, самі ми б все це не потягнули та нам допомагали всі: рідні, знайомі, друзі, просто небайдужі. З ним працював реабілітолог, який приїздив щодня з Карлових Вар. Тож через кілька місяців Вовчик неймовірними зусиллями волі і з допомогою фахівців таки зміг піднятися. Спочатку пересувався на інвалідному візку, але після повернення в Україну встав з нього і сказав – буду ходити сам. І це йому вдалося», - продовжує розповідь мати.
Вона каже, що син багато займався, відвідував різноманітні реабілітаційні центри і таки став на ноги. Став учасником миколаївської спортивної команди ветеранів АТО/ООС «Гард», займався греблею, фехтуванням. Готувався їхати до Франції на змагання у квітні 2022 року. Навіть подолав дистанцію Лондонського марафону: 42 км з Миколаєва до Очакова пройшов за 8 год 57 хв. А ще мав великі плани на життя: попри проблеми зі здоров’ям власноруч ремонтував дачу, хотів розвести перепелів…
Мати стверджує, що він ніколи не скаржився, завжди казав, що у нього все добре, натомість цікавився життям своїх рідних, їхніми потребами і завжди допомагав.
З першого дня повномасштабного вторгнення РФ в Україну Володимир пішов до тероборони. Оскільки мав неабиякий досвід військової служби у спецвійськах і відповідні знання, то навчав інших та виконував спеціальні завдання.
«29 березня 2022 року я лежала у лікарні. Ми з Вовою часто переписувалися, коли була можливість - він телефонував. В той день я прокинулася о 6 ранку. Десь через годину написала Вовчику, спитала, як у нього справи? Він відповів: «Все добре, мам. Як ти? Я пишу: «Трохи легше…». Це була наша остання переписка… О 8.45 того дня його не стало…», - згадує той страшний день жінка.
Вона каже, що згодом зайшла в інтернет і побачила, що в ОВА попала ракета. Хоча вона й не знала, що там її син, але тривога огорнула душу. Почала йому дзвонити, писати… Йшов час, а він не відповідав. Невістка, з якою зв’язувалася, теж нічого не казала - не хотіла хвилювати. Але згодом зізналася, що знаходиться біля ОВА. Материнське серце зрозуміло: він там…
Потяглися важкі дні очікування. Пані Людмила гнала геть від себе думку про те, що син загинув. «Я молилася Богу і просила: хай в якому він стані, важкотравмований – ми справимося, тільки б живий… Після великої дози ліків я заснула ненадовго і мені почулися його кроки. Я проснулася з усвідомленням того, що його вже немає, хоча досі сподівалася на чудо. Я благала Вовчика прийти до мене попрощатися. І знаєте, це сталося… У якийсь момент я побачила його руку біля моїх долонь…», - каже згорьована мати.
Вона також розповідає, що коли сина ховали, то над кладовищем літала зграя лелек, вони кружляли, виписували фігури у небі. Тоді хтось сказав: «Дивіться, вони проводжають Володю…».
13 квітня 2024 року у Кривоозерському ліцеї №2 урочисто відкрили меморіальну пам'ятну дошку Володимиру Мотельчуку - справжньому патріоту, який з першого дня став на захист Вітчизни.
Вічна шана Герою!
Фото з архіву Людмили Гулько, пресслужба Миколаївської ОВА
